ТЕМИ
#Нові контракти #Втарти ворога #Відео #Повернення з СЗЧ

«Нашого сина нам повернули зраненого, обгорілого і без голови»

Публікації
8 Вересня 2020, 18:10
Прочитаєте за: 11 хв.
Google logo Підпишись на нас в Google

Він був одним із тих, хто крізь заслін російських військ пробивав дорогу колоні з нашими пораненими, що проривалася з Іловайська. Понад добу нерівного бою з окупантами. Щільні обстріли з градів та мінометів. Завдання ударна група виконала – колону з оточення вивела. Але для багатьох із них той бій виявився останнім.

Максим Харченко – брав участь у багатьох миротворчих операцій на різних континентах світу. Був активним учасником Революції гідності та одним із перших поїхав на Схід захищати Україну від окупантів.

На війну поїхав аж з шостої спроби

– Він міг не їхати на війну. Коли служив у морській воєнізованій охороні – дістав травму обох ніг. На їхній корабель напали. Відстрілювався, поки міг. Далі, рятуючись, довелося стрибати з верхньої палуби на нижню. Це дуже велика висота. Сильно пошкодив ступні. Довго реабілітувався, ледве міг пересуватися на ногах. Коли йому зробили операцію у Київському інституті ортопедії – роздроблену кістку замінили на титанову пластину, почав нормально ступати на одну ногу. На іншій операція була запланована пізніше. Але не відбулася, через війну. Завдяки цій пластині син почав ходити краще… і саме завдяки їй, нам через три місяці після його загибелі вдалося ідентифікувати його понівечене снарядом тіло, – стримуючи сльози розповідає мати Надія Харченко.

Жінка пригадує, коли дізналася, що син скасував операцію і збирається на війну, просила сина залишитися, адже він ще не готовий фізично. Але Максим був непохитний. Мати в найменших подробицях відтворює їхній останній перед від’їздом діалог.

– Я запитала Максима: «Що буде, якщо ти не встигнеш добігти?» – «Встигну», «А якщо тебе поранять?» – «Не поранять», «А якщо уб’ють?», – «Значить уб’ють. Ти – мама солдата! Маєш витримати все!» Це було дуже жорстоко… Але Максим напевно Україну любив більше, аніж своє життя. А я знаю, що він дуже любив життя. У нього було стільки друзів, дві собаки. Він так пишався своїми синами. Завжди казав усім: «Ви тільки подивіться, які у мене сини!» Хотів вибороти для них вільну країну, – каже мати

Так, не зупинило Максима ні те, що він досі шкутильгав на одну ногу, ні те, що через це його не брав у військо жоден київський військкомат. Він усе одно знайшов вихід – вирушив аж у Кіровоград, тепер Кропивницький, і там  з шостої спроби завдяки допомозі друзів домовився про зарахування до війська.

– Коли я запитала, навіщо стільки зусиль, він відповів: «Мама, як я буду своїм дітям в очі дивитися, я ж усе вмію…це моя професія», – каже мати.

Максим Харченко був снайпером-інструктором стрілецької роти штурмової роти спеціального призначення. Тримав оборону штабу АТО та аеропорту поблизу Краматорська.

Загинув при самому виході колони з оточення

27 серпня Максим отримав завдання разом із ударною групою спецпризначенців десантуватися під Іловайськом та підтримати вогнем колону з пораненими, що проривалася з оточення маршрутом через Старобешеве – Новокатеринівка. У запеклому бою зазнав поранення не сумісні з життям. Загинув поблизу Новокатеринівки, при самому виході колони з оточення.

– Напередодні син подзвонив: «Мама, нас відправляють на завдання…», я закричала: «В Іловайськ?!» Максим відповів: «Не вгадуй… все одно не скажу. Просто знай, що я вас усіх дуже люблю», – стримуючи сльози, згадує останню розмову з сином Надія Сергіївна.

Вранці 27 серпня їхня штурмова рота вертольотами прилетіла під Іловайськ. Після приземлення одразу опинилися під обстрілом російських десантників. Танки, гради. Тоді загинуло багато українських воїнів. Дехто потрапив в полон. Саме ті, що повернулися з полону пізніше, розкажуть батькам, де і як загинув їхній син. Це допоможе в пошуку його останків.

– Хлопці розповідали, що коли Іловайський «котел» замкнувся, їхній командир пояснив, що із завдання повернуться не всі, тому запитав, хто хоче піти туди добровільно. Максим одним із перших визвався, – розповідає мати.

Понад місяць тіло Максима пролежало в донецькому степу поки його не знайшли. Та й про те, що їхній син загинув, батьки дізналися не одразу.

– Максим подзвонив напередодні й сказав, що може не повернутися. А через деякий час його молодшому сину хтось глузливо сказав у слухавку: «Максим Харченко – твій батько? Ти його не чекай!» Ми спочатку подумали, що то якась помилка. Може загубив на завданні телефон… Подзвонили в його частину – отримали відповідь: «Він на завданні, тому може не дзвонити». Але коли з його телефона подзвонили знов і запитали: «А чого це українці відправляють на війну інвалідів?» – все зрозуміли, – каже мати.

Вони зверталися в усі служби, писали листи в Міністерство оборони, СБУ, МНС, навіть Президенту, але відповіді, де перебуває їхній син, не знаходили.

Перед останнім завданням видалив телефон матері, щоб у разі чого їй не подзвонили

– Коли він загинув, я не знаю як, але відчула ту мить. Набрала його номер – він уже не відповідав. Коли це моторошне мовчання тривало кілька днів – серце вилітало з грудей, зрозуміла, що сталася біда. Бо Максим навіть в Іраку намагався подзвонити або щось хоча б написати щодня. Знав, що я хвилюватимусь. Дуже любив і жалів мене, – каже мати.

Саме тому, перед останнім завданням, телефон матері Максим у записнику свого телефона заховав так, щоб у разі чого їй не подзвонили. Коли він загинув, телефонували його молодшому сину і маминій сестрі, а матері – ні. Навіть коли пошукова служба «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») знайшла тіло Максима, спершу повідомили також не матері.

– Ми якраз поверталися додому. Їхали з Дмитриком – старшим сином Максима, у машині сестри. Раптом їй зателефонували. Вона розплакалася, попросила чоловіка зупинитися. Вони вийшли з машини і довго не могли наважитися зайти. Виявилося – їй повідомили, що знайшли тіло Максима. Мені про це сказали вже вдома: «Надя, ти тримайся…» То був єдиний раз, коли я втратила контроль над собою: плакала кричала і казала: «синку, я ж тебе просила! Я ж просила не їхати!..»

Тіло Максима Харченка батьки ідентифікували за титановою пластиною у нозі

– Я надзвичайно вдячна хлопцям пошуковцям. Адже вони дали нам можливість в останній раз побачити нашого сина і провести його в останню путь. Знаю, що ризикували власним життям. Бо ж Максим і його побратими перебували на тій території. Бойовики дали їм час на вивезення тіл тільки до 5-ї години вечора, далі погрожували відкривати вогонь. Осінь… болото… вечір… їхня машина ламалася і буксувала. Але їм вдалося. Тоді разом з Максимом вони вивезли чотирьох наших воїнів. Наш син – зранений, обгорілий і… без голови. Хлопці розповіли, що снаряд влучив прямісінько в нього. Впізнали його одразу по кросівках – бо берці носити він не міг…

Далі – найважче – ДНК. Довгі тижні заборів крові й упізнання. Через те, що тіло пролежало на відкритому повітрі дуже довго, результати не збігалися.

– Я подзвонив в інститут ортопедії, де йому робили операцію. Взяв документи і номер пластини, яка була вшита у синовій нозі. Поїхав у Запоріжжя. Кажу: «Подивіться, чи є пластина в нозі», вони глянули: «Є!»… Так, завдяки пластині, нам віддали тіло Максима. Він загинув 28 серпня, а поховали ми його аж 26 листопада, – розповідає тато воїна Борис Харченко.

– Я молилась – це єдине, що мені допомогло. Щодня ходила в церкву. Сестра дала грошей на таксі й я їздила о 4-й годині ранку, о 5-й. Кожен раз, коли почувалася зовсім зле. Просила Бога дати мені витримки. Заради онуків. Бо знаю, деякі мами з вікон викидалися після гибелі дітей. Молилася, і мені допомогло. Бо кричати не можна було – діти кругом. Навіть на похованні сина я не дозволила собі виплеснути весь той біль, бо у Дмитрика хворе серце – порок аортального клапана – дуже складний порок. Поки що такий не оперується, – розповідає мати Максима.

Коли загинув батько, Дмитру було 17 років. Він тоді щойно вступив на 1 курс медінституту… Від стресу замкнувся, покинув навчання. Каже, продовжив ходити в інститут тільки заради останньої волі батька. Чомусь саме про це казав йому тато у свій останній приїзд. «Хай там що, не покидай навчання, вчися!» – таким було й останнє смс.

– З самого малку тато казав мені, що я маю отримати гарну професію, щоб забезпечувати свою сім’ю, – розповідає Дмитро.

Усе його дитинство тато був прикладом і гордістю для сина. Він навчив його бути справжнім чоловіком, стріляти зі зброї, розбирати і доглядати гвинтівку, рибалити, бути чемним зі старшими і стійким з однолітками. Цього року Дмитро закінчив навчання та успішно склав іспити. Він добре пам’ятає настанови батька та щодня дотримується їх у житті. Врівноважений, чесний, навіть зовні – викапаний батько – справжня гордість для бабусі та приклад для молодшого брата. Попри біль втрати тепер Дмитро дуже пишається татом і добре розуміє, заради чого він воював і заради чого віддав життя.

З чотирьох років мати шила Максиму маленьку військову форму, а тато вирізав гвинтівки з дерева

– Стати військовим Максим мріяв з чотирьох років. Щодня одягав дідову фуражку. Я сама шила йому маленьку військову форму, а тато вирізав гвинтівки з дерева. Потім він і сам навчився це робити. Тоді були важкі часи і ми не могли купувати йому такі іграшки. Але він дійсно був одержимий цією професією. У «війнушки» в дитинстві грають всі хлопчики, але коли дорослішають, знаходять собі інші захоплення. Він же своє так і не «переріс». Навіть коли після школи ми намагалися домовитися, щоб Максима не взяли в армію, він перед всією комісією сказав: «Я знаю, що мама вас дуже просила знайти причину, чому я не підходжу для армії, але я хочу і піду служити». Тоді військком дивувався, що у час, коли всі намагаються ухилитися від служби, він навпаки мріє про неї, – розповідає мати Максима Харченка Надія Сергіївна.

Щоправда, в армію Максим тоді таки не пішов. Порадившись з батьками, погодився на навчання у Київській Національній академії внутрішніх справ. Тоді, у мирний час, ця професія здавалася батькам більш корисною. А форма і зброя, про які він мріяв – теж були.

– Він дуже старався вступити до академії. Коли біг крос – зайняв друге місце за результатами серед усіх абітурієнтів. Загалом, він дуже любив спорт. Завжди дуже швидко бігав, швидко ходив… таке було враження, що хотів встигнути якомога більше, – каже мати.

Із лейтенанта – в звичайні рядові

– Та у поліції Максим надовго не затримався. Отримавши погони лейтенанта служив інспектором розшуку, а потім потрапив у ДАІ. Там на той час були так звані норми штрафів… Максимко, тоді молодий хлопець після академії, який вірив у чесність і справедливість «міліції», не те що «норм» ніяких не здавав, а й за свій кошт купував гуму на службові «Жигулі». Незабаром зрозумів, що така служба йому не підходить. Покинув службу в міліції і підписав контракт із ЗСУ. Із лейтенанта став звичайним рядовим, – розповідає тато Максима Борис Харченко.

А далі був Ірак, миротворчі контингенти в країнах Африки. Після миротворчих місій – Морська воєнізована охорона.

– Уже в 2003 році, коли про війну в Україні ніхто навіть не думав, Максиму довелося прийняти свій перший в житті бій. У 2003- 2004 роках він служив у складі миротворчого контингенту в Республіці Ірак. Був снайпером-радіотелефоністом. Відзначився. Був нагороджений. Тоді йому було всього 23 роки. Його фото розмістили на обкладинку першого номеру журналу «Миротворець», а відомий тележурналіст Андрій Цаплієнко зняв про Максима чудовий репортаж, – розповідає Надія Харченко.

Потім – Революція гідності й російсько-українська війна…

Ми подали на Росію до суду, і виграли його

– Мені боляче, розповідати про ньогоу минулому часі – «був». Він живе в моєму серці. І здається навіть іноді я відчуваю його поруч. На його шості роковини 28 серпня, коли ми проводили панахиду, раптом із зовсім безхмарного неба почали падати маленькі краплинки дощу. Просто на пам’ятник і на нас… Наче сльозинки Максима. Я знаю, де б мій синочок не був, він також сумує за нами і дуже любить нас, – каже мати.

За вбивство сина на українській території родина Харченків подала до суду на РФ та виграла його.

– Колись настане час і країна-агресор відповість за кожен свій злочин, кожне вбивство і кожну сльозинку матерів і дітей наших полеглих воїнів. Знаю, жоден суд не поверне мені сина, але його діти знатимуть, що є правда, а що брехня, і берегтимуть країну для своїх дітей так само віддано, як це робив їхній тато для них, – каже мати.

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі її син Максим Харченко указом Президента нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, та нагрудним знаком «Іловайськ-2014» (посмертно).

Кореспондент АрміяInform
Обговорити статтю:

«Ще мав сили й бажання»: як «Гоша» у 50 років з кулеметом боронив Бахмут
«Ще мав сили й бажання»: як «Гоша» у 50 років з кулеметом боронив Бахмут

Військовий з позивним «Гоша» проходив строкову службу ще в радянській армії, а у 2022 році долучився до війська, щоб боронити Україну.

Побратим щосили тягнув пораненого до дрона: кадри повітряної евакуації бійця CODE 9.2 за допомогою StarGate
Побратим щосили тягнув пораненого до дрона: кадри повітряної евакуації бійця CODE 9.2 за допомогою StarGate

Наземна евакуація була неможливою, а Сергій не міг іти сам. Побратим допоміг йому дістатися до StarGate, який вивіз бійця повітрям.

«Мені немає куди повертатися»: боєць із Авдіївки провів понад чотири місяці в оточенні
«Мені немає куди повертатися»: боєць із Авдіївки провів понад чотири місяці в оточенні

Олександр із позивним «Авдос» служить головним сержантом взводу та має за плечима 155 днів на позиціях під Торецьком, частину з яких провів фактично оточенні.

Ротація для «Кедра», порятунок для «Свата»: два непрості рейси броньованого «Кірпі» 152-ї бригади
Ротація для «Кедра», порятунок для «Свата»: два непрості рейси броньованого «Кірпі» 152-ї бригади

Шахи в рюкзаку, молитва перед дорогою і попередження про міни. Бронегрупа 152-ї бригади доправила зміну та вантаж побратимам.

ВАКАНСІЇ
WorkUa Радіотелефоніст, військовослужбовець

від 20000 до 120000 грн

Київ

20 окремий батальйон спеціального призначення

RobotaUa Вогнеметник, військовослужбовець у ЗСУ

від 50000 до 120000 грн

Київ

66 ОМБр ім. князя Мстислава Хороброго

Olx Офіцер запасу ЗСУ

від 23000 до 130000 грн

Дніпро, Дніпропетровська область

Olx Номер обслуги у 66 ОМБр ім. князя Мстислава Хороброго ЗСУ

від 50000 до 120000 грн

Київ, Київська область

Automation QA Engineer

Київ

Центр інновацій та розвитку оборонних технологій