Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Серед прекрасних жінок мало трапляються чудові поетеси. Але Олена Шовгенів – таке було дівоче прізвище Олени Теліги – виняток із цих правил: її вродою захоплювалися друзі й вороги – від теоретиків українського націоналізму до білогвардійських емігрантів. Зрештою, комплімент її зовнішності зробив вже після смерті Олени навіть один із гестапівців, який розстріляв її в Бабиному Яру. Вона навіки увійшла в українську історію як зразок справжнього захисника політичних і культурних прав української нації.
Для багатьох сучасників постать поетеси і письменниці Олени Теліги дотепер асоціюється з Росією. Народжена 21 липня 1906 року в містечку Іллінськ (нині Іллінське), що під Москвою, вихована в російськомовному середовищі, вона й сама тривалий час не могла усвідомити себе українкою.
Та незадовго до більшовицького заколоту 1917-го сім’я переїжджає до Києва, де дівчина продовжує навчання в одній з гімназій. З проголошенням у 1918-му УНР батько стає міністром в її уряді, а старший брат Іван – її вояком. За кілька днів до окупації Києва російсько-більшовицькими військами обидва залишають рідну землю і опиняються у Польщі. Олена з матір’ю зостаються в Києві. Навесні 1922 року вони теж поїхали у Польщу – у місто Тарнов. Тут Олена чи не вперше зблизька побачила людей, які зі зброєю в руках боронили Україну від більшовицької зарази: у цьому місті перебувало чимало інтернованих вояків Армії УНР. Зустрілася і з батьком.
Незабаром сім’я перебирається до Чехословаччини, де Івана Шовгеніва призначають ректором Української господарcької академії. Сама ж Олена записується на підготовчі курси, маючи наміри вступити до Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, який тоді був у Празі. Цей період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Саме тут, на чужій землі, вона формується як українка.
У місті Подєбрадах, де проживає з батьками, дівчина знайомиться з Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк Української Армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те середовище, яке могло б не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. Відтак Олена знайомиться з Михайлом Телігою – високим і вродливим юнаком, який був старшиною армії УНР. Незабаром це знайомство переросло в кохання й молоді люди одружилися….
Навчаючись у Празі, Олена розпочинає літературну діяльність. А ще – цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів, яка починає ставати найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.
У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше Олена зіткнулася з нацизмом і починає розуміти, що він несе людству.
У грудні 1939-го зустрічається з Олегом Ольжичем, відомим не лише як поет, а й як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху. Вона виявляє бажання стати членом ОУН. Коли революціонери-підпільники вперше побачили Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їхню думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших її слів вони пройнялися до неї цілковитою довірою.
У червні 1941-го війська вермахту вже плюндрують українську землю. А у липні того ж року у складі однієї з похідних груп ОУН Олена прибуває до Львова, а згодом – до Києва, де одразу береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників і налагоджує випуск літературно-мистецького альманаху «Літаври». У вигляді додатку до газети «Українське слово», яке редагує. Навколо цих видань вдалося згуртувати чимало інтелігенції.
Активність ОУН в Києві не могла довго залишатись поза увагою німецької влади. Але першого відчутного удару націоналісти зазнали все ж на Житомирщині, де з ініціативи невгамовного Олега Ольжича провели маніфестацію, вшанувавши пам’ять учасників Другого зимового походу Армії УНР і розстріляних більшовиками. Після маніфестації почалися арешти не лише в Житомирі, а й Коростені, Радомишлі, інших містах і селах Полісся. А у передмісті Житомира почалися розстріли членів ОУН.
Київ теж жив в очікуванні репресій. Смертельна небезпека нависла і над Оленою Телігою. Попри умовляння товаришів залишити місто, вона категорично відмовилася його покидати, сповна віддаючись роботі у Спілці українських письменників.
– Олена Теліга жила мов на Клондайку, – згадував один з її побратимів. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетеса щоденно, о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною усмішкою – в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.
Уранці 9 лютого 1942 року вона, як завжди, пішла до Спілки, де її вже чекали гестапівці. Незабаром туди прийшов і Михайло – чоловік…
Її розстріляли у тому ж лютому. Коли саме – достеменно невідомо, але заведено вважати, що сталося це 22 числа. У Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала поетеса, було знайдено напис, зроблений її рукою «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга», а зверху – намальований тризуб. Один із німецьких офіцерів відзначав: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».
