Якщо раніше росіяни покірно терпіли всі негаразди, пов’язані з розв’язаною ними ж війною проти України, та будь-які знущання з боку…
Луганщина без дощів п’ятий місяць. Удень — некалендарне, проте літо. Стовпчик термометра на сонці під 20 теплих градусів. Уночі температура останніми днями почала наближатися до нуля. Де-не-де в умивальниках на вулиці вода вкривається тонким шаром криги…
Триденний творчий рейд нашої мобільної пресгрупи в районі відповідальності трьох механізованих бригад показав, що наші бувалі, досвідчені воїни не чекають, коли смажений півень клюне…! На всіх РОПах і ВОПах, не кажучи вже про командні пункти бригад і батальйонів, до зими готуються на всю.
…Дрова є — не буде зимно
— А що чи кого чекати? Адже те, як тепло й комфортно облаштуємо свої бліндажі, спостережники та зустрінемо морози, напряму залежить виключно від нас, — каже командир одного з ротних опорних пунктів на ім’я Олександр, який виконує бойові завдання в районі села Катеринівка. — Дрова є — буде тепло! Козаки у мене молодці, підганяти зайвий раз не треба. Тут працює-служить команда, все, як у мурашнику, без діла ніхто не сидить. На бойових постах спостерігаємо за противником, завершуємо сезонні роботи на техніці, дообладнуємо житлові, господарські й побутові бліндажі, перевіряємо на безпечність роботу «буржуйок», ріжемо й рубаємо дрова. Десь продумуємо наперед водовідстійники чи канави для стоку, аби в траншеях вода не стояла, якщо задощить, — ведучи нашу групу від позиції до позиції, розповідає ротний.
— Ми зиму не чекаємо, ми до неї готові, — каже інший командир ротного опорного пункту на ділянці відповідальності іншої окремої механізованої бригади вже неподалік Новолуганського. — Ми утеплили теплоізоляційними матеріалами двері на входах, стіни коридорів, стелі у бліндажах, в їдальні. Надійно облаштували перекриття: у три-чотири накати колодами, десь бетонні плити з деревом, є бліндажі, де з колодами ще й автомобільні покришки використовуємо. Маскуємо все обов’язково.
— Агов, Михайле, — гукнув командир свого підлеглого, який порпався на кухні. — Ану покажи журналістам нашим, як у вашому бліндажі «буржуйка» працює, чи правильно встановлена.
Спускаємося сходами, йдемо коридором метрів зо чотири, повертаємо, знову спускаємося.
— Ось так ми тут живемо, — демонструє нам помешкання солдат.
…Дві хвилини і втікаємо
Спальне приміщення під землею облаштоване добротно, по-домашньому. Три пари в ряд двоярусних дерев’яних ліжок. У кутку на вішаках — бронежилети з шоломами, на підлозі — ящик для зберігання зброї. Одразу біля входу праворуч на спеціальному металічному піддоні стоїть «буржуйка». Ми з камерами та фотоапаратами вчотирьох з господарем ледь не штовхаємося спинами.
— Тіснувато, але звикли. Ми тут не ходимо, не танцюємо. Прийшов з чергування вночі — ліг і спиш. Удень тут особливо не товчемося, роботи вистачає всім. А пічка наша така, що ви зараз побачите, дві хвилини й будете втікати звідси, — присів Михайло й почав зарання заготовлені тоненькі трісочки закладати у піч. Запальничкою одну з них у руках підпалив, підніс вогонь до купки і… затріщало полум’я. Додав кілька товстіших, закрив дверцята, піддувало привідкрив — готово!
Ми з ним встигли трохи поговорити, познайомитися. Він сам із Закарпаття. Починав у батальйоні тероборони. Каже, що мусили з побратимами чатувати чотири державних кордони України. З осені 2014-го він кулеметник у складі однієї з механізованих бригад Сухопутних військ. Брав участь в АТО. Так служить тут донині. Каже, що війна не та, що була тоді. Разом з бойовими товаришами продовжує тут воювати і не пускати ворога на мирний поріг власного дому.
Тим часом вогник у печі перетворився на полум’я. І справді, не минуло й кількох хвилин і проста армійська буржуйка, потріскуючи, щедро віддавала тепло. Ми вийшли на вулицю і побачили, як з-під іскровловлювача на трубі в’юшкою вже виходив не сивий дим, а тепло від сухих дров.
Камін — не розкіш…
Завітавши наступного дня до захисників переднього краю оборони в районі Кримського, ми згадали про того, вчорашнього Михайла із Закарпаття ще раз. Річ у тім, що тут познайомились з його 51-річним тезкою, земляком і теж кулеметником, який в одному з бліндажів, а саме у командирському, вимурував камін.
Командир РОПу старший лейтенант Вадим каже, що на ділянці відповідальності його підрозділу хлопці службу несуть пильно, зосереджені усі, послаблень собі не дозволяють. Ворог особливої активності не проявляє, іноді провокує одиничними пострілами чи чергами у 5-6 патронів.
— Та це все одно не так, як було у наші попередні ротації, — каже командир та пригадує дні чи тижні на війні, коли небезпечно було всі 24 години на добу. Прилітало все: від стрілецької зброї до танкових пострілів і «Градів».
— Ми тут надійно стоїмо. Зубами вчепилися, мало не коріння пустили, — усміхаючись піджартовує старший лейтенант. — І ворога готові відбити й зиму в теплі зустріти. А щодо каміна в моєму бліндажі, то я, м’яко кажучи, був не у захваті від пропозиції хлопців. Я сказав так: лише після того, як особисто перевірю готовність кожного приміщення до дощів з морозами, рівненько викладені й захищені від опадів дров’ярні, ось тоді…!
Майстер зі Сваляви
Михайло сам зі Сваляви, дуже любить своє курортне містечко, про що неодноразово згадував у бесіді. До російсько-української війни кулеметник Михайло заробляв на життя й виховання 8 дітей та 6 онуків на будівництві. За освітою він столяр з виготовлення художніх меблів. Вміння мурувати каміни, грубки й печі у нього від діда.
— На війну пішов у 2014-му за мобілізацією. Спочатку служив у 128-й, потім у 80-й бригадах. Нині тут, в окремій механізованій бригаді. Хлопці мої, побратими, якось кажуть: Мишко, а давай ми у командирському бліндажі камін зробимо. Точніше ти робитимеш, а ми всіляко допомагатимемо. Я прийшов, подивився, поміряв зором висоту до стелі, довжину стін, намалював в уяві, що це має бути і як, порахував у голові, що для цього треба — і гайда. Найголовніше — провести правильні розрахунки майбутнього каміна, аби він справлявся зі своїм завданням: безпека, тепловіддача, потужність і сила тяги. Написав на папірчику хлопцям, що треба і скільки, — каже майстер.
На роботу пішло три дні. Михайло сів біля каміна, запалив у ньому вогонь і каже, що такий можна вимурувати у будь-якому бліндажі. Головне, аби вистачило місця. І треба у тому тямити, аби все скласти до пуття.
— Відкритий вогонь, потріскування дров — це заспокоює. Крім того, постав сюди решітку й можна їжу готувати. Я вдома сам із задоволенням такий камін використовую, дітям своїм у хатах поробив. За життя вимурував їх певно десь під сотню і пам’ятаю кожен, — каже Михайло й додає, що шкодує про те, що його троє синів не успадкували від нього того вміння і сподівається, що може хтось з онуків підросте й зацікавиться.
Підсумовуючи наш триденний рейд передовими позиціями бойових бригад, зазначу, що допоки українське військо сильне такими захисниками, як обидва Михайли, є досвідчені бойові сержанти, офіцери-командири, які знають що таке війна не з книжок, доти ні підступний ворог, ні зливи, лютий мороз чи спека нас не злякають. Слава Україні! Героям слава!
Фото автора
Відео: 5 канал
