ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Через два роки після загибелі чоловіка її старший син благав: «Матусю, допоможи стати військовим…»

Прочитаєте за: 8 хв. 20 Серпня 2020, 18:05 11

Такі слова почула Наталя Штинда, чоловік якої — старший сержант Микола Штинда — віддав життя, захищаючи Україну у 2014 році поблизу Георгіївки. Саме через це селище міського типу, розташоване за 10 км від Луганська та за 15 км від аеропорту, пролягав коридор, яким забезпечували захисників летовища. Йшли останні дні героїчної оборони, що тривала 146 діб…

Остання посилка для Миколи Штинди

«Серпень 2014-го став останнім для чоловіка… Він загинув під Георгіївкою якраз під час її оборони», — написала Наталя Штинда в коментарі під матеріалом про оборону Луганського аеропорту на сайті Інформаційного агентства АрміяInform.

Моє знайомство з Миколою Штиндою відбулося у тому ж серпні 2014-го. На початку місяця до мене звернулися родичі, щоб я купила кросівки 41-го розміру й завезла до захисника: «Будь ласка, допоможи, це важливо для нас, аби Микола відчув нашу підтримку, свою значущість для нас і важливість справи, яку робить на сході».

Друга декада серпня 2014 року. Селище Побєда Новоайдарського району Луганської області. Разом з бійцями 3-го батальйону тероборони Львівщини ретельно пакуємо посилку Миколі: берці, дощовик, молитовники, смаколики. Лічені дні, щоб довгоочікувана звістка дісталася адресата. І як грім прозвучало: 20 серпня Микола Штинда загинув.

Певно, на цьому історія закінчилась би, якби не коментар Наталі Штинди. Відразу пригадую події того часу. Боляче, досі боляче. Нестерпний біль пронизує серце жінки, яка до нестями кохала чоловіка. Запитую: «А ви б хотіли, щоб про нього написали?» І чую ствердну відповідь.

Знову серпень, тільки 6 років потому. На столі затишної столичної кав’ярні моя співрозмовниця розкладає світлини, в яких усе їхнє щасливе подружнє життя. Наново переживає старанно приховані від сторонніх емоції. Лише час від часу в очах бринять сльози. І не лише в її очах.

Микола повторив долю дідуся — обоє загинули у 35 років від рук росіян

Наталя й Микола закохалися у 2001 році під час чергової зустрічі в Португалії. У 2002-му вони поверталися до рідного краю, щоб одружитися та будувати сімейне гніздо.

— Ми познайомилися давно: його троюрідна сестра виходила заміж, я була в неї дружкою. Після закінчення інституту, приблизно за чотири роки після першого знайомства, я поїхала в Португалію до свого брата, — розповіла співрозмовниця.

Наталя клеїла етикетки на свічках, а Микола працював на виробництві ламінату. Якось вони опинилися в одній компанії українських заробітчан і відразу пригадали свою першу зустріч на весіллі… Через рік молодята повернулися до України, щоб побратися. Згодом у них народилися двоє синів — Василь і Роман.

Микола обожнював родину й кожну вільну хвилину проводив із синами. Вірив у Бога і був надійною опорою для своєї дружини. Наталя каже: про такого чоловіка мріє кожна дівчина.

— А знаєте, Микола наче повторив долю свого дідуся. Того також не стало у 35 років. Свого часу його забрало НКВС і розстріляло. Родина досі не знає, де його могила. І Микола загинув у 35, і знову від рук росіян, — розповіла Наталя.

Вижив після розстрілу на Майдані

5 грудня 2013 року Миколі виповнилось 35 років. Ніби передчуваючи недобре, влаштували велике святкування. О дев’ятій годині вечора, лишивши гостей за святковим столом, чоловік попрямував на Майдан. Потім дивом вижив під час розстрілу в лютому 2014-го.

У травні того ж року його мамі повідомили, що мають повістку для сина. За три дні він з’явився на полігоні в Яворові. На відправлення 1 червня на Донбас не потрапив. Микола вирушить на схід за місяць. З дружиною й сином вони востаннє побачаться 3 липня 2014 року.

— Ми приїхали до Яворова. До першої ночі ніяк не могли розпрощатися. Я взяла із собою старшого сина, якому виповнилось 12 років. Молодшого п’ятирічного Ромчика лишили вдома. Була страшенна гроза та злива. Природа плакала, — пригадує Наталя.

За кілька днів чоловік телефонує, щоб сказати, що з ним усе гаразд. Коли чула рідний голос, Наталя заспокоювалася. Микола розповідав: коли проїжджали одним селом на Луганщині, їхню колону закидали траурними вінками зі словами: «Вы здесь все останетесь, бендеровцы…» Але були й такі, хто потай допомагав нашим захисникам, проте страшенно побоювався розправи бойовиків. Микола оберігав дружину від негативу, ділився більше зі старшою сестрою.

11 днів жаху, впродовж яких я скинула 15 кілограмів

19 червня у Наталі був день народження. Чоловік заздалегідь потурбувався про приємний сюрприз: зробив своє фото з трояндою, аби надіслати коханій. Знав, що того дня не буде поруч, їх розділятимуть кілометри. Проте не знав, що їхня розлука стане набагато довшою. Тепер у кімнаті Наталі стоїть велика світлина — його останнє фото. Наталя каже, що на ній Микола наче живий.

— У середу 20 серпня телефонували дружини інших бійців. Казали: блокпости неподалік Луганська сильно обстрілювали. Відразу телефонувала до військкомату. За пів години офіцер запевнив: усе гаразд. Попереду було 11 днів жаху, я скинула 15 кілограмів. Наступного дня подзвонила старша сестра Миколи й розповіла, що їй наснився страшний сон. І наче вирок каже про недобрі передчуття, що Микола скоріше за все загинув, — пригадує зі сльозами на очах Наталя.

Дружина марно телефонувала чоловікові, який уперше в житті не відповідав. Вона звернулася через родичів до волонтерів, аби допомогли з пошуком або бодай з якоюсь інформацією про події на сході. За день Наталя дізналася, що прізвище чоловіка таки з’явилось у списках загиблих. Дружина з родичами знайшла його в морзі Харкова.

— Ось мій Микола на цій світлині. В цьому ж светрі знайшли його в морзі, де було дуже багато тіл. Мій чоловік лежав у кінці величезної зали. Я його не впізнала. То був не мій Коля, якого я знала. Впізнали за кольором очей та формою зубів. Але зуби в роті були хаотично розташовані, бо уламок потрапив у голову. А ще — по ногах, які спеклися ще на Майдані до чорноти. На голові — невеличкий отвір від осколкового наскрізного поранення, — пригадує Наталя.

Вона досі не знає, як точно він загинув. Розповідали, що о 6 ранку на блокпост вийшли танки й почали розстрілювати, взявши в кільце українців. Микола відстрілювався до останнього набою. Після закінчення обстрілу його знайшли в бойовій машині з пробитою головою.

Микола Миронович Штинда (05.12.1978 – 20.08.2014 р.) — старший сержант, заступник командира бойової машини – навідник-оператор окремої механізованої бригади імені короля Данила ОК «Захід» Сухопутних військ ЗСУ. Був третьою дитиною у батьків, ріс зі старшими братом і сестрою. Закінчив 9 класів Долішненської школи, Львівський технікум радіоелектроніки. У 1996-1997 роках у місті Бердичів проходив строкову службу в розвідбаті. У 2013-2014 роках був активним учасником Революції Гідності, неодноразово їздив до Києва. Вернувся живим після розстрілів на Майдані 18-21 лютого 2014-го. Микола Штинда загинув унаслідок артилерійського обстрілу бойової позиції підрозділу поблизу Георгіївки 20 серпня 2014 р. Залишилися дружина та двоє синів. 31 серпня 2014-го похований у селі Долішнє. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 7 червня 2015 року в Долішненській школі встановлено памятну дошку на його честь.

31 серпня 2014-го Миколу Штинду поховали в закритій труні. Наталя досі пам’ятає слова молодшого 5-річного синочка, коли той підійшов до труни й промовив: «Відкрийте мені тата, ну, будь ласка…»

З трьох його телефонів жоден не повернувся до родини. Наталя продовжувала телефонувати на його номери вже після похорону. Десь за місяць у слухавці почувся чоловічий голос. Дружина спершу зраділа, бо попри здоровий глузд таки прагнула почути коханого. Проте у відповідь пролунала брутальна лайка російською…

Від чоловіка залишилась обручка, вервичка та двоє синів

Родину підтримують міська влада й місцеві підприємці. Проте ніщо їй не замінить чоловіка. Зі сльозами Наталя щиро каже: не віриться, що вже 6 років вони з дітьми пхають ту біду поперед себе. Вона ладна віддати все, аби тільки коханий знову був з ними. Від чоловіка у неї залишилась обручка та вервичка. Та найголовніше — двоє синів.

— Довго не могла дивитися фотографії. Навіть учора, перебираючи фото напередодні нашої зустрічі, плакала, адже наново проживала всі події. За моїми емоціями пильно стежить молодший Ромчик, який підтримує та просить не плакати, — розповідає Наталя Штинда.

Справжнім шоком для неї стало рішення старшого сина Василя стати військовим. Відвідини тата на полігоні дуже вразили хлопця, як і загибель батька. Через два роки після похорону син ошелешив Наталю рішенням піти на навчання до Київського військового ліцею імені Богуна. Активно займався спортом, стежив за фізичною підготовкою. Навіть почав проходити медкомісію, готуючись до вступу. Жінка не хотіла втратити ще й сина, тому вирішила втрутитися, щоб син залишився вдома. Тоді Василь підійшов до неї, взяв за руку й сказав:

— Матусю, допоможи здійснити мою мрію. Я знаю, ти можеш перешкодити цьому. Мені нема кому більше допомогти. Благаю, допоможи!

Наталя слухала, а обличчям текли сльози. Ну як вона може так вчинити зі своїм сином — убити його мрію? До столиці поїхали разом. Їх привітав начальник ліцею Герой України Ігор Гордійчук. Після вступних іспитів Ігор Васильович особисто вручив повідомлення про зарахування та грамоту за високі показники під час вступної кампанії.

Упродовж двох років Василь Штинда захоплено опановував ази військової науки в ліцеї й підтримував належну фізичну форму. Торік на чемпіонаті Києва з боксу серед юнаків 2003-2004 років народження ліцеїст виборов звання чемпіона.

 

Нині Василь Штинда — курсант Національної академії Сухопутних Військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Склавши Військову присягу, Василь мріє скоріше поповнити лави захисників і почати служити Українському народу.

Фото – з особистого архіву Наталі Штинди

16

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram

Захищаємо світ

00
00
00
Life story, Історія