Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Міномет уперше побачив у… літаку, дорогою до фронту
Війна для нього почалась, щойно вийшов перший указ про мобілізацію 18 березня 2014-го. За плечами мав строкову службу в прикордонних військах, тож, що таке захист рідної землі, уявляв достатньо конкретно. І знав, що потрібно робити. За декілька діб Андрій опинився у Гончарівському, в 1-й окремій танковій бригаді.
І от, захиснику дали машину, призначили водієм. Почалося навчання, коли з цивільних людей, багато з котрих навіть строкову не служили, поспіхом робили солдат.
Якось на початку червня Андрій отримав наказ – відвезти хлопців на військове летовище у Ніжин. Пункт призначення мало хто знав, але всі зрозуміли, що цей виліт – на фронт.
Шикування тривало недовго: «Вільно! Хто почувається невпевнено – до строю не ставати. На десять хвилин – розійдись!»
У повторному шикуванні бракувало п’ятьох бійців. Їх ніхто не звинувачував.
Тоді Андрій і його друг Роман зробили крок уперед.
Обернувся до зампотеха: «Валерійовичу, на тобі ключики від машини, а ми з Ромою летимо з хлопцями».
Так Андрій, який до війни мешкав у Києві, працював у енергетичній компанії, став командиром мінометного розрахунку. Батарея 120-мм мінометів 1-ї танкової, в якій він служив, мала позивний «Днєпр».
– Сам міномет я вперше в літаку побачив, коли летіли в аеропорт, − пригадував Андрій…
Переліт видався недовгим. На фронтоні бетонно-скляної будівлі було великими літерами написано «ЛУГАНСЬК».
І саме летовище, і термінал тоді ще працювали. Знайшли вільне приміщення, зайняли його. Тоді з Луганська ще літали цивільні борти, а бійці спочатку навіть ходили в duty free, купляли там морозиво.
Окрім підрозділів 1-ї танкової, там був десантники з 25-ки і 80-ки. Декілька днів було тихо…
Аеропорти – ключові точки на початку агресії
За 2-3 дні почалися обстріли та майже одразу – блокада.
Росіянам треба було за будь-яку ціну захопити аеропорт – тоді можна було б швидко перекидати будь-що – особовий склад, техніку, боєкомплект. До того ж, звідси могла працювати російська авіація під прапорами так званої «ЛНР». І тоді майбутній хід війни міг отримати дещо інше продовження.
Аеропорти Донецька, Луганська, Маріуполя, Краматорська стали ключовими точками на початку ворожої агресії. Усі захисники летовищ добре пам’ятали, як росіяни швидко перекидали в Крим підрозділи, коли їм вдалося захопити аеродром.
За тиждень бойовики відключили аеропорт від постачання електроенергії. Але, на щастя, діяла система резервного живлення. Приблизно тиждень летовище отримувало електроенергію від підстанції ЛАУШа (район Луганської військової школи льотчиків. – Ред.). Згодом бойовики дізнались це і підірвали її. Так само намагались перекрити воду. Але через стару радянську систему водопостачання вода в захисників аеропорту все одно була. За кілька тижнів противник зрозумів: вода в українських захисників є, і тоді воріженьки підірвали останній водогін.
Обстріли тривали щоденно. Треба було відповідати. І Андрій, як він сам пригадує, «за дві ночі вивчив те, що комбат учив в училищі кілька років».
Одного дня сепаратисти зібрали 10 фур людей і пішли на штурм аеропорту. Тоді вперше Андрій став працювати як командир міномета, і наші бійці розстріляли бойовиків, немов у тирі. Ворог зрозумів, що просто так аеропорт не візьме, і почав «поливати» з «Градів» та мінометів. Найжорсткіші обстріли відбувалися, коли зайшли росіяни, які били професійно. Нашим лишалося закопуватися у землю. Огризалися вони одним мінометом, і коли влучали й змушували ворога «замовкнути», ставали сміливішими.
Винахідливість як зброя
До середини червня до Луганську вдалося перекинути підкріплення – завдяки мужності льотчиків 25-ї бригади транспортної авіації полковника Мимрикова і винахідливості саме Андрія Моруги.
– Був один електрик із місцевих, який там працював. Він показав нам, як «злітка» включається, запускаються генератори. Ми того генератора відремонтували, розібралися в автоматиці. Зрештою, я і ще двоє хлопців саджали літаки з нашими бійцями, які до нас прилітали: машина летить без світла, а перед самою смугою ми врубали світло, і літак сідав. За тиждень до нас прибули хлопці з нашої бригади і з 25-ки. Але після того, як у нас на очах збили Іл-76, в якому загинуло 49 чоловік, уже жодних літаків не було, − згадує Андрій.
…13 червня вдень до аеропорту прорвалися 3 літаки з неповною ротою капітана Вадима Сухаревського – майбутнього підполковника, комбата 503-го окремого батальйону морської піхоти. Це був передостанній вдалий рейс, бо наступної ночі судилося сісти лише одному з трьох Ілів.
Почалася повна блокада аеропорту. Їжі майже не було – щось завезли десантники, щось знайшли в аеропорту. Були крупи, тушонка, галети, але води бракувало. Знайшли пожежний резервуар, розгорнули резервний басейн, збирали дощову воду і пили, в ній галети розмочували, щось на кшталт каші варили й їли. Але здебільшого було не до їжі.
Що може один розрахунок проти ворожої батареї?
У ті дні по захисниках Луганського аеропорту гатили звідусіль, з усіх видів артилерії. Бувало, одразу прилітало по 10-15 пакетів «Граду». Пакет РСЗО «Град» − це 40 ракет калібру 122 мм, довжиною близько 3 метрів та масою бойової частини – тобто вибухівки та корпусу, що дає безліч уламків − до 7 кг. Десь 400-500 таких «градин» у день прилітало на голови наших захисників.
Загиблих українських воїнів складали в холодильники з-під морозива і підключали їх до генератора, щоб хоч якось зберегти останки й відправити за нагоди додому. Окрім холодильників, загиблих складали в ящики з-під мін.
Загиблих льотчиків і десантників з борту збитого Іл-76, яких зібрали військовослужбовці роти Вадима Сухаревського, змушено залишили в кузові вантажного причіпу…
Воїни 1-ї танкової, десантники 25-ки і 80-ки продовжували тримати оборону навколо аеропорту.
Андрій пригадує один із потужних обстрілів, коли міни лягали одна за одною неподалік бійців. Командир дав завдання – відпрацювати по ворожій батареї. Комбат відкрив карту і сказав: «У нас у той бік наведено, тільки дальність треба налаштувати».
На мінометну позицію вийшли Андрій, його друг і навідник Рома, комбат і ще двоє вояків.
Снаряди падали так, що ніхто навіть носа не висовував з укриття. Андрій отримав координати, звідки стріляє ворог. Під обстрілом, щомиті падаючи від розриву до розриву, добралися до позиції і почали вести вогонь. Комбат сидів біля міномета і по рації корегував. Коли у ворога влучили раз, потім другий, він замовк. Зрештою вийшло так, що одним мінометом вдалося заткнути пельку батареї росіян.
Боєкомплект та їжу час від часу скидали на парашутах із Ан-26, доки його не збили 14 липня. Відтоді цей «повітряний міст» припинив існування.
У повністю заблокованому Луганському аеропорту Андрій з побратимами перебували два місяці доти, поки в кінці липня не вдалося пробитися колоні з підкріпленням.
Потім у житті Андрія були бої під Щастям, у ДАПі, важке поранення, робота з програмним забезпеченням для артилеристів, але це – вже інша історія.
