Регулярні відверті особисті розмови з військовими допомагають підтримувати їх, з’ясовувати та вирішувати їхні проблеми та запобігати випадкам самовільного залишення частини. Саме тому в 40-й…
Робота у надскладних умовах 24/7, необхідність вибирати, чиє життя рятувати передусім, уміння приймати рішення тут і зараз – у таких реаліях працюють медики у районі військових конфліктів. Кореспондентка АрміяInform зустрілася з лікарем-реаніматологом Маріупольського шпиталю старшим лейтенантом медичної служби Олександром Демченком, який п’ятий рік поспіль рятує поранених військових у районі ООС.
Довелося оперували «замінованого» пацієнта
– Розкажіть про ваш шлях як лікаря…
− Я народився у родині вчителів. Після школи вступив до Дніпропетровської державної медичної академії. Із початком бойових дій на Донбасі кілька разів пробував поїхати сюди, але батьки наполягли, щоб я закінчив виш. 2016-го закінчив інтернатуру, у червні склав іспити, і вже 29 липня вступив до лав ЗСУ.
– А як сталося, що вашою професією стала медицина?
– У 9-му класі я захворів грипом і понад місяць провів у лікарні. Спостерігав за медиками, їхнім ставленням до пацієнтів. Так і зрозумів, ким хочу бути…
− На фронт як потрапили?
– Зв’язався з начальником реанімації мобільного шпиталю у Маріуполі, який тоді розташовувався у смт Володарське, він і запросив на службу лікарем-анестезіологом-реаніматологом. До березня 2017-го служив у цьому населеному пункті з постійними ротаціями на фронт. Незабаром розпочав роботу мобільний шпиталь у Маріуполі, де ми надавали кваліфіковану меддопомогу військовим, правоохоронцям та цивільним.
– Пам’ятає те перші виїзди і «своїх» поранених?
– Дебютну операцію я з колегами робив у Володарському. Втручання буле нескладне – кульове поранення м’яких тканин нижньої кінцівки. Більше запам’яталися наступні – з червня 2017 року зросла кількість воїнів з мінно-вибуховими ранами. Поступали вони масово. А тут уже діяло правило «золотої години»: чим більше упродовж цього часу зробиш – катетеризація, інтубація, переливання крові, виведення з шоку – тим більше шансів врятувати людину.
Так, наприклад, якось я був у складі медичної евакуаційної бригади у районі Волновахи. Ми рятували військового, який підірвався на невідомому вибуховому пристрої. І вже збиралися їхати у Маріуполь. Але нас притримали – привезли п’ятьох поранених. Четверо з них – у тяжкому стані. Вони тоді їхали по воду, і їх автівку обстріляли з мінометів. Довелося працювати на випередження – за 15-20 хвилин «стабілізували» чотирьох критично поранених. На ранок трьох із них відправили у Дніпро, на жаль, один зазнав травм, несумісних із життям.
А в 2018 році, під час ротації до Волновахи, нам привезли військового із складним пораненням нижньої кінцівки. Хлопця стабілізували. А вже під час рентгенологічного дослідження побачили, що в кістці, під м’язами, застряг нерозірваний снаряд ВОГ, який у будь-який час міг детонувати. Тож викликали бригаду саперів, а самі надягли шоломи й бронежилети… Під час операції я не міг покинути операційну, адже потрібно було так знеболити й ввести у наркоз пораненого, щоб не було мимовільних рухів кінцівкою. Тоді я бачив, як злагоджено працювали хірурги-травматологи з саперами. І треба віддати належне саперам – зробили свою роботу, не дивлячись на кров і відкриту рану. На той момент було страшно…
Про порятунок ворога: «Я – лікар, тому мене не хвилює статус людини»
− А доводилось рятувати бойовиків?
− Так, якось привезли бойовика з кульовим пораненням у районі попереку. Звісно, він нас боявся, смикався, не давав себе інтубувати. Операція видалася складною – потрібне було переливання компонентів крові. Але ми його врятували. Далі ним зайнялись відповідні служби.
– Які відчуття були, коли надавали йому допомогу?
– Я – лікар, тому мене не хвилює статус людини. Я повинен врятувати життя, а все інше вже не до мене. Крім того, у подальшому, цю людину обміняли на кількох наших полонених…
– За час роботи змогли звикнути до смерті?
– Людина, яка обирає професію лікаря, має розуміти:у кожного медика є своє кладовище. А в анестезіолога воно більше, ніж, наприклад, у терапевта. Наше завдання − насамперед рятувати життя, але буває, що інколи зробити це просто неможливо. Ми всі трохи фаталісти й віримо: якщо прийшов час, людина помре, що б ти не робив. Але водночас є випадки, що диву даєшся. Приміром, коли людина виживає після 12 зупинок серця! До смерті звикнути неможливо – ти пам’ятаєш кожного, хто пішов. Але варто розуміти: твоєї провини немає, адже є стани й поранення, несумісні з життям.
– Якими рисами, на вашу думку, має володіти лікар-анестезіолог?
– Передусім, уміти працювати тоді, коли всі у паніці, а адреналін зашкалює. Адже за тяжких поранень ми перші починаємо рятувати людину.
Лікар-анестезіолог повинен постійно розвиватися – знати іноземну, зокрема, англійську, щоб вивчати наукові роботи, нові підходи у реанімації.
А також уміти принести в жертву особистий час та потреби, рятуючи життя впродовж 24 годин, 7 днів на тиждень. І вміти організувати середній та молодший медперсонал на плідну, але важку роботу…
