«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Шкільна освітня програма з історії будь-якої європейської держави не обходить подію, що отримала назву Варфоломіївська ніч. У серпні 1572 року в Парижі віряни-католики під сяйвом смолоскипів вирізали понад три тисячі одноплемінників протестантської конфесії.
Так сталося, що автор цих рядків був свідком та учасником схожої кривавої події, але на Закавказзі. 22 листопада 1988 року азербайджанське населення Кіровабада (нині — місто Гянджа, що потерпає від вірменських ракетно-артилерійських обстрілів) ішло в буквальному сенсі вирізати вірменів цього, другого за значенням після Баку, міста республіки.
Згадую про це не через симпатії чи антипатії до того чи іншого народу або їхніх релігійних пристрастей. Згадую, бо, як і 32 роки тому, поза нинішньою бійнею як на землях вірменів та азербайджанців, так і на нашому Донбасі стирчать довгі кремлівські «ослячі вуха»…
Тавро дитячих жахів
Чесно кажучи, не удався б до несолодких спогадів, якби не випадок. Нещодавно у справах опинився побіля станції метро «Чернігівська» у Києві. Хлинув холодний дощ, й довелося заскочити в крихітну кав’ярню. Там саме міняли одна одну дві баристки — слов’янка та вірменка. Саме вірменка, бо за п’ять років участі в збройних закавказьких конфліктах таке визначаю майже безпомилково.
Замовляю напій. А вірменка, віком під сорок, надто метушливо налаштовуючи кавоварку, раптом повернулася й сипнула у мій бік запитаннями: «Ви десантник? Ви не молоді. А вуса раніше носили? А часом не служили у Кіровабаді? А мали ви товариша на ім’я Алмаз, здоровий такий, як шафа, вузькоокий?» Почувши мою неабияк здивовану ствердну відповідь, жінка… звалилася під стійку, знепритомнівши.
У 1988-му дівчинці Алмаз було шість рочків, але вона не забула, як її з мамою та бабусею десантники відбили в озвірілої юрби та саджали в гелікоптер неподалік християнської церкви для евакуації
Коли ми з іншою баристкою привели пані до тями й вона змогла говорити, потребу в першій допомозі відчув уже я. У 1988-му їй було шість рочків, але вона не забула, як її з мамою та бабусею десантники відбили в озвірілої юрби. Не забула й того, як ми їх саджали в гелікоптер неподалік вірменської церкви для евакуації. А мене та мого «вузькоокого друга» запам’ятала, тому що її також звуть… Алмаз. У перекладі з вірменської — це щось на кшталт «божественний місяць».
Уявіть, що звідала ця «місячна дитина» та які картини назавжди закарбував її мозок, якщо він спромігся казна-яким дивом ідентифікувати молодого лейтенанта, постарілого на 32 роки…
«Ніч довгих ножів» закавказького розливу
…Це був буквально хрест із двох «річок». Справжня, Гяндж-чай, в сезони дощів й танення снігів у горах Малого та Великого Кавказу легко гралася кількатонними базальтовими брилами. Перпендикулярну їй другу «ріку» становив витягнутий на два кілометри вулицею, яка вела через міст до гарнізонного будинку офіцерів, натовп зі смолоскипами.
Приблизно п’ять тисяч азербайджанців жадали пробитися до вірменської частини міста не на гостину. Вони йшли вбивати, палити… А для того мали із собою мисливську та нелегальну вогнепальну зброю, «коктейлі Молотова», відра зі смолою, що палала, залізні прути та мішки й кошики з камінням.
Але ж, от халепа: потрапити до району скупченого проживання вірменів можна було тільки через два мости через Гяндж-чай: вузенький пішохідний і не набагато ширший за нього автомобільний. Тільки й там, і там заслоном стояла зведена рота десантників, сформована здебільшого з розвідників 328-го парашутно-десантного полку та окремої розвідроти 104-ї повітрянодесантної дивізії…
А з початком силових дій погромників підтримували та супроводжували працівники міського управління внутрішніх справ. Ще вранці 21 листопада 1988 року до центральної у місті площі Леніна навпроти адміністративної будівлі ЦК партії почали стікатися організовані колони студентів, до яких приєднувалися працівники промислових підприємств. У другій половині дня величезний натовп молоді в супроводі місцевих співробітників УВС рушив у вірменську частину міста, трощачи все на своєму шляху та б’ючи перехожих вірмен. Частина їх прорвалася до вірменської церкви, де також був вчинений погром… Однак до настання темряви вірменську частину міста зачистили від погромників і блокували десантники 104-ї повітрянодесантної дивізії. Одночасно військові готували евакуацію вірмен повітряним і наземним транспортом за межі Азербайджану.Довідково. У Кіровабаді ще до листопада 1988 року за повного потурання центральної влади йшла неприхована великомасштабна підготовка до розгрому та виселення вірменів. На той момент у місті з населенням у 280 тисяч осіб їх там мешкало приблизно 45 тисяч. За вказівками місцевої влади працівники ЖЕКів складали списки з точними адресами їхнього проживання. Одночасно вірменам відключали телефони, газ, не подавали воду, в їхніх районах не працював транспорт.
…Знаєте чим і як сотня десантників, здебільшого безвусих строковиків, протистояли різникам? Відповідь така: виключно силою духу. Жоден із солдатів та офіцерів не мав із собою зброї, бронежилетів, якихось спеціальних засобів оборони. Видали нам тільки радянського зразка шоломи та малі саперні лопатки. Хлопці ж, передчуваючи недобре, замість броніків понадівали на груди рюкзаки десантника РД-54, натоптані ганчір’ям. А лопатки заточили так, що ними можна було голитися.
Московські емісари, про яких мова буде нижче, не дали дозволу озброїти захисників невинних людей навіть тоді, коли дві роти воронезьких курсантів зі спецщитами та кийками натовп, неначе кеглі в боулінгу, змив зливою важких річкових каменюк-котунів. Не було від влади реакції й тоді, коли біля площі Леніна «коктейлями Молотова» були спалені дві бронемашини десантників взводу під командуванням капітана Максименка.
Один зі штурмовиків кинув у десантників ручну осколкову гранату. Її вибухом важко поранило офіцера та п’ятьох солдатів
Діями азербайджанських штурмовиків хтось вміло керував. Перші їхні атаки були просто бездоганними. Спершу — створення вогняної перешкоди поперед себе коктейлем, що палав, потім — кидок уперед, атака камінням. Й знову коктейль, й знову кидок. Так їм вдалося просунутися до середини автомобільного мосту, поки старший серед десантників, офіцер штабу дивізії, не налагодив контрдії.
Не вдаючись до подробиць кількагодинної бійні, скажу, як все закінчилося. Вкотре підійшовши метрів на сорок до десантників, головний загін штурмовиків раптом відкрив по нас вогонь з мисливських рушниць і пістолетів.
А один з них кинув у наш бік ручну осколкову гранату. Її вибухом важко поранило офіцера та п’ятьох солдатів. І от тоді… Уявіть, що по вузькому тунелю на всю його ширину суне сяюча гострими як лезо лопатями жива м’ясорубка. Їй не перешкода ні постріли, ні стіни та острови полум’я, ні люди з кинджалами та металевими прутами. Вона просто перемелює все, що їй трапляється на ходу…
Штурмовики відхлинули назад, у їхньому натовпі зчинилася оскаженіла давка. Панікуючи, нападники затоптували на смерть один одного. Від безвиході вони почали зістрибувати вниз з мосту на каміння, розбиваючись та калічачись.
А втім, за деякий час їх знову хтось узяв під контроль. Вулиця від площі Леніна й до мосту та будинку офіцерів була забудована приватними одноповерховими садибами. В один момент ворота на їхні подвір’ях розчинилися, й тисячі штурмовиків мовби розтанули, втягнувшись усередину та зачинивши за собою брами…
Знову атакувати десантників ця гопота більше не наважувалася. Завдяки цьому московські емісари-куратори, яких ми доставляли у штаб дивізії під озброєною охороною та прикриттям броні, таки розпочали масову евакуацію вірменів з Кіровабада.
-
- День памяті вірменських погромів у Єревані
«Шахова партія» Кремля: від погромів — до війни аж через три десятиріччя
Беззаперечний факт. У 1988 році постійний гарнізон Кіровабада становили дві повнокровних дивізії. Мотострілецька мала у своєму складі чотири полки, включаючи танковий. Її чисельність перевищувала 10 тисяч військовиків. Повітрянодесантна дивізія налічувала 5 тисяч людей. Загальна кількість одиниць бронетехніки в гарнізоні перевищувала пів тисячі.
Москва втрачала владу над союзними республіками і їй була пряма вигода зберегти радянське «царство» через формулу «Володарюй, розділяючи»
Такими силами можна було легко перекрити доступ до вірменської частини міста просто наглухо. Утім, за мури військових частин мотострільців не було виведено для протидії погромникам жодного солдата, жодної броні. А ключові точки оборони вірменських кварталів тримали піші беззбройні десантники. Техніку їм дали лише після «ночі довгих ножів», коли можливість повторного штурму через Гяндж-чай перетворилася на майже міфічну ймовірність.
Чому так? Відповідь маю. Москва тоді втрачала владу над республіками і їй була пряма вигода зберегти радянське «царство» через формулу «Володарюй, розділяючи». Тож в інструментарій «впливу на непокірних» вона долучила й різанину та погроми.
На той час припадає найбільший масовий потік біженців — до мільйона осіб з вірменської та азербайджанської сторін, тисячі загиблих. В цілому до кінця 1989 року була завершена депортація азербайджанців з Вірменії та вірмен із сільських районів Азербайджану. Окрім Карабаху. Вірменські сили отримали там повний контроль до моменту, поки у 1994 році не було оголошено про припинення вогню з обох сторін… за посередництвом Росії!
Тепер стежимо за логікою. Карабах, заморожений за посередництва Росії на 32 роки збройний конфлікт, та — знову війна. Бо ж кремлівцям нині конче необхідний контроль над закавказьким регіоном. Придністров’я — поки що також на чверть століття заморожений збройний конфлікт, і Молдова політично орієнтується на російські інтереси. Наш Донбас — так взагалі без слів…
Як Росія «посередничає», знаю. Десятки моїх співслужбовців з 1989 по 1993 рік, доки нас не вивели з Кавказу, «щезали» зі служби на тривалі періоди. У ролі інструкторів вони планували й розробляли бойові операції, готували військових спеціалістів тактичного рівня для азербайджанців, вірменів та абхазців… одночасно!
