Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У ці дні ми віддаємо шану всім загиблим у боях за Україну. Одними з найзапекліших стали бої за Дебальцеве у 2015 році.
За даними Генерального штабу ЗСУ, за весь період оборони Дебальцівського виступу загинуло 136 і було поранено 331 військовослужбовця Збройних Сил України.
Серед загиблих — 10 танкістів 1-го батальйону 17-ї окремої танкової бригади.
Кореспондент АрміяInform мав можливість поговорити про них із тодішнім командиром батальйону полковником Юрієм Лакшою.
«Одного з них контузило так, що він ходити не міг,
а другого поранило уламками броні»
— Як для Вас почалася війна?
— У серпні 2014 року я повернувся із запасу до лав Збройних Сил і був призначений на посаду командира батальйону. Спочатку ми довго лагодили техніку, комплектувалися особовим складом. До нас прийшли солдати й офіцери запасу — то була добре відома третя хвиля мобілізації. На Дебальцеве наш батальйон був висунутий у вересні 2014 року. Всі танки були розкидані по опорниках.
І ми почали «воювати війну». Перші поранені з’явилися після бою під Чернухіним 17 вересня 2014-го. Тоді разом з 11-м батальйоном «Київська Русь» мої танкісти відбивали атаку ворога і їхню машину було пошкоджено. Одного з них контузило так, що він ходити не міг, а другого поранило уламками броні.
Усю осінь ми вели бої, так би мовити, «місцевого значення» — одною з найгарячіших точок було Нікішине, де стояв екіпаж майбутнього героя Дебальцівських боїв старшого лейтенанта Олега Яковенка — тоді зовсім «піджака» (так військові називають тих, хто прийшов до армії з цивільного життя. — Ред.). Нині він продовжує служити. Вже майор.
«Після того рейду активні дії ворога на ділянці під Попасною майже припинилися. Противник зрозумів,
що жарти скінчилися — тут стоять танкісти»
— Пригадую відчайдушний рейд тилами противника екіпажу Олексія Осташевського — вони дійшли тоді до Стаханова та Брянки. До речі, після того рейду активні дії ворога на ділянці під Попасною майже припинилися. Противник зрозумів, що жарти скінчилися — тут стоять танкісти.
…Екіпаж Осташевського загинув 1 лютого 2015 року. Їх було троє друзів-танкістів: командир танка молодший сержант Осташевський Олексій Сергійович, механік-водій молодший сержант Денисюк Василь Захарович та навідник-оператор старший солдат Ткачук Костянтин В’ячеславович. Пряме влучання протитанкової ракети не залишило їм жодних шансів.
У той день група російських окупантів спробувала прорвати оборону наших військ поблизу Попасної. Докладніше про ці події читайте тут.
Відбиваючи атаку диверсійно-розвідувальної групи бойовиків так званої ЛНР на взводний опорний пункт «Саша», загинули в бою у Попаснянському районі Луганської області старший солдат Головін Дмитро Володимирович і сержант Человський Дмитро Миколайович з БТГр 17-ї ОТБр підполковника Геннадія Мирохина.
«…Відтоді він вважався зниклим безвісти. Лише у березні був впізнаний серед загиблих і похований на батьківщині»
Після мого питання «Що було далі?» Юрій певний час мовчить…
— Потім… Ти ж сам усе бачив. Потім були бої та загибель наших людей.
3 лютого 2015 року на взводному опорному пункті «Станіслав» у районі Дебальцевого під час мінометного обстрілу загинув командир танка молодший сержант Селищев Олексій Сергійович.
6 лютого у селі Рідкодуб під час запеклого бою загинув старший лейтенант Вакульчук Олексій Олексійович — він був заступником командира роти з роботи з особовим складом, але пішов у бій як командир танка. Постріл з ворожого РПГ обірвав його життя.
13 лютого 2015 року, потрапивши під обстріл під час виконання бойового завдання з евакуації поранених з РОПу «Мойша» (м. Дебальцеве), загинули командир взводу старший лейтенант Каморников Денис Миколайович і механік-водій старший солдат Іволга Сергій Олексійович.
14 лютого 2015 року під час бою безпосередньо за Дебальцеве загинув командир танка старший сержант Мельник Володимир Михайлович.
17 лютого, прикриваючи відхід наших військ, загинув навідник-оператор солдат Мироненко Віктор Миколайович.
ПТКР влучив у башту, саме навпроти його місця. Вибух був такий, що башту відірвало. Віктор загинув у танку, що палав.
Того ж дня був важко поранений у живіт та ногу наш найкращий механік-водій танка старший солдат Жук Олег Олегович. Він був відправлений машиною до міста Артемівськ (нині — Бахмут). Але машина не доїхала, відтоді він вважався зниклим безвісти. Лише у березні був впізнаний серед загиблих і похований на батьківщині.
Серед військових смерть у танку, що палає, вважається однією з найжахливіших.
І недарма кажуть, що загиблі танкісти прямують до Раю, бо у Пеклі вони вже були.
Фото надані автором та Сергієм Тахмазовим.
