Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Галина та Микола. Обом по 25. Вона – сержант, він – старший матрос. Вона – тендітна блондинка з Івано-Франківщини, він – брутальний донеччанин. Познайомились в окремій механізованій бригаді, куди обоє прийшли служити. Галина – за першої ж нагоди після випуску з медичного коледжу, Микола — вже після строкової служби. Довго товаришували та навіть не думали про стосунки: служба, фронтовий прагматизм та зовсім не романтичний побут, роботи настільки багато, що іноді й кількох годин на відпочинок не знайдеш… Яке там кохання? Та все ж закрутилось… По завершенню контрактів уже разом пішли — до морської піхоти.
Нині чоловік із жінкою — в одній роті. Між командно-спостережним пунктом, де служить Галина, та позицією Миколи – якихось кілька сотень метрів… Здавалося б, можна бути разом 24/7… Та де там, не все так просто… Закохані зізнаються, часто не бачать один одного по 2-3 доби, а майже все особисте спілкування проходить у телефонному режимі.
— Не раз траплялось, що Микола передає по рації, як у них щось відбувається, а я все чую та місця собі не знаходжу. Бувало й навпаки, що до наc прилітало, а він нервує… Та ми знали, на що йшли. Як би страшно один за одного не було, обходимось без принизливих спроб випхати одне одного із передової.
До війни Микола вступив до гірського технікуму, що в Донецьку, у вільний час займався футболом… Повчитись практично не встиг, документи із Донецького закладу забрав і пішов служити строкову разом із найкращим товаришем. Після строкової обоє підписали контракти, лиш у різні бригади. Саме товариш Миколи пізніше переконає Миколу вже разом із Галиною йти саме до морської піхоти. Нині, окрім служби, чоловік знову став студентом, вивчає право.
— Товариш приїхав додому в береті, а я у звичайній шапці, – жартома коментує Микола. – Мабуть, це і стало вирішальним моментом. Тепер живемо з ним в одному бліндажі.
Галина ж зі свого боку задумалась про військову службу ще під час навчання у медичному технікумі, адже має брата – військовослужбовця. Та й у місті, де вчилась, знаходиться військова частина.
— Підписати контракт виявилось не так просто, — ділиться Галина. — «Куди тобі йти служити? 20 років! Маленька, худенька!» На той час ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Адже, щоб ми не говорили про гендерну рівність, служба ще багато років сприйматиметься, як переважно чоловіча справа. Та все ж контракт я підписала. Свій 21-й день народження святкувала вже на службі. Нині іноді стикаюсь із жіночим: «Жах, я тут житиму!» і мене це шокує… Нас на початку служби завезли на закинутий металургійний завод на Донеччині без світла, із розбитими вікнами й абсолютно ніхто не скаржився, усі знали, на що йшли. Вимили, прибрали зробили ліжка, облаштувались. Бригада, в яку я потрапила, бойова, велика, відповідно – багато хворих, поранених…. Я не пропустила жодної ротації, навіть такого поняття, як ППД, не було, відпочивала лише під час календарних відпусток. До того ж там трохи інший віковий спектр – служать старші люди, відповідно, вони й хворіли частіше. Тут же, в морській піхоті – більшість молодих людей, у яких такого поняття, як застуда, взагалі немає.
Дівчина не надто охоче ділиться професійними історіями, хоч на її фронтовому рахунку не один дивовижний порятунок і не одна трагічна втрата… Каже: негатив розповідати не хочеться, а саме сумні спогади пригадуються насамперед.
— З хворими чоловіками – завжди непросто. В бою це може бути справжній камікадзе, а якихось банальних уколів боятись. Чи, коли мова йде про якусь невелику рану, він буде кричати, що легше під кулями лежати, ніж оці маніпуляції терпіти… Змусити когось пити таблетки – взагалі майже нереально. На жаль, від медиків теж не завжди все залежить. Траплялось, що двоє бійців стояли в кількох метрах один від одного під час вибуху снаряда, в одного – маленькі подряпини, а з іншого не можна нічого зібрати… Звісно, тішать історії, коли уламок пролітає в кількох сантиметрах від голови та ледь не зачіпає хлопця, та й протилежних, на жаль, вистачає…
Галина сподівається, що і на службі, і у особистому житті все складатиметься якнайкраще. Та серйозно додає, що поєднувати ці дві важливі частини життя – непросто.
— Для військових людей сімейне життя часто стає не меншим випробуванням, ніж війна. Балансувати, аби залишалось достатньо часу і на одне, і на інше – непросто. Я обожнюю службу, зовсім не втомилась, та перед підписанням другого контракту, чесно зізнаюсь, вагалась. Але поки що продовжуємо служити, ми справді потрібні тут. Можливо, наша історія стане саме тим винятком із правила? Життя покаже…
