Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Спілкуючись із воїнами на передовій, постійно чуєш слова: «Я тут, щоб моя сім’я жила безпечним мирним життям… Не хочу, щоб з Кремля вказували моїм дітям, як жити на нашій землі… Мусимо передати нашим нащадкам вільну, незалежну країну…» Сьогодні найкращі українські батьки й сини, матері та доньки мужньо тримають оборону на східних рубежах країни. Вони жертвують своїм життям та здоров’ям, аби звільнити тимчасово окуповані території від ворога. Тож в українському війську чимало прикладів, коли в бойових бригадах служать і воюють цілими сім’ями.
Одним із таких прикладів є сім’я Кучерів із Жмеринки, що на Вінниччині. Син Богдан вступив до складу бойової 59-ї бригади в кінці 2014-го. Його батько Валерій за кілька місяців теж поповнив ряди війська. Щоправда, потрапив у інше з’єднання. Як ветерана війни в Афганістані й досвідченого артилериста місцевий військкомат направив його в бердичівську артилерійську бригаду. Після навчального центру – одразу на фронт, у сектор «М». Рік воював у складі самохідно-артилерійського дивізіону на «Гвоздиках». А коли прийшов час демобілізуватись, підписав контракт і прийшов служити до сина в 59-ку.
З того часу Валерій Станіславович із позивним «Батя» та його син Богдан із позивним «Бача» служили в одній бригаді, в одному батальйоні. А під час ротацій на передову – командували сусідніми ВОПами. Разом пройшли чималий бойовий шлях: Чермалик, Попасна, Новоолександрівка, Водяне – далеко не повний перелік населених пунктів, де довелося тримати оборону і прикривати один одного під час бойових зіткнень з ворогом.
Чоловік зізнається, що на початку дружина дуже переживала, що двоє найстарших чоловіків-годувальників пішли на фронт. Адже в сім’ї Кучерів, крім Богдана, є ще донька Людмила і найменший син Мар’ян, яких треба було поставити на ноги. Та вдіяти нічого не могла. Це було тверде чоловіче рішення: «Хто, як не ми!», – казали старші Кучери.
– Сім’я, Батьківщина, свобода – ось найбільші цінності, посягання на які мотивує людей братись до зброї. Якби ми з сином не пішли, кум не пішов, сусід не пішов, і ще тисячі таких як ми – окупант давно був би у Києві та Львові! І тут без пафосу! Це правда життя. І я пишаюся, що ми з Богданом також зробили свій внесок для того, щоб зупинити ворога, – гордо говорить «Батя».
Щоправда, крайні два роки в бригаді служить лише один Кучер, «Батя». 14 жовтня 2017-го Богдан зазнав важкого поранення. Завдяки швидкій евакуації з поля бою і професіоналізму військових хірургів, йому пощастило вижити. Однак повністю так і не зміг відновитися, тож 2018-го довелося залишити службу за станом здоров’я.
– Ми тоді утримували позиції поблизу Водяного, – розповідає «Батя». – Я командував ВОПом на одному пагорбі, син – на сусідньому. Ворог накрив нас вогнем із БМП, РПГ та крупнокаліберних кулеметів. Гатили добряче, трясця б їх забрала. Довелося дати бій. Саме під час цього вогневого протистояння Богдан і дістав поранення в ногу. Слава Богу, хлопці швидко надали допомогу, зупинили кровотечу та евакуювали з ВОПу.
У Дніпрі хірурги врятували ногу Богдана. Зробили операцію, поставили 10 шпиць. Потім відправили додому на реабілітацію на півтора місяця. Після реабілітації хлопець дуже хотів повернутися у бригаду, рвався на передову до побратимів, але не судилося…
– Якщо чесно, я мріяв про офіцерську кар’єру у війську, а про створення власної сім’ї тоді не думав, чим добряче засмучував свого тата, – говорить Богдан. – Та план «воювати до повної перемоги» довелося підкорегувати. Після звільнення з армії влаштувався працювати на залізницю, одружився, а пів року тому народився син Сашко.
Чоловік розповідає, повідомити батька, що він став дідусем, вдалось не одразу. Справа в тому, що в цей час Валерій Станіславович разом із підрозділом якраз були на ротації, тримали оборону на Світлодарській дузі. У той день на їхній позиції було затишшя, тож командування дало дозвіл на роботу журналістів.
– У підрозділі працювало зо п’ять знімальних груп центральних телеканалів. Батько, як головний на опорнику, їм розказував, показував, коментував ситуацію. Одним словом – справжня телезірка! А до телезірок так просто не додзвонишся, – сміється Богдан.
