Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
У маленького Максимка сьогодні велике свято: він міцно тримає за руки тата і маму, і всі вони разом гуляють у центрі Дрогобича. І на цілком слушне переконання хлопчика – у найкращому місті на землі. Якщо спитаєте в Максима, чому воно найкраще, він по-свійськи зниже плечима, мовляв, а що і так не зрозуміло?! Адже тут живе його найкраща у світі родина. А де їм усім жити, якщо не в найкращому у світі місті?! У свої майже сім років Максим майже по-дорослому розмірковує про світ навколо. Такий характер успадкував від батька – офіцера Збройних Сил України, командира батареї лейтенанта Миколи Ільїна. Можливо, на перший погляд родина Максима схожа на будь-яку пересічну. Проте, у кожної є свій унікальний досвід і життєвий шлях, особливо ж, у сім’ї військового.
– До армії я прийшов у 2009 році, – розповів лейтенант Микола Ільїн. – Тоді це було дещо романтичне рішення, навіяне радше якимись американськими фільмами, ніж життям. Та остаточне розуміння, що маю бути саме у війську і саме офіцером, прийшло з початку російської агресії. Адже я не хочу, щоб моя дитина і дружина жили під чиїмось гнітом.
Рядовий, сержант, командир відділення…, музикант за покликанням серця Микола Ільїн починав службу оператором машини заряджання «Смерч». Згодом служив у військовому оркестрі. А коли оркестр розформували, опанував нову військову спеціальність – зв’язківця. Коли довелось іти на війну, Микола Ігорович разом з побратимами самовіддано став на захист Батьківщини. І щоб не розкривати службової таємниці, можемо зазначити лиш одне – він на власні очі побачив усі «принади» так званого «рускаго міра» і ту біду, яку принесли в українські оселі найманці кремлівського «мордору».
– Чому я вирішив піти вчитись до військової академії? Та тому, напевно, що завжди готовий взяти відповідальність за свої рішення і вчинки. – каже лейтенант Микола Ільїн.
Слід наголосити, що до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Микола Ільїн вступив, коли за плечима вже мав понад два з половиною десятки років життя. Вчитись було цікаво і легко, а найважче, за його словами, давалась фізична підготовка. Адже, попри різницю у віці, доводилось виконувати всі нормативи на рівні з однокурсниками: бігати крос, виконувати вправи на турніках і гімнастичних брусах… Зрозуміло, що навчання у військовому виші – це крок, який змінює весь життєвий уклад як самої людини, так і її родини. Тому це рішення ухвалили на сімейній раді.
– Я тоді казав дружині, що після академії мене можуть направити в будь-яке місто чи навіть село України, – пригадує лейтенант Микола Ільїн. – І спитав, чи готова вона розділити зі мною долю офіцера, коли немає житла, а часто і часу на родину?
– Я йому відповіла, що бачила за кого виходила заміж, – з усмішкою підтримала розмову дружина офіцера Ірина. – Тому будемо разом, куди б нас не закинула доля.
Рішення одружитись для багатьох знайомих і родичів стало несподіванкою, адже подружжю вистачило лише місяця, аби зрозуміти призначення долі. Відтоді вони разом. Звісно, доля дружини офіцера в державі, у якій іде війна, непроста: страх за життя чоловіка, коли він на ротаціях, а коли вдома, то однак не можна нічого спланувати, бо життя військового буремне і непередбачуване, вимагає самопожертви. Але за словами Ірини, все можна пережити, бо в їхній родині є головна складова – взаєморозуміння:
– Це ж дуже добре, коли маєш от таке взаєморозуміння, що можна разом і в комп’ютерні ігри пограти, і прогулятися вулицею, – наголошує Ірина. – Та й взагалі, мій чоловік і син – це найдорожчі для мене мужчини у всьому світі! У них просто немає недоліків – вони ідеальні!
До речі, вони були разом і під час народження Максима. Микола Ігорович приймав на руки маленького сина і навіть перерізав пуповину.
Хотілося й далі продовжувати бесіду із подружжям Ільїних, але Максимко смикнув батьків за руки і оголосив: «Ідемо в парк на гойдалки!» Хіба ж можна дитині в цьому відмовити? Особливо, коли руку стискає пухкенька рідна долонька.
