Невеличка історія про родинну підлість та солдатську шляхетність
Весна 2015-го. Майже дев’яносторічна баба Нюра, яка все свідоме життя провела в селі Піски на Донеччині, із нашими хлопцями цілковито відверта.
Старій навіть не спало на думку від них приховати, що двоє її дорослих синів та старший онука воюють попід селом проти українських армійців. А як інакше? Сини покинули стару майже рік тому, знаючи, що за кілька днів їй нічого буде їсти.
«Дурна кров»
«Кровинки», яких вона народила й виростила, просто повтікали разом із загонами бойовиків, котрих вибила із Пісків переважно 93-тя бригада. Мамку із собою не забрали.
- Та я б і не поїхала. – Відповідає бабця на мої делікатні запитання геть спокійно, поки боєць на позивний «Танцюра» міняє їй пов’язки на посічених гранатними уламками ногах. – Чоловік покійний у Другу світову до Берліна дійшов… Садибу ми із ним удвох будували. Жили зладнано, синів піднімали. Думала, людей із них ростимо. Вони ж українською кров’ю руки безсовісно бруднять. А оці хлопчики щодня під кулями мені їжу й воду приносять. Чую ж бо, як по них стріляють. Знаю, одного з них учора поранило. А вони життя мені врятували. Навіть моїх цуценят зі своїх пайків годують…
Чужа мати з рідною душею – як своя
Командир опорного пункту на позивний «Студент» невесело усміхається:
«Слава Богу, ми знали про існування баби Нюри, за можливості їй допомагали. Окрім неї, у всіх Пісках нема зараз, мабуть, жодної цивільної душі. Бойовички два тижні тому перепилися, закортіло їм по нас постріляти. Приціл взяли нетверезо, постріли з автоматичного гранатомета перелетіли через наші голови метрів за триста. Кілька гранат впало на бабине подвір’я. Чуємо – собаки, які сюди прибилися, скавчать. Прибігли посеред затишшя, а стара біля паркану лежить непритомна, поряд з убитим осколком собакою. А ми до неї звикли, як до рідної…»
Бійці на єдиному своєму транспорті – мотоциклі з коляскою, але без гальмів – хутко привезли на край опорного пункту із КСП батальйону медика. Той на місці видалив з ніг баби Нюри уламки, обробив рани. Потім, залишивши «Студенту» шприці й ліки, дав хлопцям настанови й перебіжками подався до сусіднього підрозділу.
І от, двічі на добу, перебігом прострілюваними ділянками, піхотинці добираються розбитого подвір’я старенької з водою й провіантом. Перев’язують, годують її та… цуценят.
А розраджує бабцю батальйонний доброволець-капелан, який вже звик до хутких перебіжок зиґзаґами…
