Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
— Знову цей клятий міномет! — командир танкового батальйону був не просто роздратований. Він був дуже лютий.
Наші танкісти стояли поблизу Первомайська. Частина була бойова, за плечима особового складу — жорстокі бої під Дебальцевим, і тому довго терпіти таке нахабство комбат вважав безглуздим.
Ворожі мінометні обстріли були майже постійними. За тиждень танкісти й піхота нарахували близько 400 пострілів. І тоді було вирішено припинити це неподобство.
Взвод старшого лейтенанта Максима Мірошниченка тоді брав участь у контррозвідувальній операції. Танки час від часу рухались уздовж лінії фронту, а спеціалісти з радіоперехоплень уважно слухали ефір — хто й звідки доповідає на той бік про пересування нашої техніки.
Після одного такого виїзду Максима викликали до штабу. Він тоді добре опанував нову програму для стрільби із закритих позицій для танкових гармат. Такі програми на планшетах масово з’явилися у військах завдяки волонтерам.
Розмова була короткою.
— Умієш рахувати траєкторії?
— Так, умію.
— Добре. Де саме б ти поставив міномет, якщо ця паскуда накриває цей і цей ВОПи?
Максим уважно придивився до карти, відкрив її у своєму планшеті й за хвилину вказав можливу позицію.
— Тут. Дуже зручне місце.
Офіцери штабу погодились.
— Тоді тобі й карти в руки.
Незабаром танковий взвод висунувся на позицію. Всі розрахунки для стрільби із закритих позицій були проведені миттєво, й за першого ж пострілу з того боку танкісти відкрили у відповідь нищівний вогонь.
З передових спостережних пунктів піхота доповіла про сильні вибухи та велику хмару диму. Міномет замовк.
Як згодом з’ясувала розвідка, танкісти Максима накрили не тільки позицію мінометників, а й склад БК. Відтоді на ділянці стало тихо.
…Сам Максим жартома каже, що якби за часів Гашека було поняття «піджак» (військовий сленг — офіцер, який отримав звання, закінчивши цивільний виш та призваний на військову службу. — Ред.), то, напевне, книга б мала назву «Пригоди бравого піджака». Максим народився в Кривому Розі у 1972 році. Навчався в школі олімпійського резерву, займався зі штангою, як штангіст став чемпіоном СРСР та чотири рази — України, майстер спорту.
Як він пригадує, приблизно за рік до закінчення школи всьому спортивному класу почали робити щеплення від будь-яких середньоазіатських болячок. Тоді-то хлопці і зрозуміли, що всім «світить Афган». Але до моменту закінчення школи радянський контингент звідти вивели. Так і не потрапив тоді Максим на війну.
Після школи хотів вступити до Харківського медінституту, але з певних причин пішов на геолого-збагачувальний факультет Криворізького гірничорудного інституту, який і закінчив з відзнакою у 1994 році.
Військова кафедра готувала офіцерів-танкістів, і серед викладачів було багато ветеранів афганської війни. Особливо запам’ятався майор Сакун — він уже тоді показував, що буває з танками після підривів на фугасах й отримання бойових ушкоджень. Тим самим він наочно показував цивільним студентам, що таке війна, бо вже тоді знав, з чим, можливо, їм доведеться зіткнутися. До вишів з військовою кафедрою часто йшли ті, хто хотів відкосити від армії.
— Це якась, м’яко кажучи, дивна ситуація — адже для багатьох випускників, на жаль, самі поняття «присяги» та «Батьківщини» залишилися порожнім звуком. Якби хоча б половина випускників пішла на фронт, то потреба в молодшому комскладі у 2014 році була б перекрита повністю. Але… — зітхає Максим.
До війни він встиг попрацювати айтішником, фотографом, турінструктором… Офіцер сумно усміхається:
— Для мене особисто війна почалася з окупації Криму. Я прийшов у військкомат і мені… відмовили. Забрали тільки з четвертого разу. Вся медкомісія зайняла 30 секунд: Здоровий? Здоровий. І я потрапив взводним до роти капітана Остимчука, який перед тим вийшов з Іловайська. І ось, уяви собі ситуацію. Я закінчив інститут у 1994 році і відтоді з танками не мав справи взагалі, навіть в «танчики» не грав. А тут — бойова техніка й такі ж мобілізовані солдати. Довелося вчити все практично з нуля — ми з такими ж «піджаками» спали по годині-дві на добу. Вчилися самі та вчили солдат. Крім навчання, виконували купу різних завдань.
А потім були бої під Дебальцевим, втрати, кожна з яких досі болить. 26 вересня Максим брав участь у забігу пам’яті загиблих воїнів. Ніс портрет свого побратима — навідника танка Т-64БВ старшого солдата Дмитра Головіна, який загинув у бою під Попасною 1 лютого 2015 року.
Саме в той день екіпажі Максима Мірошниченка та Сергія Федосенка зірвали спробу прорвати фронт та оточити наші війська.
Максим і досі хвилюється, пригадуючи той бій. А загалом про свою війну каже коротко:
— Воював, як усі. Але мені дуже пощастило з людьми. Люди на фронті були чудові. Я досі вдячний Сергієві Федосенку й іншим кадровим офіцерам за те, що залишився живий — вони мене дуже багато чого навчили.
