Потім були запеклі бої в Маріуполі, важкий прорив і тривалий вихід до своїх з оточення. Сьогодні полковник Олег Грудзевич — заступник командира 43-ї окремої механізованої бригади….
Сергія призвали на військову службу солдатом у першу хвилю мобілізації. З якихось міркувань його не відправили у регулярний підрозділ, а призначили водієм міського військкомату. Проте чоловік відчайдушно рвався на фронт, й невдовзі добився переведення. За кілька років він здобув офіцерське звання й був призначений командиром штурмової роти.
«Кат має право тільки на смерть»
Сталося це в лютому 2016 року в Авдіївській промзоні. Підрозділ Сергія тоді займав позиції у пів сотні метрів від бойовиків.
Однієї ночі його хлопці неначе закам’яніли у своїх шанцях. Дехто від безсилої люті затуляв долонями вуха й пошепки лаявся. Хтось притискав до себе зброю, виймав з підсумків гранати та з надією озирався у бік командира. А той, зціпивши зуби, ніяких команд не віддавав. Бо ні атакувати ворога, ні по ньому стріляти було зась – другу добу на цій ділянці лінії зіткнення тривав непорушний «режим тиші».
Але крики болю катованої у ворожих траншеях людини тримали всіх у жорстокій напрузі. Це був уже не перший випадок, коли окупанти замучували на смерть полонених українців так, щоб наші вояки це чули. Сп’янілі від крові та горілки «новороси» змушували бідолах голосно викрикувати імена власних дітей, дружин, батьків, назви рідних сіл і міст, бригад і батальйонів, у яких вони служили…
Серце й розум ще геть молодого офіцера краяли гіркі думки. Він, на сто відсотків росіянин за походженням, нащадок професійних вояків, страждав нині дужче за підлеглих. Батьки «Поляка» живуть з ним в Україні дуже давно та вважають себе її істинними громадянами не тільки за паспортом, а й по духу. Однак у Росії мешкає ще купа близької та далекої рідні, яка підпала під гіпнотичний вплив кремлівської омани. «Ох, чули б ви це, бачили б, родичі ви мої гарбузові!» – билося у його голові.
Аж перед світанком змученого «Поляка» раптом мов осяяло – незабаром нестямні від горілки та садистських розваг сепари підуть в атаку! Ну, не можуть не піти! Шалена здогадка подіяла на нього як удар різкою – Сергій мигцем подався вздовж своїх позицій. Старшим на постах і резервній групі молодший лейтенант наказав зняти свої мінні загородження перед окопами й підготувати хлопців до зустрічного бою.
А хлопцям і готуватися нема особливої потреби – всі різновиди можливих дій за бойовими розрахунками за півтора місяця місцевих боїв вони опанували, як мамині молитви в ладанках на грудях. За лічені хвилини насторожі були всі, навіть піднята по тривозі зміна бійців, що відпочивала. Багатьох з них буквально колотило: не від страху або холоднечі, а від нетерплячки. Поквитатися за вбитих побратимів з катами поривалися всі. Полонених одностайно вирішили не брати.
Інстинктивний здогад «Поляка» таки не підвів. Коли над головами аспідне небо ледь-ледь засіріло, «новороси» рушили вперед. Вони на скору руку розмінували лази підходу до українців та кількома групами вміло рушили в їхній бік. А ті, затамувавши подих, чекали на сигнал до дій…
Розгром бойовикам, хоч і були вони ще тими «битими вовками», «поляківці» учинили класичний. Перших ворогів українці поклали зосередженим кинджальним вогнем. Потім загнали одну частину вцілілих на нерозміновані ділянки нічийної смуги, а «на плечах» другої увірвалися в передню лінію ворожих окопів…
«Спочатку я вперто вчився воювати сам»
Зустрічаємось із Сергієм на Луганському напрямку влітку 2017 року. Його рота обороняється на вістрі бригадної смуги оборони. Тут повсюди різко тхне згарищем, хвойний ліс навколо посічений уламками боєприпасів. Чотири останні ночі підрозділ веде активні вогневі бої зі свіжими підкріпленнями окупантів, які, за даними нашої розвідки, щойно закінчили інтенсивну перепідготовку на російських полігонах.
– Сергію, – цікавлюсь у молодшого лейтенанта, – наскільки я знаю, історія твого позивного відрізняється від стандартних, коли псевдонім людині товариші чи командири визначають за рисами її характеру, якимись особливими навичками або вчинками.
До присвоєння офіцерського звання Сергій був водієм, потім навідником станкового протитанкового гранатомета й командиром його розрахунку, головним сержантом і командиром гранатометного взводу.
– Мій батько був професійним військовим, який за свою службу об’їздив увесь колишній СРСР і так зване близьке зарубіжжя. Я народився під час цих службових «мандрівок» у Польщі, звідси й позивний, – відповідає ротний просто.
– Сергію, – не відстаю від офіцера, – у частині кажуть, що ти самотужки вчиш воювати мало не кожного підлеглого та маєш до цього неабиякий хист.
– За попереднім фахом я вчитель. Маю серйозний методологічний досвід, відповідні знання. Але, як водиться, спочатку сам уперто вчився воювати в більш досвідчених професійних вояків, по бойових статутах. Був водієм, навідником станкового протитанкового гранатомета й командиром його розрахунку, головним сержантом і командиром гранатометного взводу. Після закінчення офіцерських курсів командую вже ротою.
«Поляк» розповідає про свої бої під Торецьком, Зайцевим та Авдіївкою наприкінці 16-го та на початку 17-го років.
– Піхоту не дарма називають «пахарями війни». Це справедливо й у прямому, й у переносному сенсі. Приміром, Авдіївка дала мені як командиру найсерйозніший досвід. У мене тоді було 5 легкопоранених, але – жодного загиблого. І це при тому, що ми цілодобово витримували щільні обстріли їхньої артилерії, танків, мінометів, великокаліберних кулеметів.
Ми, не покладаючи рук, «пахали». Організовували активну систему оборони. Тобто маневрували підрозділами та вогнем, постійно облаштовували нові оманні та основні вогневі позиції, вели свою мінну та протимінну, снайперську та протиснайперську діяльність. Тримали бойовичків у постійному напруженні. Й нищили їх при найменшій нагоді. Як то кажуть – знай наших!
