У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Життя цієї жінки зіткане із суцільних парадоксів: не володіючи у молоді роки українською мовою, з часом вона так її опанувала, що навіть маститі українські письменники дивувалися. Її творчість викликала в багатьох відомих художників захоплення, а чиновництво від культури відверто зневажало. Вона, знаючи що за нею стежать працівники всесильного на той час КДБ, відкрито вступала у протистояння з цим монстром.
Сьогодні ми відкрито вшановуємо жертв тоталітарного режиму, а за радянських часів навіть за згадку про страхіття 1937-го можна було опинитись на Колимі чи у психлікарні. Але ця тендітна жінка разом з іншими представниками української інтелігенції кинула виклик усій радянській імперії, вшанувавши пам’ять невинно убієнних у Биківні.
Знайомтесь: художниця-шістдесятниця, дисидентка Алла Горська. Її життя і смерть досі оповиті легендами та домислами.
«Це – хуліганство у мистецтві…»
Алла народилася в Ялті у 1929 році. Згодом сім’я перебралася до Ленінграда, де її застала війна. Тож дівчинці довелося пережити всі страхіття блокади. Після війни вона з матір’ю приїхали до Києва, де, закінчивши художню школу, стала студенткою Київського художньогог інституту. За спогадами однокурсників, вже тоді проявлявся її незалежний характер, нестандартні підходи до творчої діяльності: вона не бажала творити «як всі». Тому шукала нестандартні шляхи-підходи у своїй творчості. А це не подобалося ні номенклатурі від культури, ні тим паче «товаришам» з ЦК КПУ, відповідальним за культуру.
«Вітраж дає грубо спотворений, архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого не має спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу», «Вітраж дивилися секретар ЦК КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художників, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу» – таких висновків дійшли партійні чиновники, ознайомившись з черговою творчою доробкою молодої художниці навесні 1964 року. І вигнали – у прямому розумінні цього слова – Аллу зі спілки художників Української РСР.
З часом Алла Горська та інші представники творчої інтелігенції створили Клуб творчої молоді. Туди увійшли Василь Стус, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Лесь Танюк – люди, які вирізнялися високою національною свідомістю, прагнучи навіть за тоталітарного режиму розповісти суспільству про репресії сталінського режиму, жертвами якого стали сотні тисяч українців.
– То були роки так званої хрущовської відлиги, – розповідав мені нині покійний Лесь Танюк. – Ми, молоді і завзяті, повірили в те, що правда понад усе. Під час творчих вечорів точилися такі дискусії, що дух захоплювало! Якось відвідали Биківнянський ліс – місце масових страт. Для скількох людей він став братською могилою ми, звісно, не знали. В це важко повірити, але саме там я побачив хлопчаків, які грали у футбол якимось підозрілим предметом. Придивившись, зрозумів, що то… людський череп!… Цей випадок перевернув усю нашу свідомість, ми збагнули за кілька хвилин, у якій країні живемо.
У 1965-му, після відставки Хрущова і приходу до влади Брежнєва, «відлига» закінчилася. Почалися арешти всіх, хто встиг «засвітитись» як люди з позицією, що не збігалася з компартійною.
– Горська була однією з перших, хто підписував усі документи проти переслідувань і репресій. Вона писала листи політв’язням, підтримувала їх на засланні, а також зустрічала й допомагала тим, хто повертався з таборів. Вона дуже любила людей і прагнула їм допомогти, – згадував Євген Сверстюк. – У квітні 1968-го не побоялася поставити свій підпис під листом 139 діячів науки і культури до вищого керівництва СРСР, протестуючи проти розпочатого справжнього полювання на людей, які мали власні погляди на ті чи інші події. Ще не висохло чорнило на цьому листі, як її вкотре виключають зі Спілки художників.
– Алла перебувала під негласним наглядом кадебістів, – розказував Лесь Танюк. – І вони, і ми, її найближче оточення, добре знали про це. Але що могли вдіяти? Скаржитись? Кому? Тому робили вигляд, що нічого надзвичайного не відбувається. Втім, хіба лише за нами в ті часи слідкували?..
Смерть з багатьма невідомими…
У листопаді 1970 року Аллу Горську знайшли мертвою. У помешканні свекра. Як, за яких обставин загинула художниця-дисидентка? І сьогодні немає однозначної відповіді на це запитання. Офіційна версія – вбивство скоїв свекор на підґрунті неприязних стосунків, після чого наклав на себе руки. Але як майже 70-річний чоловік, потерпаючи він серцево-судинних недугів, який не міг ступити жодного кроку без палиці, спромігся завдати удару сокирою високій 41-річній жінці і навіть сховати її тіло у льосі? І чому, розправившись з невісткою, покінчив життя самогубством, лігши під потяг?
– Найбільш ймовірною мені здається та версія, у якій фігурує КДБ, – розповідав Лесь Танюк, який разом з іншими товаришами-однодумцями проводив своє незалежне розслідування. – Таким чином чекісти, виконуючи, звісно, команду «старших товаришів», помстилися за її правдолюбство, особливо щодо репресій 30-х років. Втім, жертвами могли стати і я, і Василь Симоненко, які теж побували в Биківні. Врешті-решт смерть Василя теж оповита таємницями. До мене Господь Бог виявився більш милосердним, хоча спроби вкоротити віку теж були: це наші, українські чекісти, так вислужувалися перед московськими. Врешті-решт я змушений був на тривалий час залишити Україну і поїхати до Москви, де, на відміну від Києва, дихалося в ті роки вільніше. Комітетчики вміли влаштовувати вбивства, маскуючи їх під самогубства чи вбивства сторонніми людьми. Цьому «ремеслу» їх вчили ще за часів Дзержинського-Сталіна…
