Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Але сіли не всі наші Іл-76. Один із них під час заходу на посадку був збитий російськими бойовиками. Наша журналістка спілкувався з офіцером, який тоді був серед оборонців Луганського аеропорту
… Нагадаємо, українські воїни тримали оборону Луганського міжнародного аеропорту впродовж 146 днів. З початку квітня до 1 вересня 2014 року.
Армія Inform продовжує публікувати серію матеріалів про учасників оборони Луганського аеропорту. Кореспондентка АрміяInform поспілкувалась із ще одним учасником тих подій, оборонцем аеродрому, тоді заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення, а нині – начальником групи цивільно-військового співробітництва однієї з десантно-штурмових бригад майором Романом Сегейдою. Офіцер поділився спогадами про те, як з побратимами обороняв летовище.
«Доводилось збирати дощову воду…»
– Ми заходили в Луганський аеропорт зі сторони Харкова у складі колони. Пам’ятаю, у квітні 2014 року стояла сонячна погода. Зайшли спокійно, закріпились, облаштувались. Перша ніч була cпокійною. З квітня довелось не лише охороняти, але й обороняти аеропорт по периметру. Взяли під охорону дальній та ближній приводні маяки. У моєму підпорядкуванні було відділення та два БТРи. Тримали оборону дальнього приводу. Здійснювали патрулювання визначеної території, – згадує Роман.
За його словами, перебуваючи у терміналі, вони слідкували за чистотою та порядком у ньому. Військовослужбовці підрозділу не дозволяли собі приносити бруд з вулиці у приміщення, тому навіть перевзувалися. Продукти спочатку їм довозили з військової частини з околиць Луганська. Але згодом ситуація дуже ускладнилась.
Коли термінал залишили працівники, десантників заблокували остаточно. Під час облоги аеропорту проросійські бойовики перекрили десантникам водопостачання та електропостачання, тому вони були змушені збирати дощову воду, аби готувати їжу. А через деякий час наші військові були змушені харчуватись лише сухими пайками. Офіцер розповів, що з початку червня 2014 року було заблоковано наземні шляхи сполучення із аеропортом. У липні 2014-го продукти та БК почали скидати парашутним способом.
Взяли в полон трьох російських військових
– Почалися потужні обстріли. Вперше вдарили по нас «серйозно» у кінці травня. Відчули себе мішенями. Перейшли жити у підвали. Нас багато разів провокували на відкриття вогню у відповідь. Сильніше почали обстрілювали, коли зайшли кадрові військові РФ. Про те, що вони воюють проти нас, ми дізнались пізніше, коли взяли у полон трьох із них. То були прапорщик, який пройшов першу чеченську кампанію, старший лейтенант з Дагестану та контрактник із міста Кизил республіки Тива. Після цього у нас не залишилося сумнівів про те, з ким ми ведемо війну, – розповідає офіцер.
На потужні ворожі обстріли українські захисники давали відповідь.
– Годині о восьмій вечора наші влучили у склад бойовиків. Телефонували проукраїнські патріоти з самого Луганська та розповідали, що після цього всі лікарні були забиті пораненими проросійськими найманцями. В лікарнях вони лежали всюди, навіть в коридорах. За інформацією наших людей, з околиць Луганського аеропорту поранених та загиблих вивозили на двох КАМАЗах. Я зрозумів, що наші хлопці відпрацювали на «відмінно».
«Протягом тижня останки загиблих на борту Іл-76 зберігались у нас»
Під час чергувань, десантники уважно слідкували за переміщенням бойовиків – щоб не прийшла ДРГ і не «відпрацювала», щоб не підкинули міни чи не поставили розтяжку на шляху, яким українські військові пересувались.
– Пам’ятаю ніч проти 14 червня 2014 року. Ми несли цілодобове чергування. Ніхто відкрито не казав про те, що прибудуть наші літаки. Близько о пів на першу ночі генератори перегрілися і зупинились. Вимкнулась і система освітлення злітно-посадкової смуги. Була суцільна темрява. Можна сказати, що пілоти сідали наосліп. Вздовж злітно-посадкової смуги вишикувались машини, що були вільними на той час. Усі включили фари дальнього світла, аби показати орієнтири екіпажам наших літаків. Я побачив величезний спалах. Радіостанції стали неймовірно волати… Підтвердили інформацію про збитий літак Іл-76.
Роман додає, що о 4-й ранку на місце трагедії висунулась наша колона зі зведеною з декількох підрозділів групою. Зібрали тіла загиблих, які повністю обгоріли. Привезли в кузові останки.
– Нас вразила нелюдяність бойовиків – протягом тижня останки зберігались у нас, бо через блокування не могли передати тіла родичам. Зберігати було дуже складно, оскільки не було світла та спеціально обладнаних холодильних кімнат. Висловлюю співчуття родинам загиблих військовослужбовців та екіпажу. Це велика втрата для ЗСУ та України.
«20-річний Валер’ян Моренюк декілька годин поспіль прикривав відхід своєї роти. Майже рік його вважали зниклим безвісти…»
– Пригадую солдата Андрія Костирка з розвідки. Загинув 17 липня у Луганському аеропорту. Був потужний обстріл «Градами». Один із снарядів потрапив у нашу машину із боєприпасами, які здетонували. Уламки розліталися повсюди протягом годин двох. Уламком від «Граду» зачепило голову Андрія – травма не сумісна з життям… А солдата Віктора Дудюка осколками «потріпало». Він із нами обороняв Луганський аеропорт від квітня. Дістав поранення в ногу, – продовжує майор Роман Сегейда.
Згадав також солдата Степана Гунька.
– Гарний хлопчина. У Збройні Сили України прийшов у 2013 році. Був гранатометником. Загинув 26 серпня 2014 року під час обстрілу. Йому було всього 20 років… Я був вражений також подвигом 20-річного Валер’яна Моренюка. Він сам протягом декількох годин тримав під обстрілом дорогу до Луганського аеропорту. Прикривав із кулеметом вихід своєї роти. Підбив ворожу БМП. Його БТР підпалили пострілом із танка. Майже рік вважали його зниклим безвісти, допоки за експертизою ДНК не ідентифікували тіло.
Офіцер розповідає про заступника командира батальйону капітана Віталія Кондрацького, з яким товаришував.
– 5 вересня 2014 року телефонував до нього. Як потім виявилось, це була остання наша розмова. З того часу офіцер вважається зниклим безвісти. Єдине, що мені відомо, це його останнє місце перебування, а саме район населеного пункту Металіст…
«У червні планую поїхати до «Філа» на могилу, поміняти прапор. Цього року йому виповнилось б 25 років…»
– Не можу не згадати про Сашка Філя, 19-річного солдата. Спілкуюсь із його мамою досі. Олександр був єдиною дитиною у сім’ї. Його виховували без батька, лише мама з бабусею. Змалку мріяв служити в армії. Після першого курсу навчання в інституті вирішив залишити навчання та пішов здійснювати дитячу мрію. Я з ним постійно чергував. Ми легко знайшли спільну мову. Він багато чого цікавого розповідав. Талановитий хлопець. Якось ми знайшли радіостанцію. Він налаштував її таким чином, аби ми могли слухати бойовиків. Одного разу підбили російський танк в Георгіївці. Разом з Олександром ми пішли до нього. Навколо все прострілювалось. Сашко потім зізнався, що ледве стримався від спокуси повернути башту та весь бойовий комплект «відпрацювати» по противнику, – поринає у спогади офіцер.
– Хлопець дуже любив техніку. Мама виховала сина на відмінно. Випала можливість поїхати у короткочасну відпустку. Я запитав, чи не хоче він кілька днів відпочити, на що Сашко відповів: «Кеп, я ще не навоювався…» Наступного дня його не стало… Він завжди мав бути біля мене. Але так вийшло… Біля села Хрящувате під Луганськом наші позиції бойовики обстрілювали шквальним вогнем. Бачу, він біжить до БТРа… І все. Уламками снаряда Сашка важко поранило. Так «Філа» не стало…
Майор Сегейда додає, що на початку червня планує поїхати до Сашка на могилу, поміняти прапор. Цього року йому виповнилось б 25 років…
Фото – з особистого архіву Романа Сегейди
