У 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка чекають на готових повернутися після СЗЧ і гарантують справедливе людяне відношення. Про це розповів…
— Надовго до нас? — запитували колеги нового фінансиста Оксану Лєконцеву, коли та рівно вісім років тому наприкінці жовтня 2012-го приїхала на нове місце служби до Євпаторії…
— Назавжди, пора вже «коріння пускати», бо скільки можна гарнізон за гарнізоном змінювати, — впевнено відповіла жінка, не підозрюючи, що її чекає через півтора року.
Оксана у війську з 2003 року, спочатку працювала цивільною, потім служила рядовою, нині — вже старший лейтенант. Вона з тих, хто не звик сидіти на одному місці. У жодній військовій частині не затримувалась довше трьох років і ніколи не прив’язувалась до великого міста. Та в Криму вирішила зупинитись… Родина, житло, вагітність… Здавалось, ось воно жіноче щастя та такий довгоочікуваний спокій. Хто ж знав, що він триватиме так недовго?
— Я вважаю, що військовослужбовцю постійно потрібно рухатись уперед. У мене завжди, як було — є посада, обов’язки, виконуєш їх, доводиш до ідеального рівня, все починає працювати… Саме в цей момент я вирішую: «Ну все, давайте новий виклик». Тому мені й важко одразу відповісти на запитання, скільки частин змінила… Кілька у Вінниці, Стрижавка, Гайсин… Та саме Євпаторія стала для мене особливим місцем.
Коли розпочалась окупація Криму, Оксана носила під серцем дитину. Чоловік служив з нею в одній частині, тож без провокацій і нервів не обійшлось.
— Телефонували до чоловіка чи викликали його на КПП зі словами: «Твоя дружина перебуває там, якщо не складеш зброю, зробимо так і так. Ці речі дуже тиснули на психіку… Також пам’ятаю, як йшла до жіночої консультації, а за мною ще від під’їзду будинку стежила людина в незвичній для нас військовій формі, зі зброєю, а під КПП уже чекала інша людина… Звісно, питання чи залишатись у Криму навіть не стояло. Переїхати вирішили до Вінниці, тут проживала моя мама. Чоловік теж вийшов із Криму, проте буквально за декілька місяців звільнився і поїхав назад. Відтоді зв’язок із ним обірвався.
Оксані навіть у декреті спокій лиш снився. Війна, переживання за країну, колег, бажання чим швидше стати корисною… Вирішила протягом декрету закінчити магістратуру за економічним фахом, а як тільки синок піде в садочок — повернутись на службу.
— Підготовка дипломної була непростим процесом, однією рукою друкуєш, іншою качаєш новонародженого сина, — ділиться жінка. — В травні народила, а вже у вересні захистила диплом. Це був 2014 рік, керівники у вишах змінювались, ставлення — максимально прискіпливе… Та хто казав, що офіцером стати легко? Як тільки сину виповнилось 2 роки, знову пішла служити. Стала начальником фінансової служби в частині, де колись уже служила провідним бухгалтером.
Уже з першого дня повернення на службу жінка почала підіймати питання ротації в АТО. Звісно — страшно, адже для дитини вона заміняє і батька, й маму… Але й відсиджуватись у комфортному кабінеті офіцер не змогла б.
— Моя ротація була на Луганщину, проживали фактично в лісі, умови відповідні, та на них зовсім ніхто не скаржився… Найбільше запам’ятались люди, з якими я опинилась поряд. Наприклад, звичайний боєць Наталія, набагато старша за мене жінка, із солідною вислугою, діти якої — також на передовій, є внуки… Фінансова служба на передовій, звісно, відрізняється збільшенням навантаження… Адже частина бригади — в полях, частина — на ППД. Та дивлячись на таких людей, як Наталія, розумієш, що ми не маємо права їх підводити.
Нині сину Оксани вже шість років, першокласник. Він не по роках серйозний і завжди гордо відповідає: «Моя мама — офіцер Збройних Сил України», а Оксана лиш витирає сльози щастя… І хоч її життя по-військовому непросте, жінка ні про що не шкодує. Впевнена: найцікавіше — попереду!
