Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
12 червня 1918 року делегації Української Держави та РСФСР, «зібравшись у Києві для утворення між названими двома незалежними державами договору про мир». У війні з Україною більшовики, так само як і нинішні володарі Кремля, застосовували тактику гібридної війни та не дотримувались взятих на себе міжнародних зобов’язань.
За умовами Статті VI укладеного 3 березня 1918 року Брестського мирного договору між РСФСР та країнами Четверного союзу радянська Росія зобов’язувалася визнати УНР, очистити територію України від російських військ, а кордони між двома державами мали визначитися під час переговорів. Спочатку більшовики спробували погратися в «громадянську війну» в Україні, стверджуючи, що військові загони під командуванням більшовика Володимира Антонова-Овсієнка їй не підпорядковані. Втім, то була таємниця Полішинеля.
Спочатку більшовики спробували погратися в «громадянську війну» в Україні, стверджуючи, що військові загони під командуванням більшовика Володимира Антонова-Овсієнка їй не підпорядковані. Втім, то була таємниця Полішинеля.
У квітні українські та німецькі війська продовжили тіснити росіян по всьому фронту. Гібридність тактики з Антоновим-Овсієнком виявилась провальною. Представник Кремля Християн Раковський телеграфував у війська: «Ми дійшли останніх меж своїх можливостей. Боюся, що післязавтра, якщо наші загони, розбиті при Коренєво, будуть продовжувати відступ, Курськ буде зайнятий ворогом. Те саме загрожує Севастополю, Воронежу та Ростову. Необхідно запобігти, щоб німецько-гайдамацькі війська були втягнуті в протистояння з нашими загонами та не рухалися далі». Інакше кажучи, йшлося про припинення гри в «громадянську війну в Україні».
4 травня Антонов-Овсієнко віддав наказ військам про припинення «військових дій проти німецько-гайдамацьких військ» та заявив про складання повноважень «Верховного головнокомандувача Південних республік». Того ж дня Кремль поширив цей документ своїми військовими та дипломатичними каналами, наполягаючи на тому, що «ліквідовано який би то не було привід для перенесення боротьби на територію Російської республіки». Після оприлюднення цих документів того ж дня у Коренєво між українсько-німецькою та російської стороною було укладено угоду про перемир’я, за умовами якої військові дії на Курському фронті мали негайно припинитися і встановлювалася нейтральна зона завширшки 10 км. Остаточно питання про кордон між Російською Соціалістичною Федеративною Совітською Республікою (РСФСР) та Українською Державою мало вирішитися під час мирних переговорів, проводити які вирішили в Києві.
Перше засідання переговірних сторін відбулося 23 травня 1918 року, останнє — 7 жовтня. Делеговані від РСФСР Християн Раковський та Дмитро Мануїльський затягували процес. З українського боку делегацію очолював Сергій Шелухін, який наполіг на тому, щоб мовою перемовин на рівні з російською була українська.
Російська сторона сподівалася на поразку Німеччини в Першій світовій війні, що дало б їй змогу відмовитися від умов Брестського мирного договору, а потім і від визнання незалежності України.
Російська сторона сподівалася на поразку Німеччини в Першій світовій війні, що дало б їй змогу відмовитися від умов Брестського мирного договору, а потім і від визнання незалежності України.
Невдовзі після з’ясування повноважень делегацій та аналізу підходів сторін було підписано «Договір, утворений між Українською Державою та Російською Соціалістичною Федеративною Совітською Республікою 12 червня 1918 р. у м. Києві», який і став прелімінарним (попереднім) мирним договором.
У його преамбулі говорилося: «Зібравшись в Києві для утворення між названими двома незалежними державами договору про мир, 12 червня 1918 року установили на час ведення мирових переговорів і прийняли нижче подані такі попередні умови…» І далі йшлося про припинення «на весь час ведення мирових переговорів» будь-яких «бойових операцій на всьому фронті». У пункті 2 зазначалось про взяття сторонами на себе обов’язку «на підставах взаємності, не робити перепон і дати волю громадянам тієї і другої держави, по можливості без пересадок, переїхати в свою вітчизну». У пункті 3 Договору йшлося про відновлення залізничного сполучення і про обов’язок Росії «передати негайно Українській Державі залізничний рухомий склад в кількості, в терміни і на умовах, які будуть вироблені згодою між відомствами шляхів». Підсумовував прелімінарний мирний договір пункт 7, у якому йшлося про негайний початок переговорів про укладення повноцінного миру.
Основним питанням перемовин було формування лінії кордону. Здавалося, на засіданні від 22 червня сторони дійшли згоди щодо принципу її проведення: «Обидві делегації заявили, що під час визначення кордонів будуть однаково зважати на політичні, економічні та інші інтереси народів, і ґрунтуватися на етнографічному принципі…»
Однак хід подальших переговорів показав фактичне ігнорування затвердженого принципу російською делегацією, яка раз по раз повторювала тезу про те, що Україна, мовляв, відокремилася від Росії, причому під «Росією» розумілася РСФСР, яка була утворена щойно внаслідок більшовицького перевороту. Голова української делегації Сергій Шелухін на засіданні комісії 24 серпня відповів на це так: «Ви казали, що Україна одпала од Росії. Вибачайте, ви завжди посилаєтеся на третій Універсал. Яка шкода, що Ви не знаєте української мови. Якби ви його почитали, то ви б знали, що Україна хотіла, щоби Росія була федеративною республікою. Ви цього не визнали і пішли проти України війною. Значить, ви відпали від майбутньої федерації перші. Після цього Україна оголосила себе самостійною державою. Вам треба зватися не Росією». Цю ж тезу Шелухін повторив на засіданні комісії від 26 вересня: «Московська держава, що зве себе Російською, Українською Державою не володіла ніколи. Я вам про це вже казав». Спираючись на Брестський мирний договір як ознаку міжнародного визнання, він зазначив: «Ми раніше були суверенні, ніж ви».
Скориставшись наявною демаркаційною лінією, Українська Держава оформила адміністративне управління над новими порівняно з УНР за ІІІ Універсалом територіями. Йдеться про Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії, на яких була створена українська адміністрація. Згідно з постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 року Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта — до Харківської губернії.
Зрештою, перемовини так і не досягли офіційно поставленої 12 червня мети — укладення повноцінного миру. На початку жовтня 1918 року російська делегація спочатку призупинила, а після революції в Німеччині відмовилася від відновлення переговорів: готуючись до захоплення України, в Росії відмовилися від визнання незалежності України.
