Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Вона залишила роботу, дім та поїхала на війну, аби стати пліч-о-пліч із чоловіками на захист Батьківщини. Спочатку служила у складі добровольчого батальйону «Айдар», нині – у Збройних Силах України.
Історія сержанта ЗСУ Людмили Козуб (Айсін) на псевдо «Тереза» вражає, приголомшує, когось змушує захоплюватися, а когось не приймати її вибору. Але вона, подумки повертаючись у ті буремні роки, розуміє: подолати той нелегкий шлях змогла лише заради великого бажання – щоб війна ніколи не прийшла у дім її дітей, яких у неї аж п’ятеро.
Про Майдан, добробат, волонтерство, капеланство, військові будні, вірян і атеїстів на війні пані Людмила розповіла кореспонденту АрміяInform після вручення їй почесного звання «Мати-героїня».
Я просто мати, яка хотіла і хоче, щоб її діти та онуки жили у мирі й добрі
Щирі очі, світла усмішка. Навіть не віриться, що ця вишукана і приємна пані могла не те що думати про війну, а й долучитися до одного з найзнаніших на початку війни добровольчих батальйонів, від однієї назви якого у ворога мурашки йшли спиною. Але уже з першої фрази її розповіді все стає зрозуміло…
– Мій чоловік помер незадовго до початку війни. У трьох старших дітей якраз тоді народилася малеча. А я просто мати, яка хотіла і хоче, щоб її діти і онуки жили у мирі й добрі. Хто мав подбати про це… від нашої сім’ї? – каже Людмила Михайлівна.
До Революції Гідності у неї було звичайне життя: домашні клопоти, виховання дітей і онуків, робота в школі, бо ж за першою освітою – педагог, а потім – на столичному квітковому ринку… Тоді, пропонуючи покупцям букети й легко називаючи сорти троянд, навіть не думала, що так само легко зможе розповісти чи не про всі види зброї і військової техніки.
Проводжаючи добровольців з Майдану на війну «Тереза» і подумати не могла, що скоро поїде слід за ними
– Завжди була проти насильства і війни. Навіть іграшкових пістолетів та військових машин дітям і онукам не купувала. Ховала, коли дарували інші… Революція Гідності змусила переоцінити все.
На Майдан Людмила Михайлівна почала їздити сама. Дітям не зізнавалася, куди їде, щоб не хвилювалися. Як, пізніше, і про війну. Молодших дітей лишала на старших. Каже, не могла сидіти осторонь і дивитися, як знущаються з наших людей. Ходила допомагати пораненим, збирала гуманітарку. Як людина, що глибоко вірить, щодня навідувала богослужіння й молилася за Україну.
А коли на Сході запалала війна, проводжала добровольців на Донбас. Та вже у червні 2014-го і сама ступила на луганську землю як доброволець «Айдару», до складу якого увійшло багато активістів самооборони Майдану.
– Збиралася на війну, не маючи ні копійки в кишені. На військову форму та всі підручні засоби скинулися подружки з роботи. Поки добиралася, з кожної станції дівчатам писала смс, сама до кінця не усвідомлюючи, що їду на війну, – ділиться спогадами жінка. – Серце холонуло від думки, що можу не повернутися живою. Та сидіти вдома й удавати, що нічого не відбувається, було нестерпно.
Золоте-4, Щастя, ТЕЦ, Трьохізбенка, Луганський аеропорт… Її «Айдар» воював у найгарячіших точках.
– Хапалася за усе, де чекали допомоги. Але брати до рук зброю не могла. Тому взялася за постачання всього необхідного для бійців: від води, шкарпеток, камуфляжу до продуктів. Самі знаєте ситуацію 2014-го. Заїжджала будь-де, де були наші бійці. І жодного разу ні автівка, ні люди зі мною не були уражені чи поранені. Було не раз «Гради» свистіли просто над головами, а в нас не влучали, – розповідає Людмила Козуб. – Мені дзвонили і казали: «може з нами поїдеш, щоб нас не обстрілювали»… Тоді навіть безвірні атеїсти казали, що мене сам Бог береже.
Тіла загиблих нерідко доводилося збирати по шматочках
На запитання, чи не страшно було, каже – «страшно». Але за тим ритмом і бажанням захистити країну, допомогти побратимам – ніхто не відчував того страху.
– Я бачила жахливі бої, страшні обстріли… Але ще страшнішими були їхні наслідки: розбита техніка, фрагменти амуніції, розкидані по полю, багнюка і… серед того всього – тіла загиблих бійців… яких нерідко доводилося збирати просто по шматочках.
Запах смерті. Залпи артилерії. Хронічна втома й недосипання… «Тереза» каже, життя в бойових умовах – постійний стрес.
– Але лишити все було не можна. Як мати розуміла, наскільки важливо для рідних поховати загиблого сина… І взяла на себе одну з найважчих у психологічному аспекті місію – ексгумацію тіл. Цей досвід навчив цінувати кожну секунду спілкування з людиною, завжди казати усе, що хотів, одразу. Бо будь-якої миті шансу поговорити може не бути, – розповідає пані Людмила.
Від стресу просто зникли сльози. Не могла плакати три роки
Жінка відвозила полеглих на поховання, передавала рідним, хоронила. Уже й не пригадає, в якому з українських куточків не була.
– В якийсь момент у мене щезли сльози. Душа боліла нестерпно, серце виривалося з грудей від жалю, що гинуть найкращі, найсміливіші і найдобріші, ще зовсім юні хлопчики – наші бійці. Від тих переживань потім плакати сльозами я не могла три роки, – каже пані Людмила.
– Мені казали: займаючись такою роботою, слід приймати заспокійливі, перш ніж збирати загиблих солдатів по шматках. А я людина глибоко релігійна, гадала, що і так впораюся. Потім зрозуміла, що це насамперед потрібно моєму здоров’ю. Але було вже пізно…
Чому пізно? – питаю. Каже, що від такого психологічного (та й фізичного) навантаження її організм запротестуваів У грудні 2014-го у Людмили Михайлівни стався мікроінсульт. Далі – параліч, місяці реабілітації, а потім, знову – передова (!)
Чула, як лікарі казали: довго не протягну. Думала: видужаю, задам їм прочухана за такі слова
– Спершу лежала нерухомо, без сил навіть кліпнути очима. Чула, як казали лікарі, знайомі, що помру, довго не протягну. Слухала і думала: ось одужаю, дам їм усім прочухана за такі слова (сміється).
Так і сталося. На подив лікарів швидше, ніж це очікували. За кілька місяців «Тереза» не лише стала на ноги, а і повернулася до побратимів на фронт. А 2017-го, отримавши психологічну й духовну освіту, стала для побратимів психологом і офіційно – капеланом ЗСУ.
– Після недуги зрозуміла: добре слово потрібне хлопцям так само, як сало чи берці на передовій. Там треба у щось вірити. Вони втомилися і хочуть підтримки. Хлопці приходили за добрим словом спочатку, як до матері, потім, як до духовної наставниці.
Діти хотіли бути схожими на українських воїнів, бо вони не пустили загарбників у їхній дім
Але назавжди у серці Людмили Михайлівни не лише згадки про обстріли, бійців… а діти. До місцевої школи і лікарні вона часто привозила продукти й речі від волонтерів. А вдячна малеча запросила «тьотю солдатку», як її називали, на шкільне свято.
– Просили поговорити з ними українською, бо так гарно ніхто з їхнього оточення не вмів. Ніколи не забуду очі першачків у жовто-блакитних краватках, які казали, що хочуть бути схожими на воїнів з батальйону «Айдар», бо вони не пустили загарбників у їхній дім. Я бачила, наскільки вони і їхні батьки не хочуть війни. Як люблять і мріють про Україну, – розповідає пані Людмила.
Мама на війні, щоб війна не прийшла до нас
Нині Людмила вже не їздить на передову, але служить у Збройних Силах. Зустріти її можна і у вишиванці, а не лише у камуфляжі, й завжди із усмішкою. Хтось може позаздрити – щаслива, крім п’ятьох дітей, має вісім онуків! Лише близькі знають: за чарівною усмішкою ховаються гіркі випробування. Мова не лише про війну, де вона півтора року боронила Україну, а й особисте життя. Невдалий перший шлюб, смерть другого чоловіка, боротьба за життя онука…
– Від народження рятуємо його всією родиною. Численні операції спочатку, щоб урятувати йому життя, потім, щоб він ходив, повноцінно ріс і жив, – зі сльозами на очах каже жінка, – навіть була зупинка серця. Я пішла одразу на кілька підзаробітків. Узяла кредит на триста тисяч гривень – це якщо рахувати без відсотків. Мушу рятувати своїх дітей…
Коли Людмила пішла на війну, найстарша донька Марина, мати хлопчика, взяла всю відповідальність у піклуванні за великою родиною на свої тендітні плечі. Вдома у неї щодня був власний фронт роботи: приготувати їжу, прибрати, прасувати, доглядати за дітьми. Але вона ніколи не скаржилася, бо знала: мати робить добру справу.
– Мене досі звинувачують у тому, що лишила дітей і поїхала на війну. Казали, що таких, як я, треба саджати за грати… Але найменша донька Даніела, яка саме пішла у перший клас, на запитання, де ж її матір, дала найкращу відповідь за нас обох: «Мама на війні для того, щоб війна не прийшла до нас!» – розповідає пані Людмила.
Так, багатодітна мати вже шість років намагається не розчарувати свою дівчинку. Хоча наразі вже не бігає під обстрілами, не вривається машиною на передову, але досі продовжує боротьбу проти окупанта – тепер інформаційну й духовну. Людмила Козуб служить сержантом Збройних Сил і капеланом. А цього року на Водохрещу обвінчалася з коханим Ігорем, з яким п’ять років тому познайомилася і служила в батальйоні. Увесь цей час він підтримував її на війні, підтримує і нині.
За важку місію – пошук та ексгумацію тіл загиблих воїнів – Людмила Козуб (Айсін) нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. А нещодавно отримала високе звання: «Мати-героїня».
– Саме ця нагорода дуже важлива. Адже, як і для кожної жінки, для мене найголовнішою, попри все, є родина. Заради дітей ладна долати всі випробування. Хочу, щоб вони жили щасливо і пишалися мною, – каже Людмила Козуб.
І вони пишаються. А її наймолодша, але вже така доросла і, як завжди, кмітлива Даніела, почувши про відзнаку, одразу вигукнула: «Я завжди казала: наша мама – героїня! Тепер в неї навіть такий орден є!»
