Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Про ті дні кінця серпня 2014-го слухач Національного університету оборони України майор Коваль згадує стримано, каже коротко:
– Було завдання не пропустити ворога, ми його виконували. А відбувалося це так. Наприкінці серпня 2-га батарея протитанкового артилерійського дивізіону майора Клименка з 51-ї механізованої бригади отримала наказ висунутися в район Кутейникове для можливого відбиття атаки російської бронетехніки. У батареї на той момент було 5 гармат МТ-12 «Рапіра», особовий склад – мобілізовані бійці. Розташувались, як Костянтин Коваль згадує, в чистому полі – попереду позиції батальйону «Прикарпаття», праворуч – комбікормовий завод, зліва – залізничний переїзд. Ні укриттів, ні окопів. Нам би всім на всю батарею одного ворожого снаряду вистачило. Але за кілька днів ми зайняли частину заводських бетонних споруд, і стало спокійніше. Що цікаво – як тільки пішли з поля, по ньому ліг пакет «Градів» – мабуть, хтось із місцевих дав «наводку». Але ми встигли змінити позицію і не втратили жодної людини.
Артилеристи неодноразово виїжджали для надання вогневої підтримки батальйонам, що вели бої за Іловайськ, зокрема, придушували вогнем снайперські позиції. Словом, робили звичайну роботу артилеристів.
24 серпня: замість свята – бій
24 серпня артилеристи хотіли відзначити День Незалежності, але святкування довелося відкласти. Того дня розвідка 28-ї бригади виявила входження колон техніки з Росії.
Костянтин підняв батарею за тривогою. Висунулися, зайняли позиції. Про те, що відчував у той момент, каже зі спокійною впевненістю людини, яка бачила смерть і знає ціну словам про неї:
– Чесно скажу – було реально страшно. Лячно було. Ніхто не розумів, що буде – до цього працювали по цілях, але прямих зіткнень з бронетехнікою не мали, а багато хто навіть не був під кулями. Розгорнулися, між гарматами було метрів десять. Я наказав навести на дорогу на Осикове, снаряд загнати у ствол, але не досилати, бути напоготові. Чекаємо. Незабаром на дуже великій швидкості приїжджає джип – я навіть не бачив, щоб полем із такою швидкістю їздили… Боєць каже, що суне дуже багато всього, триколори російські, червоні прапори… Перед фронтом батареї стояла наша кинута БМП і тут бачимо, як виїжджає якась «броня». Без наших розпізнавальних білих смуг. І тут, чесно скажу, мандраж пробив. Але командир дивізіону отримав команду від комбрига Пивоваренка і передав її нам – відкрити вогонь. Я дав перший постріл на прицілі 14 – і переліт… Навіть видно було, як снаряд зверху пройшов. Переставили приціл на 12 і другим пострілом влучили.
Тоді артилеристи знищили дві бронемашини. Третя розвернулась і втекла. Екіпажі розбитих машин побігли в лісосмугу, по ній вдарили осколковими снарядами. Росіян пізніше взяли в полон бійці-розвідники відділення сержанта Володимира Козака з 93-ї бригади – у селі Дзеркальне. Це були ті самі 10 російських десантників, яких показали всьому світу.
Росіяни одразу ж відкрили вогонь по позиціях батареї. Ось тоді Костянтин, за його словами, і зрозумів, за що артилеристам-протитанкістам у Червоній армії платили подвійний оклад під час Другої Світової…
Гармати до виїзду збирали лежачи, під шквальним вогнем. Дві з п’яти були розбиті. У однієї гармати осколками розтрощило противідкатні пристрої, у другій – станину, третю втратили вже під час руху. Втім, не забули зняти приціли, панорами, клин затвору.
Дві гармати вдалося вивезти, один воїн зазнав поранень.
Дві гармати проти 73-х
26 серпня уранці майор Коваль отримав завдання прикрити від противника дорогу з Кутейникового на Іловайськ.
Одну гармату батареї встановили на дорозі – для цього довелося продовбати лунки в асфальті, щоб було куди вперти сошники.
У складі розрахунку гармати були навідник солдат Віталій Лукашук, солдат Олександр Русов, старші солдати Сергій Касьянчук і Ярослав Ковальчук. Незабаром вони побачили приблизно за 7–8 кілометрів довгу колону російської техніки. Вона йшла від Кутейникового, причому грамотно – відстань між машинами майже сто метрів. Нарахували 73 одиниці. Це була колона 31-ї десантно-штурмової бригади ЗС РФ. На позиції артилеристів рухались 16 броньованих машин.
Підпустивши ворога на 200 метрів, артилеристи відкрили вогонь. Першим пострілом знищили головну машину противника – МТЛБ-6М, яка перебуває на озброєнні тільки російської армії.
У цей момент на допомогу артилеристам прийшов полковник Євген Сидоренко на трофейному танку Т-72Б3. Майор Костянтин Коваль згадує:
– Бачу, що на дорогу вилітає танк і там хтось стрибає з місця мехвода на башту й відкриває вогонь по росіянах з кулемета. Потім вже познайомилися – це був полковник Євген Сидоренко.
У тому бою артилеристи знищили три ворожі бронемашини.
Про те, що було далі, Костянтин говорить зовсім скупо:
– Вийшли з оточення, техніку вивести не вдалося. Потім… різне було. Командував мінометниками, опісля вчив протитанкістів, тепер сам вчуся в Національному університеті оборони.
Зніяковіло знизує плечима. Середнього зросту. Неквапливий у рухах. У натовпі й не помітиш його. Але завдяки мужності Костянтина Коваля і його артилеристів ворог двічі був зупинений. І весь світ побачив, хто воює проти нас на Донбасі…
Фото з особистого архіву Костянтина Коваля
