Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Про життя та випробування долі офіцера, який з вірного ленінського служаки перетворився на активного борця за права людей, — читайте в АрміяInform.
Від машиніста залізничного депо до генерала радянської армії
Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в бідній сільській сім’ї в Запорізькій області. В молоді роки був активним прихильником радянської влади. Входив до складу бюро сільського комсомольського осередку, згодом працював помічником машиніста у залізничному депо Юзівки (нині — Донецьк). Навчався у військово-інженерній академії, після закінчення якої став начальником штабу саперного батальйону.
У страшні 30-ті роки масово нищили командирів Червоної армії, багатьох з яких сталінський режим оголосив «ворогами народу», «агентами іноземних розвідок». Григоренко вцілів, бо у 1937-1938 роках навчався в академії Генерального штабу.
Напад Німеччини на СРСР офіцер зустрів на Далекому Сході, де командував стрілецькою бригадою, а закінчив начальником штабу 8-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту. У післявоєнний час його призначили викладачем кафедри Військової академії імені М. Фрунзе, де він захистив кандидатську дисертацію та отримав генеральські погони.
«Лише психічно хвора людина може протестувати проти влади партії та народу, які єдині»
Початок 1960-х. При владі Микита Хрущов і в країні так звана відлига: на партійному з’їзді розвінчано культ Сталіна, засуджено його злочини, кілька катів-однодумців «вождя» розстріляні, зокрема і «кривавий Берія». Петро Григорович усі ці зміни сприймає як «час моральне очищення, неможливість повернення до старих методів керівництва партією та державою». Генерал-фронтовик не розуміє, що всі ці зміни здебільшого мають косметичний характер, оскільки при владі лишилися люди, які теж підписували так звані розстрільні списки, відправивши на той світ тисячі, а то й десятки тисяч «ворогів».
Виступаючи на партконференції Ленінського району Москви, він вирішив згадати не лише злочини сталінського режиму, а й покритикувати самого Микиту Сергійовича. Щоправда, не за «справи давно минулих днів», а за методи керівництва, які він практикував. А коли почалось обговорення проєкту Програми КПРС, Григоренко перейшов «червону лінію» — критикував всю політичну систему СРСР. Повернувшись додому, він занотує у щоденнику: «Страшнішого я ніколи не переживав. То був найжахливіший момент мого життя, але й моя зоряна година одночасно… Ми схвалюємо проєкт програми, в якому засуджуємо культ особи, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився?»
Уже в січні 1962-го він вибув «для проходження подальшої служби» на Далекий Схід на посаду начальника оперативного відділу штабу армії, що в Уссурійську. Але замість того, щоб розкаятись у «помилках», створив «Союз боротьби за відродження ленінізму». А ще розповсюджував листівки відповідного змісту. Та недовго, адже КДБ натрапило на слід Григоренка та його однодумців. Генерала позбавили звання, нагород, пенсії, арештували й етапували до Ленінградської психіатричної лікарні, бо вважалося, що «лише психічно хвора людина може протестувати проти влади партії та народу, які єдині». «Психушку» він залишить аж у квітні 1965-го, коли при владі буде вже Леонід Брежнєв.
Після звільнення генерал опинився без засобів існування, тож пішов працювати звичайним вантажником, встановивши контакти з правозахисниками, зокрема й з українськими: Генріхом Алтуняном, Леонідом Плющем, Миколою Руденком, Ніною Строкатою та В’ячеславом Чорноволом, який, до речі, з великою повагою і теплотою відгукувався про нього. Він казав: «це був нетиповий радянський генерал, який з вірного ленінського служаки перетворився в активного борця за права людей, хоча продовжував перебувати у полоні певних ілюзій».
«Поки я живий, не забуду ці картини з життя кримських татар»
Рішенням Сталіна у травні 1944-го десятки тисяч кримських татар депортовані до віддалених районів СРСР. У 1967 році з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР, який ніби-то дозволяв їм повернутись на рідну землю. «Ніби-то», бо в реальному житті його не виконували. Сам Григоренко називав цей документ «найбрехливішим і найлицемірнішим указом з усіх виданих щодо кримських татар». І почав активно захищати цей народ, звертаючись і до міжнародної спільноти.
Ось якими враженнями Григоренко ділився, відвідавши у 1968 році Крим: «Весь день ходив я поміж кримських татар. Розмовляв з ними, переходячи з місця на місце. Серце кров’ю обливалося, коли бачив цих людей. Треба було бачити цю безліч напівголих брудних дітлахів, які сплять на цементній підлозі вокзалу та аеропорту. Але ці ще щасливі. А як тим, що сплять на голій землі у скверах? Ночами в Північному Криму, особливо на світанку, холодно. Змерзлі дітлахи плачуть. Та й населення, навіть без втручання уряду, виявило б турботу про нещасних. А сімферопольці пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Та і як поворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!»… Жорстока, бездушна влада. У будь-якій демократичній країні уряд, що створив подібну ситуацію, не протримався б і трьох днів. Він, щоб врятувати себе, використовував би всі можливості для розміщення цих людей… Поки я живий, не забуду ці картини».
У 1969 році головний чекіст СРСР Юрій Андропов інформує ЦК КПРС про «активну антирадянську, ворожу діяльність товариша Григоренка». Тоді в Ташкенті готували судовий процес над кримськотатарськими активістами. І тисячі татар звернулися до Григоренка з проханням захистити їх. Він погодився, але за кілька днів до судилища його заарештували й помістили до психлікарні спеціального типу. Лікар-психіатр Семен Глузман проводив Григоренкові психіатричну експертизу.
— Я дійшов висновку, що генерал від розладів психіки не потерпав, — згадує ті події Семен Фішельович. — Це була абсолютно психічно здорова людина, яка ухвалювала адекватні рішення, чудово розуміючи їхні наслідки. Як я міг, зважаючи на це, зарахувати, вибачте, Петра Григоровича до божевільних? А саме на це розраховували наші чекісти.
До речі, і сам Семен Глузман проведе згодом у радянських концтаборах сім років, відбуваючи покарання з іншими українськими правозахисниками, зокрема Левком Лук’яненком, Іваном Світличним. Не в останню чергу за цей вердикт, винесений Григоренку…
У 1974 році завдяки тиску багатьох правозахисників і західних політиків Григоренка звільнили. До того ж у КДБ вважали, що зважаючи на вік, підірване здоров’я, він розкається. Помилилися. Ось що писав, інформуючи вище керівництво й особисто «дорогого Леоніда Ілліча» головний чекіст країни Юрій Андропов:
«Після звільнення з лікарні Григоренко відновив зв’язки із Сахаровим та іншими ревізіоністськими елементами — активними учасниками антигромадської діяльності. Спільно з ними бере участь у провокаційних збіговиськах, підготовці та передаванні за кордон наклепницької інформації про порушення прав людини, які нібито відбуваються в Радянському Союзі, зокрема й щодо так званого кримськотатарського питання».
«Мене позбавили права померти на Батьківщині»
Проте до радикальніших кроків щодо «злісного антирадянщика» влада не вдалася. У 1977-му Григоренко захворів. Як не дивно, але йому з дружиною дозволили виїхати до США. Згодом Петро Григорович згадував: «рішення про це ухвалювали на самій верхівці, і я був дуже здивований ним, подумавши, що ставлення там до мене змінилося». Помилився. Це він зрозумів уже за 3 місяці після того, як опинився за океаном. 13 лютого 1978 року його позбавили радянського громадянства, оскільки Григоренко «систематично вчиняє дії, несумісні з приналежністю до громадянства СРСР, і завдає своєю поведінкою шкоди престижу Союзу РСР». За кілька днів на пресконференції у Нью-Йорку він розповідає, що той день був найсумнішим у житті. «Мене позбавили права померти на Батьківщині», — з гіркотою каже він іноземним журналістам.
Опинившись у примусовому вигнанні, він веде активне життя, очоливши закордонне представництво Української Гельсінської групи, зустрічається з главами урядів багатьох країн, інформуючи їх про реальне становище народів СРСР. Під впливом зустрічі з Григоренком президент США Рональд Рейган назве згодом Радянський Союз «імперією зла».
«Коли вийшов указ про позбавлення Григоренка радянського громадянства, я вперше почув, як цей величний мужній чоловік ридає»
Зі спогадів Мустафи Джемілєва — багаторічного дисидента, захисника прав кримськотатарського народу:
— У 1978 році, незабаром після звільнення із зони, я спілкувався телефоном з родичами із США. І тут вони передали слухавку Петрові Григоровичу. Григоренко розповів, що після того, як він вийшов з «психушки», йому дозволили виїхати в Америку для проведення операції. Перед виїздом він узяв гарантію з КДБ, що зможе повернутися назад. Але гарантії гебістів добре відомі… Хоча дозвіл йому даний на пів року, вже буквально за два місяці вийшов указ про позбавлення його радянського громадянства. Тоді я вперше почув, як цей величний мужній чоловік ридає.
«Мустафа, зроби що-небудь», — говорив він мені. Він рвався у країну, напхану таборами та божевільнями, хоча найімовірніше там на нього знову чекала б в’язниця, але він, однак, любив Батьківщину. Звісно, ми писали протести, звернення, щоб його повернули, але все безрезультатно»…
Помер Петро Григорович Григоренко у 1987 році в США, знайшовши свій останній притулок на чужині.
Нині у Сімферополі стоїть пам’ятник генералові-фронтовику, який чи не єдиний з радянських генералів кинув виклик компартійному режиму, захищав інтереси кримськотатарського народу. До речі, учасники одного з ток-шоу на російському ТБ уже обговорювали доцільність його існування…
Встановлено та повідомлено про підозру 540 представникам рф, з яких 24 у порядку очного провадження. Отримали вироки 102 особи.
На прикордонних територіях та у населених пунктах Сумської області було зафіксовано 167 вибухів.
Скеровано до суду обвинувальний акт стосовно підрядника за фактом заволодіння понад 350 тисяч гривень бюджетних коштів в умовах воєнного стану.
Перші поховання на Національному військовому меморіальному кладовищі можуть відбутися наприкінці літа – на початку осені цього року.
У своєму зверненні 28 березня Володимир Зеленський торкнувся ролі росії в дестабілізації ситуації по всьому світу.
Противник не полишає спроб атакувати наші позиції на Бахмутському напрямку в районі Часового Яру, однак суттєвих успіхів не має.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…