Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Це про командира взводу танкової Сіверської бригади капітана Володимира Тітарчука. Легендарного «Івановича». Серед друзів – «Теща», навіть його танк прикрашав цей позивний, адже чоловік дуже опікувався солдатами, особливо молодими необстріляними хлопцями. На своєму Т-64 він врятував життя багатьом воїнам, забираючи з Донецького аеропорту поранених, доставляючи боєприпаси до термінала і диспетчерської вежі, підтримуючи вогнем захисників ДАПу.
Володимир Іванович був одним із перших добровольців-патріотів, які не за повісткою, а за покликом власного серця пішли захищати Україну від підлого ворога. Уже 31 березня з військкомату він був направлений у танкову бригаду і прийняв командування 1-м танковим взводом 5-ї роти 2-го батальйону.
Як розповіла дружина Володимира Юлія, він не дочекався повістки на десятиденні, як тоді казали, збори, а сам пішов добровольцем до військкомату. Адже був упевнений, що це війна, а він, як офіцер, повинен бути у строю. Ніякі вмовляння на нього не діяли, вона добре знала свого Володю, якщо він сказав, то обов’язково зробить, незважаючи ні на що.
У квітні 2014 року в Гончарівському я і познайомився з Володимиром Тітарчуком. Він одразу привертав увагу своєю компетентністю, активністю, дружелюбністю, і навіть здалеку було видно, що це офіцер, який добре знає специфіку військової служби. А за пів години нашої бесіди я дізнався, що у Івановича ще й чималий бойовий досвід.
Володимир народився на Житомирщині, а жив у селі Майське Менського району на Чернігівщині. Він був військовим у третьому поколінні, його батько і дід теж служили танкістами. За їхнім прикладом після школи вступив до вищого загальновійськового командного училища у Владикавказі (на той час Орджонікідзе) у Північній Осетії, а останній курс навчання завершував у Харкові. Здобув дві військові професії – розвідника і танкіста. Брав участь у миротворчих операціях у Нагірному Карабаху та у Конго. У 90-ті роки у званні капітана потрапив під скорочення. Дуже шкодував за військовою службою. Працював дільничим у Менському районі на Чернігівщині, а в останні роки напередодні війни займався фермерством.
Про своє рішення піти добровольцем на війну Володимир сказав:
– Мій дід воював з 41-го по 45-й, батько мій – кадровий офіцер. Я подивився на все, що відбувається в країні. Я, зі своїм досвідом у 45 років буду сидіти дома, а там будуть гинути зелені пацани? Краще піду в армію, когось чогось навчу. А тут в окопі сидять мої хлопці. Чому я не сиджу в окопі, не захищаю свою Україну? Чесно скажу, раніше не розумів, що таке Україна. Якось пішов до сусідки і взяв у неї стару книгу, «Кобзаря» Тараса Шевченка. Відкрив, а там таке, аж за серце бере! І я у 45 років зрозумів, що таке Україна! Я хочу захищати свою Батьківщину, і хочу бути у своїй вільній Україні! Це ж так прекрасно! І для мене велика честь служити у танковому батальйоні. Я не політик і не фанат війни. Але це моя Батьківщина…
Під Донецьким аеропортом наші танкісти зосередились у селищі Піски. Звідси бойові машини по чотири-п’ять разів на день виходили на виконання бойових завдань у самісіньке пекло. Вони виконували свою роботу щоденно за будь-якої погоди і часу доби, незважаючи на шквальний вогонь, постійну загрозу, адже панцерники були дуже доброю мішенню на відкритій місцевості. Танкісти виїжджали на бетонну злітну смугу, щосекунди ризикуючи життям, але знаючи, що кіборгам у терміналах без них не вистояти.
Олексій Лисиченко, на той час командир танкової роти, згадує про події тих днів:
– Ми щодня забезпечували вогневу підтримку та прикриття захисників ДАПу, оберігали колони БТРів, транспорту, на якому підвозили боєприпаси, продовольство, підкріплення, а також проводили евакуацію поранених і тіл загиблих, забирали кореспонденцію захисників Донецького аеропорту. Іванович був хороший командир і надійний товариш. Часто ми виконували завдання разом, прикриваючи один одного, своїми бойовими машинами. Снайпери, гранатометники, обслуги великокаліберних кулеметів противника вели вогонь з верхніх поверхів старого термінала та ангару для ремонту літаків. Тож нам щоразу доводилося «гасити» ці вогневі точки противника, а також відганяти російські Т-72, які підкрадалися з лісопосадок обабіч злітної смуги. Практично увесь час ми вели вогонь на ходу, бо зупинятися під дуже прицільними обстрілами було рівнозначно загибелі. Наші «шістдесятчетвірки» були настільки зранені кулями й осколками від снарядів, що на броні «живого місця» майже не було. У командирський танк Тітарчука теж дуже багато разів влучали постріли з гранатометів.
Не всі бойові завдання завершувалися без втрат. 4 жовтня один із танків взводу, який йшов у колоні до аеропорту, був підбитий, здетонував боєкомплект, весь екіпаж загинув. Тітарчук дуже переживав: «Потрібно обов’язково забрати тіла хлопців». Напередодні трагічного обстрілу, через який він зазнав поранення, всі його думки були саме про це.
У Івановича була мрія – отримати новий танк. Він говорив: «От як би мені хороший танк, ми б усіх витягли, усіх врятували».
Якось журналісти, які їхали до Тітарчука, запитали, що йому привезти, чого б він хотів найбільше. Він відповів: «Знаєте, ми тут постійно їмо оці консерви, так хочеться молока і свіжого хліба. Можеш привезти?» Людині так мало потрібно у житті на фронті. Він мріяв про танк, а для себе – молока і хліба. Таким він був. А через два дні Івановича не стало.
Міна влучила у танк Тітарчука, коли він зі своїм екіпажом займався його ремонтом. Осколки вразили дев’ятьох осіб. Зокрема, Івановича. У нього були дуже важкі поранення. Уражені осколками печінка, легені… Поранених відвезли у Красноармійськ і за добу, найважчих – Тітарчука і його механіка-водія на вертольоті – у Дніпро. Його прооперували, але о 6-й годині ранку 17 жовтня 2014 року в лікарні імені Мечникова він помер.
21 жовтня 2014 року – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни – Володимир Іванович Тітарчук був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). А поховали його у Чернігові на Алеї Героїв кладовища «Яцево», поряд із могилами побратимів…
У пам’ять про танкіста-кіборга на будівлі Чернігівської гімназії № 31 встановлена меморіальна дошка, а у селі Майське одна з вулиць названа на його честь.
Побратим Володимира Тітарчука, доктор історичних наук, професор Ніжинського державного університету Євген Луняк згадує Івановича з величезною повагою:
– Він завжди говорив – прорвемося, усе буде добре, був великим оптимістом. Мені особисто казав: «Професоре, ми приїдемо ще у Ніжин в університет, я зустрінуся зі студентами і розкажу, як ми з вами сиділи в одному окопі». Він був налаштований на позитив, але війна не пошкодувала цю світлу людину. Пам’ять про нього буде завжди у наших серцях!
– Коли у нас народився син, – розповідає Юлія Тітарчук, – Володимир був дуже щасливим. Він опікувався ним подекуди більше за мене. А як Едик підріс, вони разом ходили на рибалку, грали в ігри, опановували самокати-велосипеди, він його дуже любив. А в останній телефонній розмові за день до поранення – 13 жовтня – голос у нього був якийсь дуже сумний, і на прощання сказав: «Я вас люблю, бережи сина».
Нещодавно дружина загиблого «кіборга» Володимира Тітарчука стала солдатом і розпочала службу в чернігівському полку зв’язку. Своє рішення вона мотивує так:
– Чоловік, якби я вирішила піти, ще коли він був живий, тільки б мене підтримав. Сказав би: «Молодець. Так тримати». І дуже пишався б. Мабуть, він свою місію виконав, але не зовсім до кінця. Тому нині я продовжую виконувати цю його місію, намагаюся бути корисною нашій Україні.
Іванович, ми пам’ятаємо, і не забудемо, і не пробачимо…
Царство Небесне Воїну Світла!
