Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Це про командира взводу танкової Сіверської бригади капітана Володимира Тітарчука. Легендарного «Івановича». Серед друзів – «Теща», навіть його танк прикрашав цей позивний, адже чоловік дуже опікувався солдатами, особливо молодими необстріляними хлопцями. На своєму Т-64 він врятував життя багатьом воїнам, забираючи з Донецького аеропорту поранених, доставляючи боєприпаси до термінала і диспетчерської вежі, підтримуючи вогнем захисників ДАПу.
Володимир Іванович був одним із перших добровольців-патріотів, які не за повісткою, а за покликом власного серця пішли захищати Україну від підлого ворога. Уже 31 березня з військкомату він був направлений у танкову бригаду і прийняв командування 1-м танковим взводом 5-ї роти 2-го батальйону.
Як розповіла дружина Володимира Юлія, він не дочекався повістки на десятиденні, як тоді казали, збори, а сам пішов добровольцем до військкомату. Адже був упевнений, що це війна, а він, як офіцер, повинен бути у строю. Ніякі вмовляння на нього не діяли, вона добре знала свого Володю, якщо він сказав, то обов’язково зробить, незважаючи ні на що.
У квітні 2014 року в Гончарівському я і познайомився з Володимиром Тітарчуком. Він одразу привертав увагу своєю компетентністю, активністю, дружелюбністю, і навіть здалеку було видно, що це офіцер, який добре знає специфіку військової служби. А за пів години нашої бесіди я дізнався, що у Івановича ще й чималий бойовий досвід.
Володимир народився на Житомирщині, а жив у селі Майське Менського району на Чернігівщині. Він був військовим у третьому поколінні, його батько і дід теж служили танкістами. За їхнім прикладом після школи вступив до вищого загальновійськового командного училища у Владикавказі (на той час Орджонікідзе) у Північній Осетії, а останній курс навчання завершував у Харкові. Здобув дві військові професії – розвідника і танкіста. Брав участь у миротворчих операціях у Нагірному Карабаху та у Конго. У 90-ті роки у званні капітана потрапив під скорочення. Дуже шкодував за військовою службою. Працював дільничим у Менському районі на Чернігівщині, а в останні роки напередодні війни займався фермерством.
Про своє рішення піти добровольцем на війну Володимир сказав:
– Мій дід воював з 41-го по 45-й, батько мій – кадровий офіцер. Я подивився на все, що відбувається в країні. Я, зі своїм досвідом у 45 років буду сидіти дома, а там будуть гинути зелені пацани? Краще піду в армію, когось чогось навчу. А тут в окопі сидять мої хлопці. Чому я не сиджу в окопі, не захищаю свою Україну? Чесно скажу, раніше не розумів, що таке Україна. Якось пішов до сусідки і взяв у неї стару книгу, «Кобзаря» Тараса Шевченка. Відкрив, а там таке, аж за серце бере! І я у 45 років зрозумів, що таке Україна! Я хочу захищати свою Батьківщину, і хочу бути у своїй вільній Україні! Це ж так прекрасно! І для мене велика честь служити у танковому батальйоні. Я не політик і не фанат війни. Але це моя Батьківщина…
Під Донецьким аеропортом наші танкісти зосередились у селищі Піски. Звідси бойові машини по чотири-п’ять разів на день виходили на виконання бойових завдань у самісіньке пекло. Вони виконували свою роботу щоденно за будь-якої погоди і часу доби, незважаючи на шквальний вогонь, постійну загрозу, адже панцерники були дуже доброю мішенню на відкритій місцевості. Танкісти виїжджали на бетонну злітну смугу, щосекунди ризикуючи життям, але знаючи, що кіборгам у терміналах без них не вистояти.
Олексій Лисиченко, на той час командир танкової роти, згадує про події тих днів:
– Ми щодня забезпечували вогневу підтримку та прикриття захисників ДАПу, оберігали колони БТРів, транспорту, на якому підвозили боєприпаси, продовольство, підкріплення, а також проводили евакуацію поранених і тіл загиблих, забирали кореспонденцію захисників Донецького аеропорту. Іванович був хороший командир і надійний товариш. Часто ми виконували завдання разом, прикриваючи один одного, своїми бойовими машинами. Снайпери, гранатометники, обслуги великокаліберних кулеметів противника вели вогонь з верхніх поверхів старого термінала та ангару для ремонту літаків. Тож нам щоразу доводилося «гасити» ці вогневі точки противника, а також відганяти російські Т-72, які підкрадалися з лісопосадок обабіч злітної смуги. Практично увесь час ми вели вогонь на ходу, бо зупинятися під дуже прицільними обстрілами було рівнозначно загибелі. Наші «шістдесятчетвірки» були настільки зранені кулями й осколками від снарядів, що на броні «живого місця» майже не було. У командирський танк Тітарчука теж дуже багато разів влучали постріли з гранатометів.
Не всі бойові завдання завершувалися без втрат. 4 жовтня один із танків взводу, який йшов у колоні до аеропорту, був підбитий, здетонував боєкомплект, весь екіпаж загинув. Тітарчук дуже переживав: «Потрібно обов’язково забрати тіла хлопців». Напередодні трагічного обстрілу, через який він зазнав поранення, всі його думки були саме про це.
У Івановича була мрія – отримати новий танк. Він говорив: «От як би мені хороший танк, ми б усіх витягли, усіх врятували».
Якось журналісти, які їхали до Тітарчука, запитали, що йому привезти, чого б він хотів найбільше. Він відповів: «Знаєте, ми тут постійно їмо оці консерви, так хочеться молока і свіжого хліба. Можеш привезти?» Людині так мало потрібно у житті на фронті. Він мріяв про танк, а для себе – молока і хліба. Таким він був. А через два дні Івановича не стало.
Міна влучила у танк Тітарчука, коли він зі своїм екіпажом займався його ремонтом. Осколки вразили дев’ятьох осіб. Зокрема, Івановича. У нього були дуже важкі поранення. Уражені осколками печінка, легені… Поранених відвезли у Красноармійськ і за добу, найважчих – Тітарчука і його механіка-водія на вертольоті – у Дніпро. Його прооперували, але о 6-й годині ранку 17 жовтня 2014 року в лікарні імені Мечникова він помер.
21 жовтня 2014 року – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни – Володимир Іванович Тітарчук був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). А поховали його у Чернігові на Алеї Героїв кладовища «Яцево», поряд із могилами побратимів…
У пам’ять про танкіста-кіборга на будівлі Чернігівської гімназії № 31 встановлена меморіальна дошка, а у селі Майське одна з вулиць названа на його честь.
Побратим Володимира Тітарчука, доктор історичних наук, професор Ніжинського державного університету Євген Луняк згадує Івановича з величезною повагою:
– Він завжди говорив – прорвемося, усе буде добре, був великим оптимістом. Мені особисто казав: «Професоре, ми приїдемо ще у Ніжин в університет, я зустрінуся зі студентами і розкажу, як ми з вами сиділи в одному окопі». Він був налаштований на позитив, але війна не пошкодувала цю світлу людину. Пам’ять про нього буде завжди у наших серцях!
– Коли у нас народився син, – розповідає Юлія Тітарчук, – Володимир був дуже щасливим. Він опікувався ним подекуди більше за мене. А як Едик підріс, вони разом ходили на рибалку, грали в ігри, опановували самокати-велосипеди, він його дуже любив. А в останній телефонній розмові за день до поранення – 13 жовтня – голос у нього був якийсь дуже сумний, і на прощання сказав: «Я вас люблю, бережи сина».
Нещодавно дружина загиблого «кіборга» Володимира Тітарчука стала солдатом і розпочала службу в чернігівському полку зв’язку. Своє рішення вона мотивує так:
– Чоловік, якби я вирішила піти, ще коли він був живий, тільки б мене підтримав. Сказав би: «Молодець. Так тримати». І дуже пишався б. Мабуть, він свою місію виконав, але не зовсім до кінця. Тому нині я продовжую виконувати цю його місію, намагаюся бути корисною нашій Україні.
Іванович, ми пам’ятаємо, і не забудемо, і не пробачимо…
Царство Небесне Воїну Світла!
