Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
«Хочу бути схожим на батька та маму – захисників України». Таку просту мотивацію має першокурсник факультету озброєння та військової техніки Військового інституту танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» Олександр Шевченко. Про це повідомляє АрміяInform.
Сімнадцятирічний юнак родом із Чугуєва. Його батько офіцер-танкіст служив в окремій механізованій бригаді імені Івана Сірка.
– Наш глава сім’ї командував танковою ротою. Витримав не один бій з окупантами на Донбасі, але під час одного з епізодів російсько-української війни зазнав важкого поранення. Тому згодом звільнився за станом здоров’я та має статус інваліда війни. Він вчився в тих стінах, де нині і я. Тому пишаюся, що йду по його стопах, – розповів курсант Шевченко.
Віталію Шевченкові дійсно є про що повідати синові та його одноліткам.
Перший бій із окупантами він прийняв під Іловайськом. Його зведений підрозділ прямою наводкою розстрілювали російські танки та накривала артилерія. Там і був уперше поранений.
– Батько протягом 2014–2016 років захищав Щастя, Трьохізбенку, Жовте, Старий Айдар та інші населенні пукти Донбасу. За весь час проведення антитерористичної операції чотири рази діставав поранення чи контузії. Він не жалів себе на війні, а ось до солдатів ставився, як до своїх дітей. Тому завжди першим ішов на ті ділянки фронту, де було найважче та найнебезпечніше, – пишається батьком курсант.
29 березня 2015-го неподалік Трьохізбенки відбулося запекле протистояння. Ворог тоді грубо порушив усі домовленості та відкрив вогонь із забороненої важкої артилерії.
Один із артснарядів розірвався біля капітана Шевченка. Внаслідок цього він буквально втратив частину черепа та одне око. Чоловіка перевезли до Сєверодонецька, а потім вертольотом переправили до Дніпра. На якомусь із етапів евакуації хтось помилився та підготував папери про смерть офіцера Збройних Сил України. Наступні 3 доби Віталій Миколайович перебував у комі та одночасно – вважався офіційно мертвим.
– Мама, отримавши страшну звістку, негайно виїхала із Чугуєва в Луганську область, де об’їздила всі лікарні та морги. Увесь цей час вона відмовлялася вірити довідці про смерть. Адже серце підказувало, що чоловік живий. Потім, дізнавшись про його реальне місцезнаходження, поїхала в Дніпро. Там почула від лікарів, що надій на одужання дуже мало. Та вона не відходила від реанімації, а потім поселилася в госпітальній палаті. Тож, вважаю, що саме через її любов батько став розмовляти, а згодом – таки став на ноги, – розповів Олександр.
За героїзм, проявлений на Донбасі, капітана Шевченка нагороджено державною нагородою – медаллю «Захиснику Вітчизни». Проте і тут не обійшлося без іронії долі…
– Наше прізвище досить поширене, і рівно рік цю медаль носив потрійний тезка батька, який служив в іншій військовій частині та, як з’ясувалося, не мав особливих заслуг перед державою. У цей час батько серйозно лікувався, тож у нього не було часу розбиратися: був Указ Президента України чи ні. Думав, що про нього просто забули. Проте товариші по службі вибороли справедливість, відшукали медаль та повернули нам, – із усмішкою розказав син героя.
Мама першокурсника, після демобілізації батька, продовжила служити в армії і наразі забезпечує зв’язок у тій же бригаді, де служив її чоловік.
– У мами за плечима вже декілька ротацій на Донбас. Їй також є про що розповісти. Проте вона ділиться зі мною та моїми маленьким братом і сестричкою лише доброю чи кумедною інформацією про бойові відрядження. Але я точно знаю, що вона також чимало побачила та пережила в районі проведення бойових дій, – зазначив хлопець.
Результатом такого військово-патріотичного виховання стало те, що після завершення 9 класу школи юнак вступив до Державної гімназії-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус».
За словами молодого армійця, у «кадетці» він багато чого навчився. Та головним за час навчання вважає те, що став самостійним щодо ухвалення рішень і на крок наблизився до армії. Після випуску в Олександра було чимало варіантів подальшого навчання – стати військовим юристом, авіатором тощо. Та виявив бажання стати офіцером-танкістом, як батько, і успішно склав вступні іспити до Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ».
Фото Олександра Срібного
