У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
21 вересня 1944 року помер Олександр Кошиць − український хоровий диригент, композитор, етнограф та письменник-мемуарист. Це саме завдяки його провідництву українська музична культура здобула світову славу в 17 країнах світу, а «Щедрик» Миколи Леонтовича для деяких із них навіть став своїм.
Народився Олександр Кошиць на Черкащині. Батько Антін Гнатович – священник, мати – Євдокія Михайлівна – з роду Маяковських. Родина проживала у селі Тарасівка, що поруч із Кирилівкою – батьківщиною Великого Кобзаря, із родичами якого приятелювали.
«Почав тихенько компонувати» Кошиць із часів навчання у Богуславській бурсі, до якої вступив 1884 року. Далі він учителює та записує багато народних пісень. Потім – театральна нива, диригентство. У 1916 році Олександра Кошиця запрошує Київська опера, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і Музичного Комітету, який пізніше було перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, а Кошиця призначено його головою. Із проголошенням УНР голова Директорії і Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра запросив до себе Олександра Кошиця та запропонував створити хорову капелу, підготувати з нею добірну програму і не гаючи часу виїхати у велике гастрольне турне по світу. Попри буремну добу української революції, Симон Петлюра глибоко усвідомлював значення представлення української культури за кордоном, а вибір керівника цієї місії був бездоганним.
Пізніше у книзі спогадів «З піснею через світ» Олександр Кошиць напише: «Я раював від думки, що на мою долю випала честь показати всьому світові душу нашого народу – таку ніжну, таку могутню, таку елементарну, а разом і загадкову, як сама природа. Мої думки і мрії, над якими я ночами плакав, коли душа переспівувала мої рідні, мої ніжні, мої сумні й величні мелодії, – не завели мене. Голосом святої чистоти й небесної художньої правди залунала наша пісня у широкому світі; встала велика, могутня, життєтворна, як вічне сонце!».
Хорова капела Кошиця сколихнула не тільки Європу, але й новий світ. Їй аплодували Варшава, Берлін, Париж, Відень, Лондон, Нью-Йорк… Ресурс «100 років культурної дипломатії України» на доказ глобального резонансу мистецького генія Олександра Кошиця зібрав відгуки світової преси 1919−1924 років про турне українського хору. Ось деякі з них: «Кошиць є майстром найвищого рангу», Німеччина, National Zeitung, 19 травня 1920 року: «Який чудовий спів і який чудовий диригент Олександр Кошиць! Хор вражає дисципліною!»; Велика Британія, Sketch, 4 лютого 1920 року: «Те, що робить Кошиць, не переказати словами – це «оркестр голосів»; La gazette de Hollande, Нідерланди, 24 січня 1920 року: «Генерал і Президент Симон Петлюра, мусить, на нашу думку, при поверненні Капели нагородити диригента Кошиця найвищим орденом Української Республіки»; DeTelegraf, 26 січня 1920 р.: «Провідник хору Кошиць є абсолютна знаменитість. Не можна уявити собі більшої точності й виразності у диригуванні хором»; Бельгія, Le XX Siecle, 2 березня 1921 року: «Цей спів дійшов до свого найвищого розвитку під проводом такого генія як Олександр Кошиць»; США, Arkansas Democrat, 1922 року: «Маестро Кошиць є досконалим гіпнотизером хористів і публіки», Мексика, El Universal, 22 грудня 1922 року.
У радянські часи Олександр Кошиць зі своїми співаками-побратимами змушені були стати політичними емігрантами. Ім’я видатного українського диригента та музиканта десятки років було під суворою забороною. Якщо деякі неперевершені обробки українських народних пісень і виконувалися, то ім’я їхнього автора не називалося. Його ж власні пречудові світські та духовні твори не звучали взагалі. Компартійні бонзи вважали його українським буржуазним націоналістом, зрадником, ворогом народу…
Олександр Кошиць перебрався у США, декерував хором (аматорським, звичайно ж), писав хорові твори, обробки українських народних пісень.1941 року один із відомих керівників осередку української культури й освіти у Канаді, доктор мистецтвознавства Павло Маценко запросив Олександра Кошиця до Вінніпега вести клас хорового диригування і читати лекції, аби готувати керівників хорів для українських громад. Помер у Вінніпегу. У цьому місті вийшли друком його спогади. Ім’я Кошиця носить український хор у Канаді.
Підготував Руслан Ткачук
