ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«Хірургії неможливо навчитися теоретично, треба прожити життя в ній» — Артем Кобірніченко

Прочитаєте за: 9 хв. 18 Липня 2020, 10:57 2

Довідково. Артем Кобірніченко підполковник медичної служби, кандидат медичних наук, старший ординатор урологічного відділення військового госпіталю. 2004 року закінчив Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова. У 2007 році — Українську військово-медичну академію. З 2007 року проходив службу в клініці пошкоджень Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ», з 2009 — в урології, спочатку ординатором, а останні роки старшим ординатором. Співавтор восьми наукових праць та одного патенту.

— Терористи «Талібану» били не артилерією, тяжким озброєнням та авіацією, а імпровізованою саморобною зброєю. Добра від радянських військ залишилося достатньо, щоб зі старого фугасу, телефона Nokia та годинника виробити вибухівку. Або ж шахіди, по-іншому терористи-смертники, які регулярно самопідривалися, завдаючи навкруги великої шкоди. Тож такі поранення ми лікували в Афганістані, — ділиться спогадами Артем Кобірніченко.

Перші спогади про війну в хірурга асоціюються саме з містом Чагчаран Ісламської Республіки Афганістан, в якому група іноземних спеціалістів з 2012 по 2013 рік рятувала як бійців місії НАТО, так і місцеве населення.

— Звісно, мешканці гірської місцевості — за близько трьох кілометрів над рівнем моря та часом кінця XIV століття — під час зустрічі з лікарем і не усвідомлювали, хто перед ними стоїть, — розповів Артем. Поняття «нормальна медицина» там цілком відсутнє. Проте поступово аборигени зверталися до групи лікарів Місії НАТО за допомогою.

— Я здобув там досвід передусім — організаторський. Медичні фахівці Альянсу французькою називають це triage (тріаж, сортування). Це розподіл постраждалих і хворих на групи, виходячи з терміновості й однорідності необхідних заходів як лікувальних, профілактичних, так і евакуаційних у конкретній обстановці, а в нашому випадку — бойовій. У нас це називають — сортування. Деколи постраждалих пацієнтів треба напоїти, обігріти, заспокоїти й відправити на інший етап допомоги. В таких ситуаціях організація займає перше місце, а навички в медицині, як би дивно це не звучало, друге. Важливо бути зібраним і в такі моменти приймати системні та правильні рішення, — підкреслив Артем Анатолійович.

Також офіцер згадав, що, на відмінну від Сходу України, таліби взимку не активні. Коли падає сніг і закриваються перевали, бойовики йдуть на так званий відпочинок.

— З приходом зими перестрілки їхні можна було б назвати незначними. Влітку спостерігати за нами дедалі цікавіше. У них так само відбуваються ротації, як і в нас, потрібен час на те, щоб зорієнтуватись на місцевості, зрозуміти, хто проти них стоїть. У них немає конкретних дій в атаці й почуваються бойовики в такий період розслаблено. Це вияв їхніх так званих законів. На відміну від бойовиків окупаційних військ Донбасу… — додає підполковник.

— Чесно кажучи, попри такий бойовий досвід, як Афганістан 6-7 років тому, за 3 місяці в нас, в районі АТО/ООС, я більше поранених бачив, ніж у Місії. Можливо, нам дістався вже спокійний регіон, — розповів Артем.

Рятуючи бійців на чужій війні, ще не знав, що зовсім скоро рятуватиме українських захисників…

За кілька місяців після повернення на Батьківщину розпочалися події на Майдані…

— Одна справа, коли йде війна на чужій території, про яку всім давно відомо, а інша ж — коли в тебе вдома, фактично за кілька кілометрів від госпіталю. Важко перелаштуватися з мирної доби на час конфлікту, — поділився Артем Кобірніченко.

Здебільшого поранених направляли до невідкладної хірургії, травматології й нейрохірургії. А якщо ж говорити про урологічне відділення, поранення пацієнтів переважно були пов’язані з пошкодженням м’яких тканин, статевих органів, переломами таза й кінцівок, ушкодженням нирок тощо. Також вогнепальні й осколкові поранення або ж лікування тупих травм. Пацієнтів тоді було не так уже й багато, проте, за словами хірурга, роботи всім вистачало.

— Ми знаємо, що під час Революції Гідності доводилося лікувати як протестувальників, так і силовиків. Чи були непрості ситуації між такими пацієнтами у вашій практиці?

— Так, я був свідком того, коли у приймальні разом стояли силовики внутрішніх військ і протестувальники. Тоді ніхто з них не виявляв агресії. Мені здається, що в кожного, хто був свідком тих подій, стан був надзвичайно емоційним. Усі хвилювалися, щоб у нашому лікувальному закладі не виникало жодних сутичок як між пацієнтами, так і в пацієнтів з лікарями. З кожним днем напруга зростала. Пам’ятаю, як у моєму відділенні з вогнепальними пораненнями лікувалися строковик внутрішніх військ і майданівець з Криму.

Я прагнув перев’язувати цих пацієнтів у різні дні, щоб уникати їхнього спілкування. Проте в один з вихідних я таки зібрав усіх пацієнтів. Коли вийшов уже до перев’язувальної, спостерігав за картиною, як спокійно пацієнти спілкувалися, напевне, що спільну мову врешті знайшли, і хвилювання медперсоналу зникло.

Тоді наші молоді інтерни були на Майдані, у наметах надавали медичну допомогу. Приходили за перев’язувальними матеріалами до госпіталю. Тож ми постійно знали, що там відбувається й чого нам очікувати.

«Колись один з професорів говорив, що потрапивши у стресову ситуацію, не підіймаєшся до рівня своїх сподіванок, а падаєш до рівня власної підготовки»

2016 року Артем Кобірніченко виконував обов’язки ординатора хірургічного відділення Маріупольського військового госпіталю, а потім ще два місяці — у групі посилення.

— Ми були першою ланкою… До нас з позицій привозили бійців з осколковими пораненнями, вогнепальними. Важких і легких пацієнтів, з різних підрозділів ЗСУ та добробатів, усіх, хто носив український однострій, — згадує хірург.

Пізніше, у 2018-му, служив у сортувальному відділенні шпиталю в місті Часів Яр. Там організаторські навички так само стали у пригоді.

— Усі пам’ятають ці ротації, всі лікарі не забудуть закривавлених воїнів, проте всі наші фахівці професійно рятували життя, відкинувши кудись далеко свої емоції, — зазначив офіцер.

Професійна підготовка має визначальне значення. Всі знання, які в нас, молодих студентів, закладали, а на практиці не застосовували потім, дають свої плоди. Наприклад, правила лікування у разі вогнепального поранення. Коли з такою практикою стикаєшся, відразу пригадуєш усе, що вчив. Це заслуга талановитих викладачів і результат правильного засвоєння інформації. Такий педагогічний талант, немов червоні лінії, коли потрібно зробити саме так, а не інакше, й у такі моменти лікар сам на сам зі своїми знаннями й уміннями, — додав він.

«Якщо будь-який лікар скаже з самого початку, що прийшов у свою спеціальність, не побувавши в інших галузях, то скоріше за все така людина лукавить»

— Ще зі студентських літ пробував себе у різних спеціальностях. Цікавився і ЛОР-захворюваннями, і неврологією. Проте інтернатуру вирішив пройти, навчаючись в Українській військово-медичній академії, і після випуску став військовим хірургом. Коли прийшов час обирати спеціалізацію, мій вибір впав на урологію й більшу частину інтернатури присвятив саме цій справі, — розповідає хірург.

—Чому саме урологія?

— Як кажуть — «зайшла» ця специфіка. Адже в жодній хірургічній спеціальності немає такого великого й широкого різновиду операційної допомоги. Наприклад, мала урологія зазвичай дуже цікавить молодих спеціалістів. Історично ендоскопічний напрямок бере свій початок саме в урології. Напрямків у нашій спеціальності велика кількість. Завжди є куди рости. На жаль, є колеги, хто досі не знайшов ту спеціалізацію, яка по-справжньому приносить задоволення. Тому вважаю, що потрібно пробувати себе до тих пір, доки не запевнишся, що це – твоє.

— Під час операції, яку ви виконували з професором Сергієм Головком (докладно читайте про наш репортаж тут: https://armyinform.com.ua/2020/07/90-vidsotkam-svoyih-uchniv-ya-doviryv-by-vlasne-zhyttya-golovnyj-urolog-ministerstva-oborony-sergij-golovko/), ви зазначили, що саме цю операцію можуть виконувати хірурги, які вже оперують 5–10 років. Де починалася ваша практична діяльність?

— Правильно. Тому пацієнтові спочатку виконали дрібнення каменю ендоскопічним способом, ця операція не зі складних. Проте на тлі цього виникло серйозне ускладнення, до якого ті лікарі виявилися не готовими. Але вони вчасно направили його до нас, що дуже важливо. Здавалося б, просто, але потрібно бути завжди напоготові до певних особливостей.

Перші кроки практики починалися на базі швидкої медичної допомоги, що на лівому березі. А там і апендицити, і політравми… Тоді вперше побачив вогнепальні поранення, ножові. Другий і третій рік інтернатури, ми не те що жили, а більшу частину часу проводили в лікарні швидкої допомоги. Пам’ятаю, як за одне чергування могли привезти і футбольних фанатів, і постраждалих від серйозних ДТП, побутові травми й наслідки кримінальних розбірок, — ділиться лікар.

Артем Кобірніченко у медицину прийшов завдяки батькам. Мати — спеціаліст у стоматології, а батько — військовий терапевт. Родина завжди була там, де тато проходив службу. Це і Самара, Далекий Схід, східна Німеччина, Кавказ, Ленінград… Попри всі переїзди, батько з дитинства прищеплював любов саме до терапевтичного напрямку медицини. Артем пішов іншою стежиною.

— Якщо зараз мені дати розшифрувати кардіограму, я з легкістю це зроблю, адже закладені батьком і викладачами медуніверситету знання вже на підсвідомому рівні. Можливо, й погано, що єдиний син не продовжив напрямок батька, проте дякую йому за те, що не відмовляв мене, не заважав іти далі, а навпаки, привів за руку до свого однокашника-хірурга та сказав: «Йди, синку, вчись!» — розповів підполковник Кобірніченко.

До речі, Анатолій Валерійович Кобірніченко у 2003 році виконував обов’язки лікаря українського інженерного миротворчого батальйону на півдні Лівану в місії ООН.

— Він не поділяв сторони на правих і винуватих в арабсько-ізраїльському конфлікті, а виконував свою роботу, за що його поважали й ополченці з «Хезболли», і солдати Ізраїльської армії, — поділився офіцер.

Нині хірург Артем Кобірніченко — старший ординатор урологічного відділення…. Та кандидат медичних наук. Захистив наукову роботу у 2019-му. Тема складна й цікава, адже поєднує два напрямки — ендоваскулярну хірургію та урологію.

— Наука не стоїть на місці. Медицина розвивається, тому працюємо на професійність, швидке відновлення й повернення у стрій захисників, а також активно навчаємось і застосовуємо новітні технології, — додав хірург.

Серед пацієнтів Артема Кобірніченка знайдуться й ті, кому вже понад 90 років.

— У Європі таких пацієнтів називають сеньйорами, ми спостерігаємо за їхнім здоров’ям. Немов своєрідний челендж міжвікових патологій до нових, від військових пацієнтів до цивільних, — розповідає лікар.

«Улюблена операція та, яку ще не виконав»

— Вважаю, що справжнє мистецтво виконувати реконструктивні операції з відновлення сечових шляхів. Як на мене, це та операція, яка потребує сили та великої витримки. Це не та операція, яку виконують відповідно до протоколу від початку до кінця. Адже єдиного шляху в такій операції не існує. Є різновиди таких операцій, і саме ця справа є найулюбленішою для мене. Це те, що розвивається й буде впроваджене в нас невдовзі, — поділився лікар.

Артем Кобірніченко наразі серед тих професійних хірургів госпіталю, до яких звертаються по допомогу й дякують за гарний результат, серед тих, хто прагне професійного зростання й саморозвитку, серед тих, хто оперував бійців на двох війнах… Серед тих, хто виконує прості та складні операції, онкологічні й пластичні, емоційні й легкі, 8-годинні та швидкі. Розрада від напруження — марафонний біг. Тому й не дивно, що кожен з хірургів цього відділення тримає себе у чудовій спортивній формі. Як доказ професійності підполковник Кобірніченко отримав у день ЗС Литви медаль «За мужність», він добре запам’ятав той день, адже у нашій країні тільки-но все починалося…

16
2

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook