Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Серед прекрасних жінок мало трапляються чудові поетеси. Але Олена Шовгенів – таке було дівоче прізвище Олени Теліги – виняток із цих правил: її вродою захоплювалися друзі й вороги – від теоретиків українського націоналізму до білогвардійських емігрантів. Зрештою, комплімент її зовнішності зробив вже після смерті Олени навіть один із гестапівців, який розстріляв її в Бабиному Яру. Вона навіки увійшла в українську історію як зразок справжнього захисника політичних і культурних прав української нації.
Для багатьох сучасників постать поетеси і письменниці Олени Теліги дотепер асоціюється з Росією. Народжена 21 липня 1906 року в містечку Іллінськ (нині Іллінське), що під Москвою, вихована в російськомовному середовищі, вона й сама тривалий час не могла усвідомити себе українкою.
Та незадовго до більшовицького заколоту 1917-го сім’я переїжджає до Києва, де дівчина продовжує навчання в одній з гімназій. З проголошенням у 1918-му УНР батько стає міністром в її уряді, а старший брат Іван – її вояком. За кілька днів до окупації Києва російсько-більшовицькими військами обидва залишають рідну землю і опиняються у Польщі. Олена з матір’ю зостаються в Києві. Навесні 1922 року вони теж поїхали у Польщу – у місто Тарнов. Тут Олена чи не вперше зблизька побачила людей, які зі зброєю в руках боронили Україну від більшовицької зарази: у цьому місті перебувало чимало інтернованих вояків Армії УНР. Зустрілася і з батьком.
Незабаром сім’я перебирається до Чехословаччини, де Івана Шовгеніва призначають ректором Української господарcької академії. Сама ж Олена записується на підготовчі курси, маючи наміри вступити до Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, який тоді був у Празі. Цей період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Саме тут, на чужій землі, вона формується як українка.
У місті Подєбрадах, де проживає з батьками, дівчина знайомиться з Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк Української Армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те середовище, яке могло б не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. Відтак Олена знайомиться з Михайлом Телігою – високим і вродливим юнаком, який був старшиною армії УНР. Незабаром це знайомство переросло в кохання й молоді люди одружилися….
Навчаючись у Празі, Олена розпочинає літературну діяльність. А ще – цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів, яка починає ставати найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.
У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше Олена зіткнулася з нацизмом і починає розуміти, що він несе людству.
У грудні 1939-го зустрічається з Олегом Ольжичем, відомим не лише як поет, а й як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху. Вона виявляє бажання стати членом ОУН. Коли революціонери-підпільники вперше побачили Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їхню думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших її слів вони пройнялися до неї цілковитою довірою.
У червні 1941-го війська вермахту вже плюндрують українську землю. А у липні того ж року у складі однієї з похідних груп ОУН Олена прибуває до Львова, а згодом – до Києва, де одразу береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників і налагоджує випуск літературно-мистецького альманаху «Літаври». У вигляді додатку до газети «Українське слово», яке редагує. Навколо цих видань вдалося згуртувати чимало інтелігенції.
Активність ОУН в Києві не могла довго залишатись поза увагою німецької влади. Але першого відчутного удару націоналісти зазнали все ж на Житомирщині, де з ініціативи невгамовного Олега Ольжича провели маніфестацію, вшанувавши пам’ять учасників Другого зимового походу Армії УНР і розстріляних більшовиками. Після маніфестації почалися арешти не лише в Житомирі, а й Коростені, Радомишлі, інших містах і селах Полісся. А у передмісті Житомира почалися розстріли членів ОУН.
Київ теж жив в очікуванні репресій. Смертельна небезпека нависла і над Оленою Телігою. Попри умовляння товаришів залишити місто, вона категорично відмовилася його покидати, сповна віддаючись роботі у Спілці українських письменників.
– Олена Теліга жила мов на Клондайку, – згадував один з її побратимів. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетеса щоденно, о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною усмішкою – в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.
Уранці 9 лютого 1942 року вона, як завжди, пішла до Спілки, де її вже чекали гестапівці. Незабаром туди прийшов і Михайло – чоловік…
Її розстріляли у тому ж лютому. Коли саме – достеменно невідомо, але заведено вважати, що сталося це 22 числа. У Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала поетеса, було знайдено напис, зроблений її рукою «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга», а зверху – намальований тризуб. Один із німецьких офіцерів відзначав: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».
