Водночас є питання, які потребують доопрацювання, адже поставити бійця у штат частини ще не означає повністю повернути його до виконання завдань. Зокрема, механізм потребує вирішення…
Він розмовляє чистою українською мовою, весь вільний час витрачає на читання книг і скаржиться, що на фронті не повозиш із собою бібліотеку… А ще навідник-оператор БМП-1 Роман — місцевий, усе життя прожив на Донеччині, тож захищати рідну землю для нього — справа принципу.
— Війна для мене розпочалась одразу, ще у 2014-му. Щоправда, спочатку це було волонтерство. Куди ми тільки не заїжджали з друзями. Допомагали й добробатам, і бригадам ЗСУ, і дитячим будинкам Донбасу… Спочатку й не думав підписувати контракт, але потім усвідомив, що й так постійно на фронті, то чому б і ні? І от уже понад три з половиною роки захищаю рідну землю. До речі, навіть найближчі родичі цього досі не знають. А більшість однокласників та друзів і поготів — залишилися на окупованій території…
За роки служби у Романа траплялося різне… Та про своє рішення йти служити жодного разу не пошкодував. Навіть після поранення швиденько реабілітувався й знову — на фронт.
— Це трапилось торік у вересні, — пригадує чоловік. — Ніч, темно, ми з побратимом стояли на чергуванні. Було тихо як ніколи, жодного пострілу… І раптом прилітає… Куля заходить мені в плече, зачіпає хребет, вилітає… Це був єдиний постріл того вечора. Проти нас явно працював професіонал. Побратими швиденько надали допомогу, відвезли до найближчого медпункту, де підлатали рану, далі в Часів Яр, а потім три тижні лікування в Харкові. За першої ж нагоди повернувся назад до побратимів… Адже ми домовились: разом — до перемоги!
