У Маневицькому районному суді Волинської області винесли вирок адміністратору популярної Viber-спільноти, який протягом майже року інформував тисячі підписників про місця проведення…
– Капітане, твоя батарея убуває в Луганський аеропорт.
– Наш калібр в аеропорт?
– Так, ваш калібр. Даю чотири години на збори.
АрміяInform продовжує публікувати серію матеріалів про учасників оборони Луганського аеропорту. Наш співрозмовник – підполковник Віталій Вітковський, який у 2014 році був капітаном, командиром однієї із гарматних самохідно-артилерійських батарей артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича. Його артпідрозділ одним із перших прибув до району проведення АТО. Артилеристи допомагали українським підрозділам у звільненні міст Луганщини та обороні летовища влітку 2014 року.
Піт артилеристів біля гармат зберігав кров оборонців летовища
Літо 2014 року на Луганщині виявилось спекотним. Бої були настільки інтенсивними, що артилеристам доводилось перебувати на вогневих позиціях по 3-5 діб, а то й по тижню. За день вистрілювали від 200 до 400 снарядів. Трималася спекотна погода, люди роздягалися до шортів, забиралися під колісну та гусеничну техніку у затінок, аби засинати важким сном.
– Якось вранці батарея розташувалась на відпочинок у районі зосередження і тут чую: «пах, пах, пах, пах». Мене попереджали, що коли почне стріляти БМ-21 «Град», можна почути звуки, схожі на хлопки. Це означає, що у нас є максимум 5 секунд, аби сховатися. Тільки-но встиг крикнути: «“Гради”, всі в укриття!», як перший реактивний снаряд розірвався в метрах ста від нас. Решта ракет лягли на відстані п’ятдесяти метрів за батареєю. Коли закінчився обстріл, я нарахував аж 11 осіб під бронетранспортером, коли зазвичай там може поміститися не більше ніж 5-6. Тоді нікого не зачепило. Ми здійснили переміщення до нового району зосередження, – пригадує Віталій Вітковський.
За пів години по артилеристах знову вдарили з «Градів». Метрів за триста від їхньої позиції загорілося пшеничне поле. Наші захисники швидко збиралися переміститися. Під час руху один із військовослужбовців показав рукою на пшеничну ниву, яка пролягла по хребту бокової височини. Там були дід з бабою та пес. Командир батареї разом з екіпажем бронетранспортера практично «злетів» по схилу до селян. Зіскочили з броні, підбігли до діда, а той за спиною ховав бінокль. Забрали із собою та згодом передали у контррозвідку.
«Заїжджаємо на злітну смугу, а вона, як шахова дошка від розривів снарядів»
Батарея капітана Віталія Вітковського брала участь в обороні селища Металіст та села Весела Гора Слов’яносербського району Луганської області. Своїм вогнем вони підтримували підрозділи, що наступали, коли точилися бої за передмістя Луганська. Вогненним щитом пробивали коридор до Луганського аеропорту, яким здійснювалося постачання його захисників, зокрема бійців десантно-штурмових бригад.
Уранці 26 липня 2014 року, після нанесення вогневих уражень по визначених цілях у район Веселої Гори, артилеристи вчергове змінили позицію, розвернули гармати у напрямку можливого ведення вогню та розташувались на відпочинок. Проте незадовго командир батареї отримав наказ висунутись в Луганський аеропорт. Особовий склад оперативно зібрав батарейне майно, необхідне для виживання в умовах автономного існування протягом тижня.
До Луганського аеропорту вони йшли у складі конвою 80-ї десантно-штурмової бригади, яка доставляла своїм товаришам також боєприпаси, продукти харчування, воду. Дорога, яка вела до аеропорту, була лише одна, прострілювалася ворожою артилерією і мала символічну назву «Дорога життя». Колона подолала шлях у тиші, лише двигуни машин гарчали на малих оборотах. Йшли не включаючи фари, механіки-водії самохідних гармат спостерігали за дорогою, висунувшись з відкритих люків.
– Заїжджаємо на злітну смугу, а вона, як шахова дошка від розривів снарядів. На бетонці та навколо злітної смуги згоріла військова техніка. До нас підійшов один з десантників та вказав місце, де складати боєприпаси. Насамперед ми розпочали розвантажувати автомобіль зі снарядами. Якщо зазвичай цей процес займав хвилин 15-30, то тут розрахунки справлялися буквально за 5 хвилин. Навіть боєукладку із самохідних гармат повністю викладали на ґрунт – на випадок, якщо внаслідок обстрілу здетонують снаряди, то боєкомплект вибухне окремо і гармата залишиться неушкодженою, – розповідає командир батареї.
У перший же день артилеристи опинилися під обстрілом, внаслідок якого згорів «Урал» та два причепи. Аби убезпечитись від подальших утрат військової техніки, капітан Вітковський вирішив залишити з підрозділом лише один «ЗіЛ» з майном та бензовоз. Усі інші вантажівки відправились до базового табору під конвоюванням десантників.
Разом з артилеристами прибула польова кухня. Однак бійці лише один раз сходили до неї на обід, тому що по летовищу було дуже небезпечно пересуватися через раптові обстріли. Екіпажі гармат швидко зорієнтувались на місці: розподілили продукти по гарматах, аби кожен розрахунок самостійно готував гарячу їжу на великих казанах.
Оселились у підвальному приміщенні. Обладнали його для комфортного відпочинку, як змогли. Навіть десь телевізор знайшли. З українських каналів показував лише «1+1», але дуже погано. Всі інші канали були проросійськими. Новини «із-за парєбріка» оборонці летовища дивилися не довго. Бо дуже обурював їх наклеп на українських вояків на кшталт: «Приїхали укри, прив’язали доньку до танка та тягали…» Слухали українське радіо та читали книжки з польової бібліотеки.
«Якраз намилився, коли спостерігач кричить: «Гради!»
Батарею розділили на дві частини, кожна з яких відповідала за свій сектор обстрілу. Щоб уникнути небезпеки прослуховування радіообміну, між батареєю та начальником артилерії 80-ки проклали провідний зв’язок.
Бували дні, коли аеропорт обстрілювали кожну годину. Тільки-но наші гармати відповідали, противник посилював обстріли, до яких долучались всі види озброєння: міномети, танки, далекобійна та реактивна артилерія.
Під час одного з артнальотів у руку був поранений старший солдат Михайло Корнійчук. Хотіли його евакуювати, але він навідріз відмовився: «Нікуди я не поїду. Не можу кинути тут своїх побратимів, та й до своєї гармати звик. Буду з вами до кінця війни». До слова, Михайло демобілізувався у 2015 році, але за два роки повернувся в дивізіон.
– Був навіть кумедний випадок, це зараз смішно, а тоді… Черговий день, світить сонечко. Ніхто не стріляє. Ми встановили металеву бочку для нагрівання гарячої води. Попрали одяг, розвішали висихати. Надходить моя черга змити бруд та кіптяву. Якраз намилився, коли спостерігач від десантників кричить: «Увага! Гради!» У мене є всього лише декілька секунд, щоб сховатися в укриття. В чому мама народила, побіг до підвалу, збиваючи нігті на ногах. Обстріл триває, мило висохло, шкіра свербить, всі, хто поруч, доходять зі сміху. Сам починаю хіхікати. Дивлюся на хлопців і задоволено думаю: «Нехай насміхаються, головне, що всі біля мене живі та неушкоджені». Закінчився обстріл, виходимо на свіже повітря і бачу, як з пробитої бочки чотири струмені води б’ють. Ось так помився. Підходжу до одягу, який на мотузці сушився. Труси, футболка, штани – все осколками посічене, як шмаття колихається, – пригадує Віталій Вітковський.
Бої за Луганський аеропорт точилися досить-таки спекотливі, артилеристам доводилося щоденно інтенсивно працювати, від чого механічна частина гаубиць почала зношуватись.
За місяць нещадної експлуатації гармати почали виходити з ладу і тоді артилеристам дали дозвіл вийти на відновлення до міста Лутугине. Там знаходився штаб 24-ї окремої механізованої бригади, до якої їх підпорядкували. Розмістились на Лутугинському валковому заводі, де вже перебували підрозділи 80-ки та 24-ки. Причому завод продовжував виробляти продукцію.
Під час боїв поблизу Лутугиного артилеристи втратили одну самохідну гармату, один бронетранспортер, машини «ЗіЛ», «КрАЗ», бензовози. Внаслідок мінометного обстрілу дістав поранення старший солдат Олександр Ковальчук.
– Шлях, яким кілька тижнів тому ми прибули до Лутугиного, був відрізаний російськими військами. Нам наказали шикуватись у колону і чекати конвой, який нас виведе. Однак ми отримали повідомлення, що він вже пішов без нас. До штабу було з півтора кілометра, тому вирішив сходити до нього пішки, щоб прояснити ситуацію. Якраз розпочався артилерійський обстріл. Було дуже страшно: тиша, раптом свист снаряда і вибух. Забіг на територію валкового заводу і присів за колесом «УРАЛу»-водовоза. Неподалік розривається снаряд. Дивлюся, як всі, хто перебував на відкритій місцевості, біжать у бункери. Наслідую їх приклад. Добігаю до бункера, повертаю голову і бачу, як мій водовоз розриває від прямого влучання снаряда. Мене контузило, впав у шоковий стан, був дезорієнтований. Піхотинці привели мене дещо до тями, – пригадує Віталій Вітковський.
Батарея почала відхід самостійно, через валковий завод. Капітану, який не зміг оговтатись і повністю прийти до тями, допомогли забратися на броню. Колона залишила Лутугине, рухаючись полем…
Бій за Веселу Гору ціною життя
Артилеристи взяли напрямок на Веселу Гору. Були впевненні, що село мало залишатися нашим і що їх там чекали. Але артилеристи стали свідками, як «Смерчі» накрили Веселу Гору і вона запалала.
– 31 серпня 2014 року близько 14.00 на полі неподалік Веселої Гори позиції ще однієї нашої гарматної самохідно-артилерійської батареї були обстріляні з системи «Ураган». Внаслідок обстрілу загинув механік-водій старший солдат Василь Малянівський. Четверо військовослужбовців батареї дістали множинних осколкових поранень. Командир гармати солдат Олексій Богуш, вже поранений, продовжував рятувати побратимів. Олексій прийшов до нас із першою хвилею мобілізації. До війни працював електрозварювальником. Його дідусь — заслужений будівельник України. Олексій помер у госпіталі 14 вересня 2014 року від осколкового поранення в живіт з пошкодженням внутрішніх органів, – із сумом повідомив офіцер.
Дещо пізніше, за наказом, артилеристи здійснили відхід від Веселої Гори. Саме вони прикривали відхід наших військ. Особовий склад розумів: піт артилеристів біля гармат зберігає кров оборонців. Вогневий щит не давав змоги ворогу прискорити наступ.
5 вересня 2014 року розпочались Мінські переговори. У цей день, за п’ять хвилин до вісімнадцятої, артилеристи Віталія Вітковського здійснили останнє вогневе ураження…
Фото – з особистого архіву Олега Калашнікова.
