Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
— У грудні цього року виповнюється рік, як ви очолили Український інститут національної пам’яті. Що вдалося зробити за цей час?
— Передусім зберегти інститут як систему, що працює. Ми продовжили реалізацію започаткованих раніше проєктів. Зокрема створення Архіву національної пам’яті, Музею Революції Гідності, видаємо книги, проводимо виставки, які розповідають про наше не таке вже й далеке минуле, яке всіляко фальсифікували за часів панування комуністичного режиму.
— Тобто, як я зрозумів, кардинальних змін у роботі колективу Інституту не сталося з приходом нового керівника, як це дехто прогнозував?
— Я противник того, щоб за зміни керівництва будь-якої інституції діяти за більшовицьким принципом «все, що було до нас, зруйнуємо, а потім заново відбудуємо». Звісно, без певних коригувань у роботі не обійтися, але все потрібно робити виважено.
— В одному з виступів ви зазначали, що одним з пріоритетів вашої діяльності як голови УІНП є протидія російській агресії в гібридному плані, тобто інформаційно-ідеологічній площині. Як взагалі оцінюєте зусилля держави в цьому напрямку нині й що конкретно робить Інститут, аби протистояти агресору на інформаційному фронті?
— Відповім так: загалом Україна як держава, що воює, недостатньо робить для протистояння кремлівським пропагандистам-брехунам. Зокрема бракує проактивної позиції та сміливих асиметричних відповідей. Також слід посилити протидію на міжнародній арені, маємо перебувати у постійному пошуку новітніх форм протидії, цим самим нівелюючи зусилля російських пропагандистів-агітаторів, які діють у кращих традиціях більшовицьких комісарів і Геббельса. Але це не зовсім завдання нашого Інституту. Ми тут можемо допомогти хіба у тих питаннях, які стосуються відновлення історичної правди, розвінчання брехливих міфів радянської й тепер російської пропаганди, а також посиленням суспільства через правдиве висвітлення тих складних сторінок минулого, які спотворено трактували чи замовчували.
Український інститут національної пам’яті, відкриваючи невідомі сторінки історії України, теж протистоїть цим інформаційним атакам. Наприклад, висвітлюючи період Української Народної Республіки, видаючи спогади учасників тих буремних подій, ми показуємо, яка політична сила задушила тодішню спробу української державності, а згодом знищила мільйони українців, звідкіля початки сьогоднішньої російської агресії.
— Чому досі значний відсоток українців сумує за Радянським Союзом, перебуваючи в полоні міфів?
— Цим людям потрібно відкривати наукові факти про наше минуле. Наполегливо, терпляче, толерантно, з повагою до їхніх поглядів. Треба пам’ятати, що десятиліттями радянська пропагандистська машина ідеологічно обробляла їх. Коли мова заходить про таких «героїв», як Косіор чи Чубар — організаторів Голодомору 1932-1933 років, то треба посилатись на документи, зокрема й виступи Сталіна, Молотова, інших більшовицьких вождів, в яких вони закликали «відбирати в українських селян останню зернину, вести непримиренну війну з куркулями». Словом, діяти за принципом — у кращому розумінні цього слова — вода камінь точить.
— Декомунізація, що відбулася в Україні, досі викликає суперечки у суспільстві. Принаймні, серед окремих верств населення. Як оцінюєте її результати?
— Нагадаю, що декомунізаційні процеси розпочалися в Україні ще на початку 1990-х. Наприклад, у Києві площу Жовтневої революції перейменували в Майдан Незалежності, забравши з нього меморіальну композицію, присвячену Жовтневому перевороту у Петрограді, перейменовані деякі вулиці, станції метрополітену. В західних областях, наприклад, тоді ж демонтували чимало пам’ятників комуністичним діячам, а також змінили назви топонімів. Звісно, системні зміни в масштабах усієї країни почалися після Революції Гідності та російської агресії, коли у 2015 році парламент ухвалив відповідний закон. Відтоді Верховна Рада перейменувала понад 990 населених пунктів і 26 районів. Нині на фінальній стадії перейменування Кіровоградської та Дніпропетровської областей. За ці 5 років перейменовано та/або повернуто історичні назви щонайменше 51 493 об’єктам топоніміки, також перейменували 2 морські порти, 33 залізничні об’єкти й 75 закладів освіти. Демонтовано щонайменше 2409 пам’ятників і пам’ятних знаків, які містили комуністичну символіку. Тому оцінюю процес декомунізації позитивно, але ще доволі багато роботи, особливо щодо поведінкових звичок, які збереглися з радянського часу — колективна відповідальність, патерналізм, пієтет до «сильної руки».
— Останнім часом рішеннями судів вулицям, перейменованим під час декомунізації, повернуто попередні назви. Наприклад, у Харкові проспекту генерала Григоренка повернуто ім’я Георгія Жукова. Що скажете з цього приводу?
— Що можна сказати, коли окремим політикам подобається влаштовувати скандали довкола постатей ветеранів Другої світової? До речі, рішенням суду проспекту, про який кажете, повернуто ім’я Петра Григоренка.
— Свого часу Інститут планував цикл лекцій для школярів з декомунізації…
— Цю ідею реалізують. Наприклад, до Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні відбувся урок для старшокласників у межах Всеукраїнської школи онлайн про перебіг подій Другої світової, під час якого ми теж розвінчали для дітей пов’язані з війною міфи. Спільно з істориком Вахтангом Кіпіані створили цикл відеороликів, які розповідають про дисидентів з різних регіонів України. Цю роботу не лише продовжуватимемо, а й поглиблюватимемо…
— Ваше ставлення до пропозицій окремих політиків, громадських активістів оприлюднити прізвища всіх, хто строчив доноси на знайомих, колег, звинувачуючи їх в антирадянській діяльності?
— Особисто я є прихильником такого рішення: вони ж зламали десятки, сотні тисяч людських доль, через їхню «пильність» тисячі людей склали свої голови на Соловках, в інших таборах.
— Але ж тоді ми розчаруємось у багатьох письменниках, діячах культури, яких обожнювали та продовжуємо обожнювати…
— Можливо. Проте трагедії в цьому не бачу: щоб не розчаровуватись, не потрібно ніколи й ніким зачаровуватись, робити зі смертних людей святих ідолів. Якщо хочемо знати правдиву історію, то не має бути заборонених тем, недоторканих осіб. Інакше буде чергова фальшива пропаганда — лише її персонажі носитимуть вишиванки, а замість червоних майорітимуть синьо-жовті прапори. А цього не можемо аж ніяк допустити. Маємо чесно сказати, що, наприклад, були у нас в історії герої та борці на кшталт Петра Болбочана чи Марка Безручка, а були й перевертні, зрадники, типу контрадмірала Дениса Березовського.
— Інститут багато зробив і продовжує робити для відновлення історичної правди, вшанування борців за волю України, зокрема часів УНР. Що скажете щодо вшанування пам’яті нинішніх захисників України?
— Передусім про загальні тенденції у країні. Я на 300 відсотків впевнений, що після того, як українську землю залишить останній окупант, постане музей. Не знаю, як його назвуть, але відвідувачі цього музею зможуть «прочитати» всю історію російсько-української війни, дізнатись про героїв, які в лиху для України годину стали на її захист. Але нагадаю: впродовж усіх шести років цієї неоголошеної війни Україна всіляко вшановує своїх захисників. Наприклад, весь цей час Національний музей історії України у Другій світовій війні реалізує проєкт «Український схід», у межах якого відбулося понад десяток виставок. Їхні експонати розповідають про початок російської агресії, наших воїнів і звірства російських найманців.
У багатьох містах, селах споруджені пам’ятники на честь загиблих героїв, у школах, вишах, де вони навчалися, встановлені меморіальні дошки, на їхню честь називають вулиці, сквери, засновують стипендії. На підконтрольній Україні частині Донбасу теж з’являються такі пам’ятники.
Якщо ж говорити саме про Інститут, ми маємо постійний проєкт «Усна історія російсько-української війни», в межах якого вийшло вже п’ять основних випусків, а також книги «Дівчата зрізають коси» і «Капелани. На службі Богу й Україні». До 5-річчя звільнення міст Сходу відбулася масштабна інформаційна кампанія «Вертаємо своє», зокрема фестиваль у Сєвєродонецьку, фотовиставка у вікнах «Укрінформу», виставка артефактів війни у Національному музеї історії України у Другій світовій війні. У цьому році продовжили інформаційну кампанію до річниці звільнення міст Сходу в соцмережах. Також у цьому році Інститут підтримав кілька громадських проєктів, спрямованих саме на вшанування пам’яті захисників сучасної України: проєкт Жіночого ветеранського руху на вшанування пам’яті жінок, які загинули за Україну, мистецький проєкт у пам’ять про полеглих воїнів PLUS1 та проєкт вироблення нової візії вшанування пам’яті «Що таке пам’ятати». Нині на завершальній стадії виробництва цикл відео для школярів про причини та перебіг війни.
Окремо зазначу, що не в останню чергу за допомоги наших фахівців в Україні організовано понад 500 секторів військових поховань. Створені спеціальні рекомендації для органів місцевого самоврядування щодо їхнього облаштування, розроблені й запропоновані навіть ескізи типових надгробків. Ведеться активна робота з упровадження військово-поховального ритуалу.
Також за участю УІНП на рівні уряду розглядається питання створення на Київщині національного військово-меморіального кладовища, де свій останній прихисток знаходитимуть воїни, які загинули, захищаючи Україну.
Тут хотів би зробити невелику заувагу. Україна своїх синів і дочок, які за неї воювали, знає поіменно, і суспільство багато робить, щоб зберегти їхню світлу пам’ять, віднайти загублені імена. І це не вимушено, а від душі, бо йдеться про самопожертву, героїзм і вірність Вітчизні. Зовсім іншу історію бачимо в Росії й на тимчасово окупованих територіях. Там багато хто з окупантів соромиться зізнаватися, що воював проти України. Всі пам’ятають сюжети про їхні таємні похорони й безіменні могили.
— Яка для вас найбільша перемога України за часи незалежності? Хто для вас є героєм сучасної України?
— За ці 29 років було багато перемог: політ у космос першого космонавта незалежної Української держави Леоніда Каденюка, спортивні перемоги братів Кличків, проведення чемпіонату Європи з футболу, отримання безвізу тощо. Та найбільша перемога для мене — це те, що у 2014 році українці зупинили російську агресію. Зібралися та сміливо дали відсіч сильнішому й більшому агресору.
Хто є героями для мене? Це ті українці, які у 2014-му без повісток прийшли у військкомати з проханням відправити їх на захист країни, які й сьогодні на Донбасі стримують ворога. Це пересічні волонтери, які відродили наше військо й підтримують його. Словом, всі ті, для кого «честь», «присяга» та «Батьківщина» — не просто іменники, а наповнені змістом життєві принципи.
— Останнім часом, здається, у польсько-українських стосунках намітилося потепління. Чи не плануєте тісніше співпрацювати з аналогічним інститутом Польщі?
— Так, є прогрес. Радо співпрацюватимемо, але виключно на умовах паритету. Наприклад, не може бути так, що на теренах Польщі з 2014 року сталося півтора десятка актів вандалізму, а сплюндровані меморіали не відновлено, винні не покарані, а десь навіть влада публічно не засудила злочинців.
— Але ж і українці чинили подібні неподобства…
— Були акти вандалізму на території України — чотири. Всі меморіали відновлені, всі акти публічно засуджені, а справи розслідувано, по окремих і вирок суду є. Крім того, нема певності, що й у Польщі, й в Україні акти вандалізму вчинили саме місцеві мешканці. Це зроблено вже після початку так званої гібридної війни, яку Росія розпочала проти нас навесні 2014-го. Руйнування поховань може бути одним з елементів цієї війни. Щоб поляки, наприклад, бачили в українцях таких собі вандалів, які лише на словах прагнуть добросусідських відносин, а насправді ж знущаються з пам’яті їхніх предків. І навпаки, щоб українці погано думали про поляків.
Зауважу, що нещодавно спільно українці й поляки відновили військовий цвинтар у Ланцуті, де поховані близько 500 воїнів Армії УНР. Один зі скверів у Варшаві названо іменем генерала Армії УНР Марка Безручка, який керував польсько-українськими частинами під час оборони в 1920 році польського міста Замость від більшовиків. Саме під Замостям вдалося зупинити червону кінноту Семена Будьонного, що відіграло вирішальну роль у порятунку Варшави від захоплення більшовицькою армією. Є й інші приклади співпраці у відновленні історичної пам’яті. Словом, чуємо одні одних.
— Поділіться, будь ласка, планами на майбутнє.
— Сподіваюсь, нам вдасться запустити нові проєкти, спрямовані на боротьбу з історичними міфами, презентувати віртуальний некрополь української еміграції, реалізувати реекспозицію кількох музеїв у регіонах, а також утілити плани з посилення поінформованості суспільства про роботу Інституту. Адже багато хто вважає, що ми лише «пам’ятники зносимо й вулиці перейменовуємо». Пояснюю: ми не робимо ні того, ні іншого. Подібні рішення ухвалюють органи місцевого самоврядування.
Хочемо активізувати пошукові роботи, зокрема дослідження місць масових поховань воїнів армії УНР, військовополонених німецьких концтаборів, жертв політичних репресій. Продовжуватимемо видавати книги, створювати інформативні відеоролики тощо.
— Дякую, пане Антоне, за відверту розмову. І бажаю вам і вашим колегам успіхів у вашій роботі.
