«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Кім, якого щойно звільнили з полону, ніяк не міг звернутися до мене просто на ім’я. Того зимового вечора ми їхали з місця обміну до аеропорту і Кім Дуванов поволі розповідав свою історію. Я не ставив питань, просто не знав, про що запитувати людину, яка щойно вирвалася з пекла.
Мені було безмежно жаль цього великого солдата, який про щось гарячково починав говорити, раптом замовкав, а за кілька хвилин, хвилюючись і крадькома ховаючи сльози, переходив до іншої розповіді: про сім’ю, про полон, про товаришів, знову про полон, про неочікуване звільнення.
Розповідав, іноді стривожено оглядаючись назад, немов боявся, що полон ось-ось наздожене його і забере назад у свої обійми: «Там ще багато наших, пане майоре, деякі вже кілька років там мучаться…»
Він розповідав про нелюдські умови «підвалу», про голод, про чиїсь крики від болю, про презирство до ув’язнених «омбудсмена ДНР» – російська окупаційна влада, граючи свій пекельний косплей в державність, гармонійно поєднала тортури з захистом прав людини.
За мить Кім дістав із кишені листочок з учнівського зошита, розгорнув і показав мені: «Молитва за згодою». Ми всі її там читали, навіть безвірні. Хоча, безвірних там немає. Всі вірять. І сподіваються… »
Кім розповідав, що хоча ув’язнені розміщені по різних камерах, молитву читають усі одночасно, у визначену годину. Читають пошепки, аби не привертати увагу охорони. У молитві обов’язково згадують імена ув’язнених товаришів.
29 грудня 2019 року Кім та кілька його побратимів отримали довгоочікувану свободу.
18 жовтня 2020 року Кіма Дуванова не стало – полон все-таки наздогнав його, та, не змігши перемолоти душу, розірвав йому серце.
Світла пам’ять тобі, воїне! Вічного життя у раю, бо пекло ти вже пройшов.
