Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
У мене запитання до читачів, кому злегка за тридцять. От відверто, кладучи руку на серце, а чи пам’ятаєте ім’я та прізвище свого шкільного вчителя допризовної підготовки? Я вже не запитую про його військове звання чи військово-облікову спеціальність. Якщо відповідь «так», то вам пощастило мати педагога, що зміг привернути до себе увагу й лишитися в пам’яті. Якщо «ні», ви належите до більшості, що пропускала предмет повз вуха як непотрібний і другорядний.
Для об’єктивності зазначу, що свого шкільного викладача ДПЮ пам’ятаю: Максим Іванович був доволі непоганим дядьком, відставним майором військ цивільної оборони. Так, в Україні при Міністерстві надзвичайних ситуацій було колись таке військове формування. Він міг годинами розповідати про різні типи протигазів і наслідки ураження людського організму бойовими та побутовими отруйними речовинами. Дехто навіть слухав, але не більше. Чому?! Бо юнацький мозок волів вважати, що ці знання ніколи не знадобляться, що вони відверто нудні й зайві. І це, скажімо відверто, найцивілізованіше пояснення того, що держава не була зацікавлена в тім, щоб виховувати громадян навченими захищати себе, країну та її цінності.
За 4 тисячі вогника не буде!
Що ж, наслідки маємо вже тепер: сьомий рік триває російсько-українська війна, список жертв якої серед військових і цивільних пішов на другий десяток тисяч. І водночас шкільна освітня підготовка юнацтва в царині захисту себе, національних цінностей і держави досі шкутильгає, так би мовити, на совкових милицях. Обгортка помінялась: замість уроків ДПЮ тепер предмет «Захист України». Але в освітній програмі 10 та 11-х класів того предмету, скажімо так, небагато — 2–4 години на місяць. Є нові підручники, але так само навколо їхнього наукового контенту тривають запеклі баталії: патріотично налаштовані педагоги мають до цих книг купу претензій. Можливо, ми спостерігаємо масове працевлаштування на посаду викладачів цього предмета ветеранів російсько-української війни?! Також ні! На жаль, ставка викладача предмета «Захист України» навіть з усіма додатками не перевищує 4 тисячі гривень на місяць. Через таку «вдячність» до професії вчителя хлопці та дівчата з реальним бойовим досвідом, педагогічним хистом і відповідними дипломами не рвуться ставати в чергу «за кафедру». Звісно, є поодинокі факти, коли вчителем у школі працює учасник АТО/ООС. Але це швидше виняток з правил, ніж константа.
На сьомому році війни науку захищати себе та державу дітям досі викладають переважно люди, які не дотичні до війська зовсім. Чи такі ексвійськові кадри, які спізнилися на війну за роками або за власними переконаннями. Тож коефіцієнт корисної дії такої освіти потім добре видно в показниках призовних кампаній. Військкоми щовесни та щоосені скрегочуть зубами, нарікаючи, що юнаки ухиляються від строкової служби!
Проте не говорімо про абстрактне, а поставимо предметні питання: чому, власне, молоді бракує мотивації, і як це пов’язано зі шкільним освітнім процесом? Завдяки соцмережам опитати кількадесят хлопців і дівчат зі старших класів не важко. Так от, у сухому залишку ігнор до предмета й наслідки того ігнорування спричиняють те, що викладають його нецікаві й абсолютно далекі від предмета люди. Ну не може викладач фізкультури та трудового навчання ідейно привабити юнаків та юнок до нерідної йому теми! Навіть якщо чітко ретранслюватиме все написане в підручнику та методичках. Опитані наголошують: залюбки слухали б людину, яка не просто перечитує параграф, а може навести цікаві приклади й робить це з вогником!
Кваліфікований інструктор як запрошений професор!
Зрештою я відшукав приклад, який може перевернути уявлення про організацію освітнього процесу за предметом «Захист України». Можливо, це дещо некорпоративно, адже ідея експерименту належить не представникам оборонного відомства, а колегам з Нацгвардії. Утім, важливіший результат — мотивована та якісно підготовлена до оборони держави шкільна молодь.
Отже, у львівському ліцеї імені Івана Пулюя предмет «Захист України» викладатимуть чинні військовослужбовці бригади НГУ! Для учнів 10 та 11-х класів передбачаються два уроки на місяць. Експеримент триватиме до закінчення поточного навчального семестру. Перший ознайомчий урок уже відбувся. А далі учні підуть за навчальною програмою: вивчатимуть статути ЗСУ, стройову та вогневу підготовку, тактичну медицину (також навички надання першої меддопомоги). Учні ліцею практикуватимуться у поводженні з реальною зброєю під наставництвом спеціального інструктора. І це великий плюс, адже у школах давно немає зброї для відповідних уроків. Про те, що потрібна навчальна зброя і власні тири для практики в стрільбі бодай з пневматичної рушниці, освітяни заявляють з року в рік!
Нацгвардійці говорять, що навчити учнів однієї школи влучної стрільби для них не проблема: на території бригади Нацгвардії є лазерний тир, де діти зможуть тренуватися. Військова частина НГУ та ліцей зовсім поруч, тож проблем з переміщенням не виникне.
У програмі будуть і уроки психологічної допомоги, які проводитимуть офіцери-психологи.
— За їхньої участі відбудеться гуртування колективу, як у справжніх військових перед виконанням бойових завдань, — розповіла пресофіцер бригади лейтенант Аліна Новікова. — Юнаків і дівчат навчать, як виводити людину зі стану шоку та ступору тощо. Усе, чого навчають солдатів на службі, того навчимо й учнів ліцею.
Звісно, колеги-нацгвардійці зазначають: виконання експериментальної програми може коригуватися відповідно до карантинних умов. Якщо Львів опиниться у «червоній зоні», то заняття та взаємні візити доведеться відкласти до кращих часів.
Зі слів пресофіцерки бригади, представники якої викладатимуть у цьому ліцеї, директор навчального закладу настроєна на дуже патріотичний лад. Керівниця навчального закладу сама забажала, щоб старшокласники вивчали цей предмет від чинних військових.
Представник бригади НГУ наголошує: кожне заняття викладатимуть окремі кваліфіковані інструктори. Наприклад, тактичну медицину не прийде викладати абстрактний солдат, якого «зловили та скерували». На урок з’явиться бойовий медик з кваліфікацією інструктора, який навчався в іноземних партнерів, і викладатиме програму так, як це роблять в арміях країн НАТО.
Отже, що маємо в цій ситуації? Від освітян — бажання не «відбути номер», а справді навчити. Витрати зі шкільного бюджету? Немає! Викладачі працюватимуть за схемою європейської освіти, де є поняття «запрошений професор», який приходить тільки читати лекції, не будучи штатною одиницею закладу. І лектори в цьому випадку вузькопрофільні фахівці, які, як кажуть, собаку з’їли на своїй стезі. Чи буде їхній урок цікавішим за банальне викладення інформації з підручника? Без сумніву!
Утім, на цьому місці у читача виникне цілковито аргументована претензія до автора: а не всім же так поталанило мати під боком військовий підрозділ, готовий на волонтерських засадах допомагати закладам освіти! Погоджуюсь, що шкіл значно більше ніж частин, спроможних без, як кажуть, «відриву від виробництва» скерувати раз чи два на місяць класного фахівця для навчання підлітків. Але умови для організації такого співробітництва таки існують на теренах нашої держави не лише в окремо взятому Львові. Великі міста та гарнізони могли б розглянути цю схему для впровадження у шкільну освіту. Головне ж — бажання!
Сприяти патріотичному вихованню вимагає… Статут!
Як ще один приклад успішного співробітництва шкільної освіти та патріотичного виховання за участю армії можу назвати американську систему JROTC (Junior Reserve Officers’ Training Corps). Це шкільний сегмент… програми позаармійської підготовки офіцерів резерву. Військово-патріотичний курс для старшокласників розрахований на чотири роки навчання. Існує ще ROTC — аналогічна система військової підготовки для студентів коледжів, які вже точно визначились із майбутньою кар’єрою в структурі війська США.
Офіційний слоган JROTC звучить так: «Виховання найкращих громадян, якими Америка могла б пишатися». Кадет класу JROTC (а ці класи створюють у звичайних школах. — Авт.) має бути розумним, сміливим, цілеспрямованим, дисциплінованим, володіти лідерськими якостями і готовий без вагань стати на захист Батьківщини. Всі ці якості кадетам прищеплюють аж ніяк не викладачі трудового навчання чи фізкультурники.
Інструкторами у класі є колишні й чинні військові різних родів і видів ЗС США. Ветерани з бойовим досвідом, сержанти та офіцери з беззаперечними лідерськими якостями й навичками методиста. Стати інструктором кадетського класу досить просто. Насамперед чинним військовикам… за статутами належить сприяти діяльності JROTC! Це якщо ти ще служиш. А якщо вийшов на пенсію — будь ласка, пройди сертифікацію (бо у штатах освітні вимоги різні в адміністративних одиницях. — Авт.), обери школу, параметрам якої відповідаєш. І берися до тренування майбутніх захисників! Щоб ви не думали, що це невигідно ветерану, відзначимо, що за ним зберігається військова пенсія. Вона в США не колосальна, але пристойна. Плюс оплата від школи (бюджет виплат вчителям залежить від асигнувань з місцевого бюджету) і… регулярні преміальні виплати від американського оборонного відомства.
JROTC існує з 1916-го, і якби вона не приносила користі США, то давно перестала б існувати як складова освітньої системи. Погодьтесь, американці уміють рахувати кошти та вчасно скеровувати асигнування з напрямків, які перестають бути перспективними. А так вони впродовж століття мають, чим зайняти своїх ветеранів військової служби, мають певний відсоток молоді, яка вирішила бути військовими та зголосилась для цього навчатись. Ба більше, Пентагон і командувачі видами під час перегляду річних витрат ніколи не урізають програми патріотичного виховання. Це ж, говорячи прямо, один з напрямків, що забезпечує армію постійним припливом нових кадрів!
Загалом порушена тема напрочуд актуальна для України. І залишатиметься такою ще довго. Бо війна з московськими окупантами триває, та й сама країна-агресор не поспішає припиняти існування. А це означає, що нашій державі надалі потрібні будуть люди, здатні захистити Україну та її національні цінності. Можливо вітчизняним відомствам, відповідальним за освіту, оборону, ветеранське середовище, варто таки спробувати об’єднати зусилля та бюджети в таких програмах, приклад якої ми навели. І робити це не як експеримент, а впроваджувати на постійній основі. У виграші, без сумніву, будуть усі: освітяни, які готуватимуть громадян, а не штампуватимуть народонаселення, ветерани війни за незалежність України, які точно знатимуть що вони та їхні знання потрібні, національний силовий блок, що плекатиме впевненість у тому, що його лави поповнить найкраща молодь і громадяни, якими Україна могла б пишатися!
Фото з архіву в/ч 3002 НГУ та з мережі Інтернет
