Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Десятирічні брати Тимофій і Федір Пахомові з Широкиного цього року пішли в четвертий клас. Вони давно не переймаються святковим вбранням чи новими наплічниками — головне, щоб кулі не свистіли над головою.
Сьогодні діти з усієї України, попри деякі карантинні обмеження, пішли до школи. Хтось уперше сів за парту, комусь після довгої перерви доведеться заново звикати до однокласників, а у них з першого уроку інструктаж — куди бігти, якщо розпочнеться обстріл.
Як поводитися у бомбосховищі й чому треба пригинатися, пробігаючи під вікнами в укриття — перше, чого навчають дітей у прифронтових школах Донбасу.
— Он бачиш хмара диму? Це приліт. 120-ми накривають наших військових неподалік Широкиного, — показуючи пальчиком у бік українських позицій, що тримають там оборону, розповідав мені на початку літа десятирічний Тимофій.
— Ми там жили. Виїхали, коли снаряд зруйнував наш дім. Знесло пів будинку, сарай, а нашому тату на голову наділася віконна рама, — по-дитячому весело, ніби це просто сюжет із фільму, додає брат Тимофія Федько.
З хлопчиками ми познайомилися кілька місяців тому після чергового обстрілу окупантами їхнього рідного селища. На калібрах зброї брати розуміються давно. За звуком знають, коли можна спокійно сидіти на місці, а коли варто поспішити в укриття. З їхнього хутора у Бердянському, який розташований усього за 4-5 кілометрів від евакуйованого Широкиного, їм добре чути й навіть видно кожен ворожий приліт.
У день нашого знайомства вони з цікавістю розглядали дим після кожного вибуху, знають, де не можна ходити, щоб не наштовхнутися на нерозірвану міну та досі в деталях пам’ятають, як майже шість років тому під ворожим вогнем покидали рідний дім, свої теплі ліжечка й улюблені іграшки… А на запитання «Чи не страшно?» попри веселу безтурботність серйозно відповідають:
— Ні, ми вже це пережили…
«Я подзвонила племіннику та сказала: «Дімо, наш дім розбили, треба кудись вивозити дітей»
Хлопчики виїжджали із Широкиного, коли їм ледве виповнилося по чотири роки. Взимку під страшними обстрілами.
— Найжахливіше почалося 10 лютого. Ми з дітьми пересиджували обстріли у підвалі — три дні провели дім — підвал і навпаки. Але коли 12-го числа зранку прилетіло в будинок, зробивши з нього руїни, я подзвонила племіннику, в якого була кімнатка в гуртожитку в Маріуполі. Сказала: «Дімо, наш дім розбили, треба кудись вивозити дітей», — розповідає мама хлопчиків Наталя Логозинська.
Той день жінка пам’ятає й розповідає практично про кожну хвилину.
Перший обстріл почався вранці о пів на восьму. За пів години — другий. Далі — могильна тиша. Потім стріляли знов. Припинили на пів години знову аж об 11 годині. Я набрала племінника. Схопила документи й дітей і вже о 12:15 ми були на блокпосту у Виноградному, що під Маріуполем, — каже пані Наталя.
Та додає, що їм пощастило: виїжджали машиною, яка дивом уціліла, хоча стояла якраз з того боку, де вибухнув той злощасний снаряд, ще й з повністю заправленим баком. Так само дивом, каже, що нікого тоді не поранило. Адже саме вийшли з підвалу погодувати дітей.
«Танк стріляв просто з-за рогу нашого будинку — снаряди пролітали прямо над ним»
— Коли ми виїжджали, хлопчики не плакали, все розуміли. Ще з 2014 року, коли почалися перші вибухи, ми їх морально готували, що боятися не треба. Адже тато нас захистить.
— У грудні 2014-го вночі над нашим селом стояв сильний туман. Раптом о другій годині ночі почали стріляти з танка просто з-за рогу нашого будинку. Снаряди перелітали прямо над нами. Діти встали й запитують: «Мамо, що там відбувається, знову стріляють?» Я відповідаю: «Так, синочки, стріляють…» «А тато чув?» «Чув, пішов дивитися куди й звідки стріляють». Почувши це, вони заспокоєно перевернулися на інший бік і заснули. У їхньому розумінні, якщо тато чув — то все буде добре. Він захисник і охоронець для них. Страшно подумати, як тим діткам, у яких не стало татка, особливо, якщо через війну, — стримуючи сльози, каже Наталя.
Жінка розповідає, що до останнього не думала покидати свій дім. Усе сподівалася — от-от обстріли припиняться, бойові дії закінчаться… З болем згадує, як ризикувала, дозволяючи дітям гратися на подвір’ї фактично посеред війни.
— Хлопчики в мене дуже непосидючі. Вдома всидіти було не сила. Я дозволяла навіть виходити на вулицю. Умова була одна: «Чуєте свист, чи стрільбу — відразу додому, щоб я вас бачила поруч». І вони чітко виконували розпорядження. Уже в чотири роки розуміли, якщо чуєш вихід снаряда і свист — можна спокійно сидіти на місці, якщо свисту не чути — тоді ховайтеся. Бо тоді вона десь лягає поряд. Хлопчики схоплювали цю недитячу науку просто на льоту, — розповідає Наталя.
«Ми виїжджали із Широкиного зі 120 гривнями в кишені»
Нині Тимофій і Федір живуть у Маріуполі, в маленькій кімнатці в гуртожитку з кухнею й вигодами на всі поверхи. Вона не приватизована, тож будь-якої миті вони можуть опинитися без даху над головою.
Каже, важко було, все втративши, переїхати з дітьми туди, де все загальне: кухня, душ, туалет. Діти в чотири роки мусили чекати в черзі, щоб сходити в туалет, помитися в душі. Та й люди там мешкали різні. Хтось привітний до дітей, а хтось — ні. Перші місяці Наталя просто ридала в подушку. В Широкиному була хоч невеличка хата, але своя. Нині звикла, хоча туга за домом і біль не полишають її і досі.
— Ми виїжджали із Широкиного зі 120 гривнями в кишені. Практично без речей — все знищив вибух. Дивом документи вціліли. Речі для дітей на перший час нам дав Червоний Хрест, передавали також друзі, волонтери. Навіть ковдри, подушки, тарілки, ложки, мішок картоплі з церкви та чай… У нас нічого не було… Я дуже всім вдячна, низький уклін, хто був не байдужий до нашої біди.
Жінка каже, раніше намагалася одягати дітей однаково, щоб нікому не було образливо, бо ж близнюки. Коли переїхали в Маріуполь, речі, звісно, були на кожного різні.
— Спочатку вони не розуміли, чому в них різні речі. Не могли поділити, хто що одягатиме… А тепер їм байдуже, головне — щоб не рвані були, — усміхаючись, розповідає Наталя.
«Коли ми приїхали до Маріуполя, хлопці неконтрольовані й безстрашні, місяць ми ходили до психолога»
Та додає, що переживши реальну війну, навіть «підготовлені» діти зреагували психологічно.
— Коли ми приїхали до Маріуполя, хлопці стали неконтрольовані, ніби безстрашні. Довелося звернутися до психолога. Понад місяць ми спілкувалися з нею, проводили тести, розмовляли. Психолог сказала, що в них просто така реакція. Від стресу щось спрацювало, проявилася гіперактивність і притупилося відчуття самозбереження, — розповідає Наталя.
Та пригадує, що у її сусідки дівчинка старша на рік за хлопчиків, навпаки, стала ляклива після вибухів в Широкиному. Навіть якщо гучно зачинити двері, в неї від страху страшні істерики. Вже чотири роки вона не може пережити й перерости.
— Хлопчики також досі не можуть відпустити те, що пережили. Час від часу згадують, як було в нас удома, які іграшки позалишалися в будинку, чітко кажуть, де вони зберігалися та хто їх дарував… Здавалося б, їм було всього по чотири роки, та вже більше минуло відтоді, — розповідає Наталя.
Вона й сама досі сумує за домом… просить військових звозити її на рідне обійстя, просо постояти, обняти рідні, хоч і зруйновані стіни.
— Мені здається, що вони нададуть мені сили, бо нині відчуваю, як закінчується заряд енергії та витримки. Працюю, як кажуть, на останніх батарейках. Перший рік узагалі був гострий біль, та й тепер він не зникає… Там поховані батьки, родичі, бабусі. Часто лягаю спати з думкою про те, що не можу піти і просто занести їм квіти чи крашанку на Великдень… Там усе позаростало…
«Не знаю, як пробачити те, що накоїла ця війна. Але я просто людина, яка хоче додому»
Наталя в деталях розказує, як влаштоване її рідне село. Кожну вуличку, будівлю, кожен кущик у ньому… Після евакуації з села жінка жодного разу там не була. Я показую фото будинків у Широкиному, точніше їхніх руїн… Вона пізнає всі місця, звертає увагу на тюльпани серед уламків…
— Широкине завжди славилося своїми тюльпанами. Навесні все просто топилося в них. А навпроти нашого будинку тітка була висадила цілу алею ірисів. Коли вони зацвітали… Ой, краса неймовірна, — немов відчуваючи пахощі квітів, розповідає вона. — Я не знаю, як пробачити те, що накоїла ця війна. Я просто людина, яка хоче додому…
На хуторі у Бердянському мають екзотичне господарство, яке дивує гостей
Нині хутір у Бердянському — чоловікове родинне обійстя, де він народився і виріс, — для неї та дітей, як ковток свіжого повітря. Сюди родина приїжджає на літо, канікули, на карантин. Тут щоб хоч якось прогодувати родину, чоловік займається риболовлею та тримає досить екзотичне господарство: фазани, екзотичні павичі (одному з них понад 20 років), цесарки, кози…
— Це все дуже любить чоловік — Федір-старший. Ще колись до війни ми їздили за сотні кілометрів, купували племінних фазанів за величезні на той час для нас гроші (150 штук за 900 гривень). Чоловік їх вигодовував, а тоді випускав, щоб розмножувалися у природі. Так само з рибою: купуємо мальків, запускаємо у водойму… Федір любить цей край і дбає про нього. Уявляю, як він страждає, що війна так руйнує тут усе.
Але повернутися сюди родина змогла лише у 2018-му. Коли втікали з Широкиного — в Бердянському було так само. Обстріли, військові, бойовики…
— Нині повернувшись, ми дізналися, що винні державі понад 100 тисяч за світло за час, коли тут не жили. Хто мешкав у нашому домі, ми не знаємо, хто міг намотати стільки за ці роки…
І хоча за всього кілька кілометрів від їхнього будинку досі стоять військові, й не так давно було чути вибухи снарядів, ні вона, ні діти не бояться. Переконані: військові їх захистять, вони щодня патрулюють територію та допомагають родині всім, чим можуть.
— Минулого літа Федю-молодшого вкусив собака, добре, що їхали військові медики — допомогли. Цього року Тимофій упав і розбив голову й вибив плече, теж подзвонили — приїхали полікували. Ще жодного разу нам ні в чому не відмовляли. Завжди допоможуть. Мешканців тут залишилося не більше ніж сто, та і ні лікарні, ні школи нема. Діти радіють, коли бачать військових і хвилюються, якщо ті зникають кудись чи затримуються з патрулюванням території…
Нині літо скінчилося й родина повернулася до Маріуполя. Знову тісна кімната в гуртожитку, знову клопоти, школа, робота…
— Возити хлопців до школи з Бердянська для нас було б дуже витратно. Тато заробляє на життя з господарства та риболовлі, я разом з братовою дружиною, яка теж переселенка із Широкиного, продаю паніні в кіоску в Маріуполі. Ледве вистачає на життя. Але діти ніколи не почувалися обділеними. Нам щастило. У садочку в них були добрі вихователі, нині у школі — добрі та чуйні вчителі. Вони обожнюють моїх дітей. І хоч ті іноді бешкетують, ніколи не сварять. Думаю, їхнє добро залікує дитячі травми від війни. І вони виростуть дорослими щасливими людьми, які любитимуть свою країну і не боятимуться ворогів, — каже Наталя.
P. S. Наталя розповіла, що цього року, збираючись на 1 вересня, діти вперше не запитали її, чи не обстрілюють школи бойовики…
Сподіваємося, що настане час, коли таких запитань в українських дітей ніколи більше не виникатиме.
