Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Ранок. Столичний військовий госпіталь. Операційна. Команда медиків готується до хірургічного втручання. Його проведуть пацієнтові, у якого виявили ускладнення від попередньої операції, виконаної в іншому медзакладі.
Санітарки і медсестри перевіряють наявність і готовність інструментів, анестезіолог – стан пацієнта і апаратуру, підбадьорює колегу жартами щирою українською мовою, чутно нотки західного регіону. Налаштовують радіо для настрою, але тихенько, щоб не відволікало. Санітарки приносять спеціалізовані костюми, операційний журнал для заповнення документації. Заходять найголовніші люди «медичного всесвіту» — хірурги… Хтось у білій шапочці, хтось зі смайлами, хтось у яскравій. Вигляд у них стильний. Лунає голос до нашої творчої команди (кореспондент і фотограф): «Ну що, не страшно?» — запитав начальник клініки урології, головний уролог МО України, доктор медичних наук, професор Головко Сергій Вікторович.
Аби краще зрозуміти професію військового хірурга, кореспондентам АрміяInform дозволили побувати на справжній операції, що відбувалася в урологічному відділенні Головного військового госпіталю Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ».
Ми з колегою не заважали, перебували у визначених для нас місцях. Одягнуті були відповідно — в усе спеціальне. Так, бригада медиків налічувала близько 10-ти осіб.
Хірурги виконували операцію спочатку одним способом — лапароскопічним, проте ускладнення від попереднього хірургічного втручання завадили лікарям її продовжувати. Порадившись і підготувавши відповідні пристрої і самого пацієнта, приступили до іншого методу — ендоскопічного. І тут також виникла завада — запалення й анатомічне звуження. Тривали ці зусилля довго, адже інший метод більш травматичний — відкрита операція. Досвідчені хірурги до цього способу намагаються прийти останньою чергою. Вочевидь, зрозуміло через які причини. До професора і його колег вже на відкриту операцію доєднується підполковник медичної служби, кандидат медичних наук, старший ординатор відділення Артем Кобірніченко.
Слід відзначити гарну фізичну форму кожного з цієї бригади. Вистояти понад чотири години на ногах, виконуючи ювелірні, а інколи із застосуванням сили маніпуляції — річ не кожному під силу. Ми з фотографом намагалися вистояти всю операцію із командою, але декілька разів на якісь хвилини таки присідали.
…На годиннику ранковий час змінився на післяобідній. Стомлені, але з позитивним результатом хірурги завершують операцію. Артем Кобірніченко з колегою зашивають тканини. Все найважливіше і складне залишається позаду. Але не варто недооцінювати ці кілька стібків. Від «швейної» майстерності лікаря залежить як естетика тіла пацієнта, так і ступінь ризику ускладнень. Вони виконали фінальний етап так само професійно, як і саму операцію.
Операційна поділена на 2 секції, хоча приміщення не таке вже й велике. У таких умовах слід зазначити про взаємоповагу, відсутність напруженості й роздратування. Рухи і пересування медперсоналу були злагоджені до автоматизму. Обходили техніку і дроти на підлозі, вже навіть не дивлячись під ноги, адже видно, що бригада звикла до цієї операційної. До речі, поруч інша бригада встигла виконати дві операції, простіші за складністю. І колегам вдавалося не заважати й не відволікати одне одного. Навпаки, приходили інші хірурги, лікарі — віталися, щось запитували, бажали успіхів. Дружня атмосфера і високий професіоналізм. Нам з колегою було цікаво й не страшно. За допомогою сучасної професійної техніки операція мала естетичний вигляд, все було зовсім не так, як я раніше уявляла. Нам радо відповідали на запитання, що виникали під час усього втручання. І от, нарешті, я, переповнена позитивними емоціями і враженнями, почала розмову із професором полковником Сергієм Головком.
— Спокійна операційна, відчули? Так далеко не скрізь. Є операційні, де гамірно. Адже, коли виникають складні ситуації, буває так, що хірурги починають нервувати. Це свідчить про прорахунки, можливо, від браку колективних порад. Адже обрати правильне рішення для пацієнта в його ситуації – це мистецтво. Вчасно зупинитися або змінити тактику, щоб не зашкодити. Критичні ситуації я відчуваю, тому й досі радимось один з одним, так і має бути, — розповів головний уролог МОУ.
Свого часу родина Сергія Вікторовича об’їздила весь Радянський Союз, до самої Камчатки й Нової землі. Тато був військовим, учасником ядерних випробувань, хотів, щоб син теж був пов’язаний з військовою справою. Мати – акушерка, працювала у пологовому відділенні, вона бажала, щоб син став лікарем. Так і сталося. І доля склалася так, що військовому лікарю Сергію Вікторовичу також доводиться багато їздити, працювати і вчитись у різних країнах…
— Сергію Вікторовичу, з чого почався Ваш шлях у медицині до того результату, яким пишається нині вся країна?
— Спочатку навчання в Чернівецькому медичному університеті. Вже на 4-му курсі надумав перевестися до Саратівського медуніверситету на військово-медичний факультет. Там і став військовим лікарем. Але ще не знав, чи стану хірургом, чи ні. Знаєте, тоді хотілося щось організовувати, командувати, носити гарну форму, бути, як кажуть, тільки з-під голки. Але… потрапив служити в Середню Азію до Туркменістану. А поруч ішла війна в Афганістані…
«Кар’єра починалась із жорсткої практики. Афганська війна. Ташкент, Ашгабат. До нас надходили поранені вже на етапі спеціалізованої допомоги. Проте, я писав рапорт з проханням допомогти колегам в Афганістані. Але начальник не відпустив, мовляв, що користі буде більше, якщо я залишусь працювати на такому ж рівні у досить великому шпиталі. І продовжувати приймати поранених «з-за річки…»
— На той момент, як молодий офіцер, не жалкували, що обрали собі таку долю?
— Чесно кажучи, ще в інституті говорив, що не хочу ставати лікарем. Пояснював це тим, що немає такого напрямку чи галузі в медицині, яка б мені по-справжньому сподобалась. Але все змінилося в один момент… Я побачив поранених, яких доставляли з фронту в той госпіталь, де я починав. І зрозумів, наскільки важливо допомагати і рятувати такі категорії людей. Та картина справила сильні враження…
— Тоді Ви вже починали оперувати?
— Ні. У мене не було ще освіти хірурга. Служив у військовій частині лікарем, готували колег до відправки на фронт. Вже згодом ходив у шпиталь, бачив, як прибувають поранені, багато чергував. Прибув у Ташкент на навчання з хірургії, але місць на це навчання забракло. Спочатку вчився неврології, та розумів, що це не моє, потім – офтальмології, також не сподобалось. Тим часом у Ташкенті вже сам носив на ношах поранених по корпусах. Згодом мене помітив високий начальник і перевів до хірургії. Так я почав опановувати улюблену спеціальність. Мене перевели до окремого медичного батальйону на найнижчу хірургічну посаду. Практики вистачало, адже було багато патологій мирного і воєнного часу. Тоді пощастило, що завдяки керівництву потрапив на навчання до Ленінградського медичного вишу, аби повчитися і вдосконалити знання в галузі загальної хірургії. Згодом мене перевели в Ташкентський шпиталь.
— Як Ви опинилися в такому підрозділі медицини, як урологія?
— Коли війна закінчувалася, я почав думати, яку б спеціальність іще обрати. Асистував на операціях досвідченим урологам. У мене виходило це непогано. Вище керівництво помітило, що з цією роботою я справляюся добре, от і запросили працювати до урології. Я згодився й не помилився.
— Тож скільки часу і де доводилось працювати до нашого військового госпіталю?
— У Середній Азії працював 6 років, з них – рік в Ашхабаді, ще один рік на південному кордоні, 4 роки в Ташкенті в окружному госпіталі. Згодом, мене відправили на пів року у військово-медичну академію підучитися по урології, але я вдало там себе проявив і далі запросили вчитися на факультет керівного складу з урології до Ленінграда ще на три роки.
— Незважаючи на насичене життя, Ви все ж таки повернулися на Батьківщину.
— СРСР вже розпадався на окремі держави. Розподіл на нове місце служби випало до Києва, у наш госпіталь. Тим паче, батьки вже були вдома, у Дніпропетровську. Мати почала хворіти, мені хотілося бути ближче до них. Отже, став старшим ординатором урологічного відділення, продовжував займатись наукою і попрацював на цій посаді 9 років. Після чого став начальником відділення і вже так 18 років. У медицині — 35, а в урології — 31.
Не завжди термінова евакуація рятує життя пораненому. Існує поняття «затримка евакуації»
— Напевне, після набуття досвіду з лікування бойової травми неподалік Афганістану Ви впевнено виконували свою роботу. Проте, чи відчували флешбеки під час Майдану, початку АТО?
— Я вже мав свою базу вмінь, знань і сприйняття побаченого. Випрацювалася певна толерантність до такого сприйняття. Але, з іншого боку, нормальна людина не може звикнути до тих страждань, що відчували хлопці, яких привозили до нас. Якщо лікар має хоч трошки душі й серця, він переживатиме за такого пацієнта. Крім того, за його родину і їх переживання, що пацієнт, без кінцівки чи кінцівок. У сучасних умовах зазнавати таких травм, особливо коли вони поєднані — поранення нирки з кінцівками, органи черевної порожнини з пораненнями й контузіями головного мозку — це дуже складно потім у лікуванні. Це тривалі терміни, це професіоналізм усіх, хто долучений до лікування такого пацієнта.
— З якими пораненнями працювали під час Майдану?
— Це ушкодження нирок, сечового міхура, чоловічих статевих органів, поєднані поранення, поранення черевної порожнини. Я надавав ту допомогу, що і в Ташкенті. У цю базу входить: надання первинної медичної допомоги, багатоетапна операція, пластична операція. Це також мені допомогло і в Ленінграді. Досвід відновлення і реабілітації, який здобув там, наразі став дуже корисним. Бо у 2014 році могло бути 4–5 операцій на день.
— Розкажіть, які найскладніші операції виконували?
— Ми робимо операції вже на етапі спеціалізованої допомоги, одна з найскладніших була — поранення лівого сечоводу з великим дефектом нижньої третини. Нам вдалось відновити і замістити нижню третину сечоводу. Після того, як солдат ходив майже рік з нефростомою (трубочка, яка дренувала нирку), ми змогли, після тривалих багатоетапних операцій з відновлення кишківника й інших ділянок, з’єднати сечовід з сечовим міхуром і відновити дренування нирки природним шляхом. Потім усе загоїлося і добре функціонувало.
А з багатоетапних, це операція із заміщення дефектів у ділянці сечового міхура вільними клаптями з інших ділянок. Це ми як самостійно виконували, так і з допомогою іноземних колег. Спільними зусиллями намагались відновити наших хлопців.
Бувало, що вдавалося не все… Поранення важкі, на жаль, деколи гарантій немає, що можемо відновити пацієнта на сто відсотків. Буває інвалідизація, бувають інші ситуації.
— Як часто боролися за життя, а не за орган?
— Так переважно бувало, коли оперували в районі бойових дій. Неодноразово. Коли поранення йдуть із пошкодженням ниркових судин, тазових судин – насамперед йдеться про зупинку кровотечі й порятунок життя. Після поєднаних поранень стаються повторні кровотечі, важкі запалення, некрози, гангрени. Це наслідки сучасної бойової травми.
— Сергію Вікторовичу, розкажіть про досвід у зоні АТО/ООС.
— Я був там у 2015 році – 2 місяці виконував функції на посаді провідного хірурга госпіталю, на той час міста Червоноармійськ (нині — Покровськ). Шляхи евакуації тільки-но налагодились. Базуючись на власній підготовці загального хірурга, вдавалося досягати позитивних результатів. Але були і летальні випадки. Поранення великих магістральних судин на кінцівках, поєднані поранення. Це безцінний досвід не тільки лікування, а й організації роботи, побуту, управління персоналом, своєчасної евакуації…
— Розкажіть про розвиток та інноваційні підходи в урології, що виникли нещодавно. Чи змінилося забезпечення у Вашому відділенні під час війни?
— У нас і до війни було хороше медичне обладнання. Просто доукомплектувались ендоскопічною апаратурою. Принципово нових методик не з’явилося. Збільшилась кількість операцій з реконструкції. Багато випадків стало з сечівником, які підпадають під різні поранення. Стало більше пластичних операцій, на слизовій оболонці щоки, букальні, ендоскопічні методи, лазерні методи, сучасні інноваційні підходи все ж є.
— Онкологічні операції… Це ж також частина Вашої діяльності?
— Це дуже велика частка нашої роботи. Ми багато працюємо і навчаємось у цьому напрямку, маємо практичні й наукові досягнення. Але це стосується військових пенсіонерів, офіцерів старшого віку і меншою мірою учасників ООС. На жаль, у бійців також були проблеми такого роду й оперували ми їх у районі проведення бойових дій.
Цей напрямок постійно розвивається, ми виконуємо увесь спектр операцій, які роблять у нашій країні та за кордоном.
«Якщо будь-який хірург вважає, що він уже всьому навчився і не прагне кращого, гадаю, що йому час на пенсію»
— Слухаючи Вас, не раз переконуєшся, що лікар, це та людина, яка повинна вчитися і вдосконалювати навички все життя. Розкажіть про досвід, який здобули за кордоном.
— Так, навчався я і в Німеччині, Польщі, Франції, у Чехії й інших країнах. До того ж тих лікарів, які ділилися зі мною знаннями, запрошував неодноразово до нашого госпіталю. Щоразу весь здобутий досвід намагався якнайточніше перенести сюди, нашим фахівцям. З іноземними колегами виконували складні пластичні операції щодо заміщення деяких органів. Це і вилучення сечового міхура, кишківника. Тривають такі операції від 6 до 12 годин.
Уперше за кордон потрапив за власної ініціативи у відпустці. Це була цивільна медична установа в Берліні. Вчився у відомого професора Петера Альтхауса, який оперував VIP-особистостей. Спочатку він мене запросив, згодом почали співпрацювати. Професор Альтхаус ділився досвідом без жодних секретів і дуже доступно передавав знання. Він володіє російською мовою. Неодноразово приїздив до нашого госпіталю і виконував операції як військовим, так і цивільним. Завдяки цьому я взяв багато для себе хірургічних секретів. Нині ми дуже добре спілкуємося. Якщо в мене виникають спірні питання у складних ситуаціях, завжди можу йому подзвонити і порадитися. Йому теж приємно, що ми про нього не забуваємо і співпрацюємо.
Наприклад, у Гамбурзі вчився онкологічним сучасним операціям, які виконують особам молодого віку. Як у військових, так і в цивільних така проблема є. Хіміотерапевтичний досвід здобув там. Також навчався лазерній хірургії, вдосконалювався у пластичній хірургії. Усі ці знання приводять нашу діяльність до дуже позитивних результатів.
Як сьогодні ви могли помітити, мої колеги прогресивні. Зі свого боку допомагаю їм, чим можу. Хочу, щоб вони підвищували професійний рівень. Більшість з них має велике бажання розвиватися. Це чудово.
«90 відсоткам учнів я довірив би своє життя»
На жаль, не всі фахівці прагнуть вдосконалюватися. У кожного своя планка і свої цілі. Але, повторююсь, що таких тільки малий відсоток. Уявляєте, у нас в урології працює 7 кандидатів медичних наук! Потрібно ще пошукати таку клініку в Україні, щоб саме в урології практикуючими хірургами була така кількість науковців. Є бажання, є сучасна апаратура, ми виступаємо на медичних з’їздах і конгресах, постійно вчимось і розвиваємось.
— Коли розпочалась Ваша наукова діяльність? Які методи започаткували саме Ви?
— Наукова діяльність розпочалась ще в Ташкенті, тоді я був старшим лейтенантом. Досліджував на основі тієї кількості бойових травм інфекційні урологічні ускладнення. Згодом частину матеріалів забрав із собою в Ленінград. Там почав вивчати інші ускладнення. З професорами спланували остаточний напрям і першу дисертацію готував 12 років. Тоді було дуже серйозне ставлення до науки, досліджень і підготовки роботи. А далі продовжив дослідження за напрямками: зварювання біотканин, лазерні, пластичні й онкологічні операції. Усі напрямки перераховувати довго. Була можливість в усіх аспектах урології мати власні підходи, свої результати. Це дуже важливо для ЗС України, для нашої медичної установи, нашої урологічної спільноти.
Результатами докторської дисертації є інноваційні методи в лікуванні гіперплазії передміхурової залози. Це лазерні методики, які я вперше запровадив в Україні як серед військових, так і серед цивільних. Також лазерні технології при ендоскопічному дрібненні каменів, пластичні операції із заміщенням на сечовому міхурі, радикальні операції раку передміхурової залози. Також при пухлинах нирок і органозберігаючих операціях на нирках.
Ми впровадили на своїй базі ці елементи одними з перших. Вивчати інноваційні підходи, це як посадити дерево і його виростити тут, в Україні.
— Окрім навчання інтернів у госпіталі, Ви займаєтесь іще викладацькою діяльністю, наприклад, у медичних навчальних закладах?
—Так. Я працюю на кафедрі військової хірургії Української військово-медичної академії, викладаю вже чотири роки цивільним студентам 4 курсу на кафедрі урології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Це результат нашої співпраці і успіхів у лапароскопічних методиках. Я допомагав на кафедрі університету. Потім попросили донести знання про сучасну бойову травму. Відтак ми об’єднали наші зусилля. Ця робота має певний сенс як для них, так і для нас.
— Чи існує лікарська вершина, яку б Ви хотіли підкорити?
— Звичайно, є. Якщо людина не хоче більше нічого досягти — їй час іти на пенсію. Хочу розвинути ще краще ендоскопічні операції щодо раку передміхурової залози. І урологічну службу нашого війська зробити ще більш сучасною. Є задуми й ідеї з цього приводу. Хочу розширити спектр пластичних операцій щодо ракового захворювання сечового міхура. Хочу, щоб подальший розвиток моїх молодих колег не зупинявся. Вони на сучасному етапі можуть працювати професійно і самостійно.
До прикладу, керівництво нашого госпіталю озвучило нове складне завдання. Це — пересадка нирки. Сподіваємося, що ця ситуація з розповсюдженням COVID-19 покращиться і ми технічно та організаційно приступимо до її виконання. Адже, в нас є хворі, які потребують таких операцій. Потрібно пройти певні етапи. Є установи, внесені в перелік тих, які мають право виконувати такі операції. Потрібно передбачити багато нюансів, враховуючи складність, супровід і спостереження таких операцій. Тож завдання озвучено. Будемо йти далі.
«Зазвичай хірурги своїх родичів не оперують… Проте найскладніший іспит у житті я пройшов…»
— Знаю, що Ви виконували операції своїм родичам. Розкажіть про такий досвід. Адже існує думка, що хірурги зазвичай такого не практикують.
— Так. Ні для кого не секрет, що родичі на операційному столі — додаткові хвилювання, відволікання, деколи нерви. Це неприпустимі речі. Це те відчуття, коли рівень холоднокровності знижується, а хвилювання зростає.
Такий досвід я пройшов 23 роки тому. Був молодим хірургом. У матері моєї дружини була пухлина на нирці. Я дуже не хотів виконувати цю операцію. Моя родина довго вмовляла. Мені вірили, довіряли й поважали. Певне, тому і добилися, чого хотіли. Попри хвилювання, я вилучив нирку. Теща жива і здорова, зараз їй 77 років…
А потім дружина… Сталася подібна проблема. Я хотів, щоб оперували інші фахівці, але потім почали просити наші діти, щоб операцію проводив тільки я, тож вмовляння набирали обертів. І врешті-решт я погодився.
Скажу відверто, щоб оперувати родичів, потрібні холоднокровне ставлення, впевненість у тому, що це твій пацієнт, якого ти не знаєш, і відповідний настрій. Це не дуже приємно. Прийоми і принципи однакові, як і до інших пацієнтів. Проте, коли оперуєш незнайому тобі людину, впевненість у кожній дії стовідсоткова, а коли родичів, то перед кожним наступним кроком думаєш «правильно чи не правильно». Я пройшов багато іспитів в житті, проте випробування родичами — найскладніші з усіх.
— Військових хірургів вважають найкращими і найдосвідченішими в Україні. До Вас часто звертаються цивільні за допомогою, відомі люди?
— Звичайно, оперуємо не тільки військових, а й цивільних, які звільнилися з військової служби або вийшли на пенсію. Нам довіряють і деколи депутати, інші люди. Допомагаємо усім, як і під час Майдану, коли ми не дивились, хто з якої сторони. Бо це людина, якій потрібна допомога.
— Продовжіть речення: Хороший хірург — це…
— Хороший лікар, уролог, хірург — це стиль життя, певний рівень підготовки, уміння жертвувати, рівень дисципліни й організації, віддання себе роботі… Можу довго продовжувати. Тут багато чинників. Постійна робота над собою і вдача.
Вважаю, що молодим хірургам не потрібно гнатися за модними напрямками, а варто спочатку знайти себе. Це теж нелегко буває. Як би це не звучало, проте хорошому хірургові потрібно пройти через певні невдачі. Дуже важлива складова – це фізична форма. Як Ви помітили, у нас усі підтягнуті чи худі. Отже, не святкувати ювілеї перед операціями і взагалі вести здоровий спосіб життя – наші реалії. Дрібниць у нашій професії не буває, бо кожна з них може призвести до фатальних помилок.
«Потрібно, щоб кожен розумів: є у світі фахівці, які кращі за тебе»
— Слід брати приклад з інших. Не соромитись вчитись, скільки б років не було. Потрібно, щоб потім брали приклад з тебе. Приміром, я люблю ходити по операційніх і спостерігати, хто як оперує, хто і як себе поводить. Треба вчитися як хорошому, так і погане знати, щоб не припускатися помилок.
І важливо, щоб тих, кого вважаєш прикладом, сліпо не копіювати. Краще просто вчитися в досвідчених. Як вже говорив, важливо радитись зі своєю медичною бригадою, колегами. Це командна гра. Колеги, яких я поважаю, не рахують своїх операцій. А важливим результатом совісної роботи є і те, що пацієнти часто стають добрими друзями.
— І наостанок, чи є хобі, яке по-справжньому розряджає від робочих напруг?
— Їх багато. Наприклад, я люблю читати. Для мене це, немов спілкування з розумною людиною, у якої є чого повчитися.
Наприклад, з останнього А. Хижняк — «Данило Галицький», Д. Вейс – «Вбивство Моцарта», «Менеджмент у стилі «Манчестер Юнайтед». «Як стати чемпіоном» автора Алекс Ферґюсон зараз лежить на столі — біографія Юргена Клоппа. Дивлюсь фільми за участю класичних голлівудських акторів, рейтингові. Там також прослідковується успіх людей. Цікаво спостерігати, як люди розвиваються і стають кращими.
Подобається дивитись футбол, бокс, хокей. Там кожен сам за себе. Спортсмени йдуть до кінця, заради мети. Так і в нас. Цей метод я і застосовую в житті та в роботі.
Проводжу час з родиною. Ходимо до різних столичних театрів, на концерти, подорожуємо й вивчаємо історію і культуру інших держав. Так, є моменти, коли запізнююсь до театру, на мене чекає дружина, а вистава майже добігає кінця. Така в нас робота. Бували операції й по 12 годин, після яких потрібен відпочинок, аби наступного дня бути так само сконцентрованим. Також люблю інтелектуальний відпочинок. Коли їду на конгрес чи з’їзди медиків, встигаю для себе щось нове відкрити в місті чи країні.
Дякую за можливість побувати на операції і за розмову!
Фото Дмитра Тарчука
З початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну Офіс Генерального прокурора задокументував 16 837 злочинів проти національної безпеки. Також зареєстровано 128 718 воєнний злочин росії.
Протягом доби на східному напрямку російська армії втратила 640 осіб, 8 танків та 16 ББМ.
Працівники Державного бюро розслідувань повідомили про підозру посадовиці однієї з військових частин Миколаївської області, яка допустила безпідставне перерахування місячної зарплати бійців на рахунок цивільної особи.
Президент України Володимир Зеленський заявив про оновлення роботи Ради національної безпеки і оборони України та визначив основні завдання.
На території Румунії знайшли уламки, схожі на елементи дрона, поблизу річки Дунай і кордону з Україною.
За результатами репатріаційних заходів в Україну повернули 121 полеглого оборонця.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…