Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Офіцер тилового забезпечення у війську – це не тільки контроль постачання, відповідальність за якість, звітність і прорахунки. Це також і людяність, відверті розмови з підлеглими, робота з особовим складом, чесність і відданість своїй справі. Саме ці якості має колишній заступник начальника тилового забезпечення 128-ї гірсько-штурмової бригади, а нині — начальник управління — заступник начальника Центрального управління забезпечення технічних засобів та майном центрального управління продовольчого забезпечення ЗСУ підполковник Олександр Кизляк. Кореспондент АрміяInform дізналася, як у 2014-му гірські штурмовики їли бограч на передовій, про те, чого не вистачало у війську, і як повернувся у стрій після важкого поранення підполковник Кизляк.
«Запитайте в будь-якого бійця 128-ї, чи вистачало йому їжі у 2014-му. Він відповість — так. Я забороняв волонтерам возити нам харчі!»
—Із дитинства мріяв стати військовим. Завжди сім’я їздила за батьком, тому в Празі й народився. Навіть у Придністров’ї жили до подій 1989 року. Вже в Одеському військовому виші твердо знав, що буду «тиловиком», — поділився спогадами Олександр Михайлович.
Коли ж доля привела родину Олександра Кизляка до Мукачева, відтоді до 2017-го офіцер пильно слідкував за тим, аби і в продовольчому, і в речовому, а згодом і у всьому тиловому напрямку працював єдиний злагоджений механізм, а солдат начальникові міг розповісти про реальний стан справ, не боячись безпосередніх командирів. Коли прийшла війна на Схід, військо мало чималі проблеми з тиловим постачанням. Волонтери одягали і годували його, проте Олександр Кизляк не раз благав, аби продукти не везли…
—Так, були проблеми з паливом, з речовим постачанням… Але, дуже швидко ми переодягли бійців. Для 3-ї хвилі мобілізації знайшлись і великі розміри форми й взуття, і малі. Але і харчами ми були повністю забезпеченні. Це міф, що залежали від когось. Армія повинна залежати від держави. Так було з першого дня й до сьогодні. Якщо ж нам дарували щось з форми чи техніки, все ставили на облік. Не має так бути, коли держава, чи хтось інший витрачає на армію кошти, нехай і 10 гривень, та до всього має бути господарське ставлення, а не списання «через бойове застосування», як деінде заведено… — розповів офіцер.
—Пам’ятаю, як певна частина бригади вже відправилася у Дебальцеве, а основна частина ще залишалася на місці. Я як виконувач обов’язків начальника тилової служби, їхав останнім ешелоном через кілька днів. Я знав, де ми перебуваємо, але не усвідомлював. Через наш табір у першу ж ніч гармати Д-30 давали відсіч ворогу, коли тривав мінометний обстріл… Так швидко стометрівку, мабуть, ніхто в житті не біг, як я тоді,-згадує Олександр.
Після тієї ночі вже за два дні офіцер тилу об’їздив усі бойові точки, де стояли штурмовики. Він завжди прагнув дізнатися про проблеми особисто, а не від командирів чи каналами зв’язку. Бо живе спілкування завжди краще. Тому про всі потреби і проблеми Олександр Михайлович знав з перших уст.
—Ми ходили без знаків розрізнення на формі. Підхожу, бачу боєць стоїть, палить. Розговорилися як давні приятелі, розпитав, що мене цікавило. Потім непомітно занотував і поїхав далі… Так із кожним. Як кажуть, під час розмови «руками не розмахував», і не всі бійці впізнавали, от і знав реальну картину, — каже офіцер.
А ще Олександрові не раз доводилося спілкуватися з керівниками тих населених пунктів, де дислокувалися бійці бригади з переконливим проханням не постачати їжу. Адже основними потребами були засоби особистої гігієни й запчастини для техніки.
—Спочатку продуктів так багато давали, що фізично бійці не могли їх забрати на інше місце дислокації. Ми були дуже вдячними за допомогу, але пояснювали, що продукти псуються, а воїни не голодні. Єдине, чого по-справжньому хотілося, не повірите — спецій. Колишня норма передбачала лише сіль, перець, оцет і гірчицю. Тому волонтери почали нам спеції везти й мийні засоби, — додав офіцер.
Офіцер розповідає, що військовий колектив був чудовим, а третя хвиля мобілізації – надзвичайно патріотично-налаштованою. Олександр знав усе, про що хотіли поділитись чоловіки за обіднім чи вечірнім столом, за палінням, чи просто так. Постійні засідки чи перестрілки, на жаль, не завжди давали бійцям з першого разу привести необхідне. Іноді доводилося повертатися. Але продукти ніколи надовго не затримували, щонайбільше на кілька годин, поки стихне обстріл. Повідомлення «Космонавт з причепом, чи ракета з космонавтом полетіла» — означало, що продукти поїхали до Артемівська. Доставляли до опорників і блокпостів.
Білосніжний фартух і українська кухня на війні
—Колись мені сказали, що моє робоче місце не в кабінеті, а з солдатиками у їдальні. Тож, я цю фразу добре запам’ятав. Бо за короткий час налагодив роботу новоспечених кухарів. Здається, що це просто. Як на мене, готувати на велику кількість людей тричі на добу, та ще й смачно, як удома, це складніше, ніж нести чергування на позиції, — поділився підполковник.
Коли тільки-но мобілізовані третьої хвилі прибули на службу, Олександр одразу звернувся у кадри, аби вони інформували, що знайшли особову справу кухаря. Офіцер одразу забрав їх на кухню, аби бійці навчилися не тільки бойовій справі, а й оперативно годували побратимів за будь-яких обставин.
—І ось ситуація, коли ешелон має відправитися до 11-ї ранку, проте виникла затримка. А годинникова стрілка рухається до обідньої пори. Речі зібрані, а маємо понад двісті людей. І я сказав так: «У нас має бути обід: борщ і рис з тушкованкою. Є запитання?» — розповів офіцер. — І тут усе необхідне для готування бійці розгорнули, дістали інгредієнти. Один уже починає щось нарізати, інший набирає воду, а третій запускає форсунки. Злагоджена команда у 14.00 змогла поставити обід на рампу відповідно до меню. І бійці ситі, і вчергове продемонстровано майстерність без зайвих слів.
Звісно, кожен кухар має особливості в майстерності. У підпорядкуванні Олександра Михайловича був один підлеглий, про якого він завжди згадує з теплотою: «Уявляєте, він був таким кухарем, до якого я запитував дозволу зайти. Адже в нього був настільки стерильний порядок, що навіть не кожна жінка наведе такий. А в польових умовах у Сашка завжди був білосніжний кухарський ковпак на голові, свіжовипрана сорочка. І – всі спеції, які тільки можуть бути. Усі мийні засоби й кухонні прилади. Попри такі складні умови, обстріли й іноді паніку, він професійно виконував свою роботу, за що йому ми щоразу дякували. Його кухня нагадувала ту, що готують зазвичай на Закарпатті. Фірмовим був бограч, який не забути. Сашко загинув у кінці 2015-го, коли готував у парку чергові шедеври, під час мінометного обстрілу. Він не мав шансів вижити, — згадує співрозмовник.
На 27-й втраті бригади збився з рахунку…
—Вам, мабуть, кожен розповідає про те, що найстрашніше на війні — втрата побратимів, товаришів, командирів і друзів. І я не виняток. Пам’ятаю першу втрату, яку зазнала бригада. А потім пам’ятаю цифру — 27, а далі… вже не рахував. Це страшна річ.
Олександр Кизляк не забуде ситуацію, неохоче розповідаючи про яку, не раз промовляв: «Дяка Богові, ми усі залишилися живими».
—Ми випадково підірвалися на міні. Тоді, в районі Дебальцевого, поверталися після отримання продовольства. Я вийшов з машини показати водію напрямок. Проїхали декілька метрів уперед і стався вибух, відлетіло колесо. Нас посікло осколками. Мені потрапило у лоб, спину, водієві — в обличчя і ногу. Дяка Богові, ми живі, — згадує підполковник.
Далі офіцер лікувався, після тривалої реабілітації повернувся у стрій. І одразу на Яворівському полігон, як завжди, увімкнув організаторські здібності, і став там облаштовувати зустріч своєї бригади. Вже згодом офіцер був з частиною у Пісках начальником речової служби, проте на «нулях» після важких поранень офіцерові не рекомендували перебувати.
Упродовж цього року у війську повністю оновлять технічні засоби для їдалень
Після 18 років служби в бригаді Олександр Михайлович вирішив щось кардинально змінити у житті, й тепер він піклується про те, аби у Збройних Силах технічні засоби і майно продовольчої служби осучаснювалось. Відтепер посуд, печі, плити, холодильні камери й усе приладдя будуть новими, вітчизняного виробництва, економні та багатофункціональні у використанні, що дуже важливо.
—Вже укладені договори на одноразовий посуд. Я не прихильник такого посуду, тому ми ще замовляємо якісні вироби відомої марки luminarc і новий посуд із нержавіючої сталі. А підрозділам ДШВ докуплять і сучасну техніку. Тож, до кінця поточного року фахівці Командування сил логістики на чолі з підполковником Олександром Кизляком зроблять так, щоб приготування їжі, постачання води в польових умовах військовим стали ще доступнішими й сучасними.
Наостанок офіцер додав: «Мене дуже важко ввести в оману, коли нині телефонують військові з різних бригад і розповідають іноді дивні речі, я розумію, яка проблема насправді сталася, адже «кухню» тилової служби знаю від самого початку й до дрібних деталей».
