Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
Високий і статний. На Прикарпатті (звідки родом наш герой), про таких, як він, кажуть «дужий». Навіть коли він просто стоїть, то від його постаті віє якоюсь потужною силою духа. Але це не агресія – це сила добра і захисту, сила, яка, власне, і притаманна українським десантникам.
Та разом із тим старший прапорщик Степан Курган надзвичайно скромна людина. Маючи за плечима великий військовий досвід, він дуже довго не хотів розповідати про себе. Не говіркий, стриманий, хоча… його бойової історії вистачило б на добрий пригодницький телесеріал: як воїн-миротворець він побував у Ліванській скелястій пустелі, на власні очі бачив безкраї піски та оазиси Іраку. Ну а у 2014 році разом із побратимами проривався з оточеного російськими терористами Луганського аеропорту.
У Міжнародний день миротворця кореспонденти інформагентства АрміяІnform зустрілися з старшим прапорщиком Степаном Курганом, щоб почути його історію.
Після строкової служби, яку Степан Курган завершив в 1997 році, він поринув у цивільне життя з усіма його перемінними: робота, дім, родина. Аж раптом, у 2000 році зателефонували з військкомату: «Ваші знання та навички за військовою спеціальністю дуже потрібні, формується загін саперів для участі в миротворчій місії за кордоном!» Слід нагадати, що в той час через недолугу політику у сфері оборони, масове скорочення ЗС України та супутні цьому процеси, важко було знайти тямущих саперів-практиків. Тому збирали фахівців, навіть призиваючи людей із запасу. Степан Курган особливо не вагався: за час служби він добре опанував саперну справу. Тому погодився і пройшов допідготовку для роботи за кордоном на базі інженерного навчального підрозділу. Кандидатів у місію знайомили зі специфікою регіону, типами мін іноземного виробництва, з якими доведеться мати справу на місці.
Декілька слів про те, що мали робити українські миротворці в Лівані. Численні мінні поля залишились у спадок затяжної 22-річної збройної конфронтації між Ізраїлем та Ліваном. Щільно замінована так звана буферна зона після виведення навесні 2000 року ізраїльського військового контингенту з території Південного Лівану водночас почала рясніти жертвами – на мінних полях почали гинути цивільні мешканці, підриватись свійська худоба. У перший постконфліктний рік кількість жертв від мін серед цивільного населення перевищила 100 осіб. Це був виклик для особового складу 3-го окремого інженерного батальйону ЗС України, який було відряджено до складу UNIFIL, сил ООН в Лівані. З липня 2000 року 650 українських саперів повинні були приступити до проведення інженерної розвідки місцевості на наявність вибухонебезпечних предметів, оперативного розмінування і знищення виявлених ВНП та боєприпасів, прокладання проходів у мінних полях, маркування шляхів патрулювання та облаштуванні позицій підрозділів контингенту UNIFIL, а також надання гуманітарної допомоги місцевому ліванському населенню. Сапер-десантник Степан Курган був серед першої сотні, яка вилетіла до Лівану на довгі 13 місяців.
– Розумієте, там відлік роботи був не на години чи дні, – пригадав Степан Омелянович. – Він там йшов на метри, що ми пройшли.
І це не перебільшення. Бо щедро всіяна мінами земля вимагала повної концентрації. Будь-яка неуважність і міна – пастка не пробачить цього. Загалом за ту ротацію на його рахунку було близько трьох десятків знешкоджених вибухових «сюрпризів». Їхня специфіка полягала в тому, що більшість із них були виконані з застосуванням найкращих світових технологій (максимум пластика і мінімум заліза), а наші міношукачі на той час… самі розумієте, як то кажуть, «бажали кращого».
– Багато доводилось розкопувати руками, шукати щупами, – продовжив розповідь Степан Омелянович. – Часто траплялись міни, які просто було неможливо або небезпечно розміновувати. Тому ми їх підривали.
Сапер на мінному полі завжди працює один. Цього вимагає і техніка безпеки і здоровий глузд. Тому він завжди сам на сам зі своїм ворогом і перемогти в цьому двобої може лише спокійний та впевнений в собі професіонал. Після миротворчої місії у Лівані Степан Омелянович двічі брав участь у миротворчих місіях в Іраку. Саме під час цих «подорожей» отримав і свій перший досвід бою з живим і сповненим жаги крові ворогом. Це сталось під час нападу терористів на українські позиції біля населеного пункту Аль-Кут, де блокпост українських миротворців охороняв важливий транспортний вузол – міст через ріку Тигр.
Напередодні 6 квітня 2004 року, коли й трапився бій, до міста Аль-Кут, де дислокувалися українські військові зі складу коаліційних сил, зайшов загін бойовиків радикального шиїтського ватажка Муктади Ас-Садра. Угруповання нараховувало близько 500 осіб. А опівдні 6 квітня зав’язався жорстокий бій за міст через річку Тигр, який бойовики прагнули зайняти: їм потрібен був шлях на Багдад. Українцям довелося тримати оборону цього стратегічного об’єкта під шквальним автоматним та мінометним вогнем шиїтів. Бій тривав до вечора. Американські винищувачі F-16 та гелікоптери «Апачі», які прилетіли на допомогу українцям, мало що могли вдіяти: бойовики «працювали» маленькими мобільними групами, часто міняючи позиції та стріляючи з густонаселених кварталів міста, а тому з повітря їх було майже неможливо знешкодити. Наші миротворці мужньо відбивали атаки нападників, знищили декілька десятків бойовиків і не відступили від мосту. Проте у розпал бою шиїтам вдалося поцілити з протитанкового гранатомета в український БТР-80. Кумулятивний снаряд пропалив корпус БТРу, розірвавшись вже всередині бойової машини. П’ятеро наших миротворців зазнали уламкових поранень. А кулеметник взводу спецпризначення розвідроти Руслан Андрощук від важких поранень помер під час евакуації з Аль-Кута до військової бази.
– Ворог зненацька напав на наші позиції, – пригадав Степан Курган. –З РПГ було підпалено наш БТР. Та ми не розгубились. Швидко зорієнтувавшись в ситуації, прийняли бій і дали відсіч ворогу.
Важко судити, наскільки досвід миротворчих місій став у пригоді, коли старший прапорщик Степан Курган разом зі своїм підрозділом у 2014 році пішов захищати Україну вже від російської навали. За оборону Луганського аеропорту він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а згодом і відзнакою українського народу «Народний Герой України».
– Усі хлопці, що були в аеропорту, тримались мужньо і самовіддано, – каже Степан Омелянович. – Кожен із них вартий найвищої відзнаки нашої держави і пошани нашого народу.
Коли нашим бійцям довелось відійти з вже зруйнованого летовища, то їхній шлях освітлював вогонь з російських танків, що палали, і бронетранспортерів.
Наразі старший прапорщик Степан Курган продовжує свою військову службу. І саме такі люди складають основу еліти сучасної оновленої української армії.
– Користуючись нагодою, я б хотів через АрміяІnform привітати всіх українських миротворців зі святом. Бажаю всім удачі й завжди повертатись до дому живими та неушкодженими, – підсумував розмову старший прапорщик Степан Курган.
Фото та відео авторів та з архіву Степана Кургана.
