Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
38-річний підполковник Денис Мерзлікін з дитинства мріяв про військову службу. Після закінчення школи вступив до Харківського інституту танкових військ. За розподілом новоспечений лейтенант потрапив до окремої механізованої бригади, що на Одещині. Відслужив контракт і звільнився в запас.
Поки наші танки відволікали увагу противника, ми з хлопцями на бронетехніці заскочили ворогу «за спину»
Вирішив повернутися в армію Денис одразу після анексії Криму. Щойно оголосили мобілізацію, чоловік, не чекаючи повістки, прибув до Дніпропетровського райвійськкомату. Вже незабаром він як заступник командира танкового батальйону у складі бойової військової частини поїхав захищати Україну в район проведення АТО.
На фронті офіцер із побратимами пройшов найгарячіші точки Донбасу, брав участь у визволенні селища Піски влітку 2014-го, у боях в районі ДАПу та на Світлодарському напрямку. На Донбасі Денис був двічі поранений і витримав багато випробувань на міцність.
– Першого поранення зазнав під Донецьким аеропортом у вересні 2014 року, – розповів Денис Мерзлікін. – Я командував підрозділом на бронетранспортерах. В аеропорт заводили колони, забирали поранених, завозили боєприпаси. Злітну смугу, так би мовити, вивчив напам’ять і намотав по ній не один десяток кілометрів. Того дня наш безпілотник помітив засідку бойовиків. Ми мали заводити колону, тому вирішили атакувати їх першими. Поки наші два танки відволікали увагу противника, ми з хлопцями на бронетехніці заскочили ворогу «за спину». Атакували. Зав’язався бій… Я керував діями підлеглих і тримав зв’язок з вищим командуванням. Не знаю, що прилетіло, але раптом люк на БТРі відірвався, усе заполонило димом, а в мене по голові тече кров. Спочатку навіть не зрозумів, що відбулося. Таке враження, нібито хтось ззаду приклався. Навіть прийшла думка, що вдарили в голову запасним стволом. У ту мить думав лише про те, щоб не допустити втрати управління підрозділом і виконати завдання. Хлопці надали мені першу допомогу, перев’язали та швидко евакуювали в безпечне місце. Потім медики доправили до госпіталю. Те поранення виявилося неважким і вже за місяць я повернувся у стрій.
Долю військового, тим паче бойового командира, важко передбачити
Узимку 2015-го Дениса Мерзлікіна призначили комбатом. Він воював, командував підрозділом, стримував із побратимами російську агресію, а ще, як багато інших амбітних офіцерів, мріяв вступити до військової академії. Але долю військового, а тим паче бойового командира, важко передбачити…
28 червня 2015-го життя підполковника Мерзлікіна поділилося на «до» і «після»… Під час виконання бойового завдання в районі Красногорівки Денис зазнав другого поранення.
– Це відбулося у День Конституції, – пригадує офіцер. – У мене на руках тоді був виклик на вступ до академії і навіть квиток на потяг. Під час рекогносцировки місцевості наш броньовик наскочив на ворожу протитанкову міну. Пролунав вибух…Коли опритомнів і розплющив очі, побачив, що все навколо палає, усюди кров. Пам’ятаю, як мене витягли зі вщент пошкодженої машини, наклали три джгути на кінцівки та вкололи знеболювальне. Вже потім, коли прийшов до тями в 66-му військовому мобільному госпіталі, подивився на свої ноги і зрозумів: «так… цього року в академію вже не вступлю…» Хоча, чесно кажучи, дуже сподівався. Тішився – а що такого? Нога ж заживе. Мені ж не видно, які ушкодження дістав, плюс був ще на знеболювальних. Взагалі думав, що в мене просто перелом. А потім, коли подивився на рентгенівські знімки, усе зрозумів. І нині дуже вдячний військовим лікарям мобільного госпіталю, які надали кваліфіковану медичну допомогу.
Травми виявилися вкрай тяжкими. На подальше лікування його вертольотом доправили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І. Мечникова. Там найкращі лікарі буквально подарували чоловікові нове життя.
Мрія нарешті стала дійсністю
Як повідомив ортопед-травматолог лікарні імені Мечникова Сергій Якушев, пацієнт надійшов із мінно-вибуховою травмою, ушкодженнями нижніх кінцівок, вогнепальними переломами кісток гомілки та стоп, множинними ранами, які вимагали тривалого лікування.
– На першому етапі ми зберегли нижні кінцівки, провели реконструктивні операції на кістках, пластичні операції шкіри, – розповів лікар. – Рани дуже довго гоїлися, бо були інфіковані й це вимагало тривалого лікування. Наразі функції нижніх кінцівок і ходьби збережені. Але у хворого є обмеження рухів у гомілковостопних суглобах. Для того, щоб визначити подальше лікування, йому слід провести комплексне обстеження.
Денис згадує, що в лікарні імені Мечникова він два тижні перебував у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії політравми.
– Коли прийшов до тями, побачив, що з мене зусібіч стирчать трубки, катетери, я був підключений до апаратів. Потім перевели до гнійної реанімації, а згодом до відділення гнійної хірургії. Найдовше пролежав у травматології. Весь час тривала поетапна боротьба за ліву ногу та відновлення правої. Поки перебував у клініці, багато розмірковував про життя і переосмислював деякі події. Дуже переживав, що спишуть і не дадуть служити. Турбувало саме це питання. Адже в тому, що потрапив на міну, нічого героїчного немає. Але в ті дні не залишив мрію – вступити й закінчити академію. Це моя не просто мета, а вінець одужання. Ось так для себе вирішив, – поділився Денис.
Медики з лікарні імені Мечникова зробили все можливе, аби зберегти військовому кінцівки. Він же, крок за кроком, намагався якнайшвидше одужати. Відтоді підполковник Денис Мерзлікін пережив 19 операцій та 9 місяців лікування. Після тривалої реабілітації в Україні, Литві й Польщі його мрія про вступ до військової академії нарешті стала дійсністю. Торік підполковник Мерзлікін успішно закінчив Національний університет оборони України імені Івана Черняховського.За його словами, вчитися насправді було важкувато.– По-перше, тяжко давалася ходьба. Тому, звісно, виникали деякі питання з фізо. Я був частково звільнений від бігу, хоча всі силові вправи здавав успішно. Начальник курсу іноді навіть ставив мене за приклад: «…подивіться, у нас навчається слухач з такими вадами, але й той має з фізичної підготовки «відмінно». Ніколи не подобалося бігати, а тоді, під час навчання, ловив себе на думці: «з яким задоволенням зараз зробив би пробіжку… якби міг», – поділився офіцер.
Нині підполковник Мерзлікін продовжує військову службу. Попри те, що й досі відчуває біль, бореться за можливість твердо ходити ногами по рідній землі. На запитання, чи має нагороди, офіцер відповів:
– Орденів у мене немає. Вважаю, що це не головне. Моєю командирською нагородою є те, що під час запеклих боїв на Донбасі у 2014-му в підрозділі не було жодного «двохсотого».
