Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
КрАЗ нічною дорогою пробирався майже навпомацки. На причепі – 10-тонна гаубиця «Гіацинт», у кузові – ящики з боєкомплектом і розрахунок. Сергій Якубовський уважно слухав командира батареї, який не відривався від планшета.
– Праворуч. Ліворуч. Тепер стоп. Розвертайся…
Описавши півколо, тягач виставив гармату стволом у потрібний бік. Горохом зсипався розрахунок, неголосно лунали команди.
КрАЗ від’їхав метрів на п’ять, стукнув борт. Воїни вправно вивантажували ящики. Знов пролунали команди, навідник швидко крутив механізми наведення і, нарешті, гримнули перші постріли. Сергій, не звертаючи на них уваги, прислухався – від його очей і слуху залежала безпека розрахунку. На час ведення вогню він прикривав тил.
Потім, після стрільби, слід швидко допомогти зібрати гармату, подати багатотонну машину, точно і швидко зачепитися й накивати п’ятами, поки не прилетіла «відповідь».
…Сергій Якубовський працює в Києві. Водій-перегонник у автобусному парку. До війни – водій «технічки» – КрАЗ-255Б1, стаж шофера – 35 років. Строкову служив у артилерії, але у ракетних військах стратегічного призначення.
Навесні 2015-го у четвертій хвилі мобілізації пішов добровольцем на фронт.
Як він згадує, «Друг у мене з Луганська, пішов на фронт у лютому, а я – у березні. В учебці нас готували на «Піони», але коли у квітні закінчили навчання, несподівано відправили у 40-у бригаду. Замість «Піонів» довелося освоювати «Гіацинти». Спочатку призначили заряджаючим у гарматний розрахунок. Допоміг випадок. Якось уночі прийшла колона КрАЗів – тягачі. Один із них заглухнув – скінчилася солярка. Молодь навколо бігає, матюкається, а як завести – не знають. Дизель повітря хапнув, і все. Прокачувати молодняк не вміє. Підходжу – що, кажу, не заводиться? Ну, біжи за ключами, покажу, як треба. Прокачав, завів. За цим спостерігав один полковник. Запитує – хто та що. Доповідаю – заряджаючий «Гіацинта».
– А КрАЗ звідки знаєш?
– Так я 30 років на ньому відпрацював, знаю його від керма до вихлопної труби.
– А ну, під’їдь до гармати – зможеш точно подати?
Під’їхав, зачепили, поганяв… Поставив на місце. Так і став водієм.
У кінці травня 2015-го артилеристи бригади заїхали в сектор.
2 липня прийняли бойове хрещення під Чермаликом. Виїхали одним вогневим взводом, трьома гарматами. Довелося серйозно відпрацювати по бойовикам. Завдання у Сергія була просте – виставити гармату, а потім приймати стріляні гільзи. Відпрацювали по 25 пострілів. Усе пройшло буденно – як на полігоні. Але згодом в одному з таких боїв по сусідству – метрів за 200 лягло пів пакета «Граду». Ось тоді всі зрозуміли: «ми на війні хлопці, треба ворушитися».
Працювали вдень і вночі. Заїжджали на вогневу позицію ночами, при світлі зірок і місяця.
– Ми знали, що гарантована відповідь прилітає за 7-10 хвилин. Тому все слід робити дуже швидко.
Влітку 2015-го бригада вела контрбатарейну боротьбу. Виїжджали на позиції, розкладалися, чекали. Як тільки приходили дані, їх швидко відпрацьовували і оперативно змінювали позицію. Це так званий прийом перекату, коли вогонь ведуть з кількох вогневих позицій. Завдяки швидкості та злагодженості дії розрахунку ворог жодного разу не «накрив».
Навідник за штатної скорострільності 5 пострілів на хвилину примудрявся давати до 7. Розрахунок був «збитий», всі працювали злагоджено і успішно. Цілі накривали точно, жодного разу не було такого, щоб образили не того, кого треба.
На батареї був безпілотник – коли розрахунки відпрацьовували, він літав, дивився, що зроблено. Як правило, всі залишалися задоволені – ну, крім тих, кому прилітало.
Бойова робота бригади закінчилася у вересні 2015-го – після чергових Мінських домовленостей. І великокаліберні гармати відтоді стояли на другій лінії, щоб ворог знав, що є, чим відповісти…
Навесні 2016 року бригада вийшла з сектору, і всіх мобілізованих звільнили.
На моє запитання, що було далі, Сергій усміхається.
– А далі? Влітку 2017-го дзвонить мій командир – Владиславович, ми тут всі знову збираємося, приходь. Я сумнівався: чи зможу, вік, здоров’я… Але, як виявилося, після зборів резервістів – зможу. Командир надіслав відношення, і я знову опинився у бригаді, у своїй батареї й зі своїми хлопцями, але вже як контрактник. І поставили мене техніком батареї. І до 60 років я прослужив, затим повернувся у цивільне життя. Знову в автобусному парку, але навички водія артбатареї не забув.
