Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Старший солдат Наталія Погоріла самостійно виховує двох доньок. Уже сьомий рік 1 вересня Наталія збирає та веде дівчат до школи сама — її чоловік майор Віктор Погорілий загинув під Іловайськом у серпні 2014-го, проте остаточне підтвердження втрати чоловіка та батька родина отримала лише за пів року — після проведення ДНК-експертизи…
Наталія Погоріла проходить службу на вузлі зв’язку окремої механізованої бригади «Холодний Яр». У війську з 2006 року, з часів коли бригада ще була 93-ю дивізією, де служив її батько.
З майбутнім чоловіком познайомилася, коли він ще лейтенантом проходив стажування у частині після навчання у військовому інституті. У щасливому шлюбі народилося двоє дівчат, однак війна забрала найдорожче — сина, батька, чоловіка. Понад пів року після страшної звістки чекали на підтвердження, після якого Наталія перепоховала чоловіка поряд зі своїм батьком — неподалік селища Черкаське, що на Дніпропетровщині. Відтоді самостійно виховує доньок, несе службу.
— Я вже 14 років на контракті, служу на посаді радіотелеграфіста вузла ІТВ. Чоловік родом із Черкаської області, з родини музикантів, — розповідає Наталія. — Закінчив Одеський інститут Сухопутних військ, прийшов сюди, коли тут була ще 93-тя дивізія, у танковий полк — був начальником клубу. Всі свята, навіть гарнізонні, всі концерти, вечори, на Новий рік вітав дітей — все було на ньому. Він також захоплювався музикою, грав на кларнеті, займався легкою атлетикою, має нагороди.
Прийшов сюди лейтенантом, йому сподобалося, взяв відношення, щоб його направили сюди для проходження служби. Ми з ним познайомилися 1 червня 2003 року, у 2004-му вже одружилися. У нас дві доньки, старша зараз піде в 11 клас, мріє стати журналістом. Молодша йде до шостого класу, хоче стати ветеринаром, вона в нас захисник тварин, комашок, усього живого…
Чоловік був дуже добрим, щирим, — продовжує Наталія. — Коли з ним познайомилися не думала, що буду зустрічатися з ним, але пройшов час і зрозуміла, що це моя людина. За місяць він запропонував одружитися.
До того я працювала у дивізії на цивільній посаді, ніколи не думала бути військовою й завжди казала, що за військового ніколи не вийду. Напевно це доля…
З ним я була, як за стіною, був добрим, щирим, дуже любив дітей. Щовихідних возив дітей до театру, парку або музею. На першому місці для нього була родина. Всі про нього добре відгукуються, ті, хто з ним служив тут або в інших місцях — офіцери, контрактники, його знають по всій Україні. Волонтери, з якими він співпрацював на Луганщині, досі телефонують, питають, допомагають нам. Запрошують до себе в гості до Луганської області, де вони тоді виконували завдання. Їхній перший батальйон туди відправили ще у березні 2014-го. Старобешівський район, потім повернулися, а 18 серпня їх відправили на Донецький напрямок і звідти він вже не повернувся…
— Як ви дізналися про загибель чоловіка?
— 28 серпня у нас була остання телефонна розмова, а 29-го ввечері мені сказали, що багато хто з його підрозділу в полоні. Про свого чоловіка я нічого не знала, він був заступником командира батальйону. Ми шукали його, телефонували. Куди я тільки не телефонувала, навіть на той бік — мені давали номери телефонів. А раптом він там, у полоні? Його мама навіть хотіла їхати туди шукати сина… У 2015 році у нас збіглося ДНК, 21 березня було перепоховання…
Страшні часи — чекали, що він десь живий, бо розповідали хлопці, які були учасниками тих подій, що бачили його живим.
Він батькам натякав під час останньої телефонної розмови: «Все дуже погано».
Коли я його проводжала, він навіть не озирнувся. В мене таке щось було на душі тривожне, я дуже боялася лишитися сама. Коли почалася війна, з 1 березня, коли підняли бригаду по тривозі, я боялася. А коли він приїхав з Луганщини, мені хотілося щось таке купити, нагодувати його найсмачнішим, може це було передчуття…
Було багато переживань — можна написати цілу книгу про те, що ми пережили за цей дуже важкий період. Старша донька не може про це згадувати, вона пам’ятає, як це було. Молодша донька, їй ще не було чотирьох, коли це трапилося, вона менше це пам’ятає. А старша дуже гостро реагує на все, що з цим пов’язано — коли пропонують поїздки для дітей загиблих або щось подібне. Все це в собі тримає, тримає…
— Життя вашого чоловіка продовжується у ваших дітях, як вони підуть до школи?
— Сама поведу їх до школи, на жаль, 11 клас не побачить тато, не побачить свою випускницю… Життя триває, треба жити — що робити. Моя мама мені дуже допомагає, сестра — якби не вони, я не знаю, щоб я робила. Дуже в мене товариші по службі гарні — у перші часи вони мене дуже підтримували морально. Якби не мій колишній начальник, не знаю, як би я на службу ходила — чесно. Дуже мені допомогли.
У нас дуже хороша, сильна школа. Старша донька більше пішла в тата — пише дуже сильні твори, брала участь у творчих конкурсах. Я навіть не знаю звідкіля в неї таке, напевно, від батька. Молодша теж більш на свого тата схожа, схильна до гуманітарних наук.
— Двоє дітей це і важка робота, і фінансово непросто самотужки їх забезпечувати, як ви виживаєте втрьох?
— Так і виживаємо. Допомагають волонтери, щось відкладаєш, намагаєшся заощадити. Двох дітей, двох дівчат зібрати до школи це великі кошти, тож намагаюся якось. У чомусь собі відмовляю — головне для мене це діти. Хоча вони мені й кажуть: мамо, тобі теж щось потрібно, щоб мама себе не обділяла.
А я все кажу — потім, потім… Так і живемо самі.
Фото автора та з архіву родини
