Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Майже двадцять п’ять років ця жінка присвятила роботі медсестрою в нейрохірургічному відділенні. Надважкі пацієнти, складні мозкові травми, екстрені випадки, а відтак, безсонні ночі й завжди ненормований робочий день.
Молодший сержант Ольга Ващенко за своє життя бачила немало людського горя і врятувала багато життів. Тож коли почалася війна, зрозуміла, − сидіти осторонь не зможе. І хоча військовою жінка стала не так давно − у перші роки війни саме займалася вихованням маленьких доньок-близнючок, намагалася допомагати військовим як волонтер. А щойно змогла працювати − повернулася до медичної справи. Залишила лікарню, у якій працювала багато років, та влаштувалася у військовий мобільний госпіталь, який розмістився у Маріуполі. А потім ще й підписала контракт зі Збройними силами. І хоча нині Ольга Іванівна служить медсестрою пересувного стоматологічного кабінету, досі мріє повернутися до нейрохіргії. А поки − вже опанувала специфіку стоматологічної справи. Також їздить на медогляди з пересувним рентгенкабінетом уздовж лінії зіткнення та асистує лікарям, які лікують наших бійців у районі ООС. Каже, радіє, що хоч якось стає в пригоді нашим захисникам.
Нині Ольга Ващенко не уявляє уже свого життя без медичного халату та пацієнтів. Хоча, зізнається, − пішла в медицину не за власним бажанням, а за вимогою матері.
− Мама працювала на двох роботах, щоб виховати нас із сестрами. Жили ми незаможно. Без батька. Однак мама завжди мріяла про хорошу освіту для нас. Мені порадила піти в медичне училище, щоб потім мати змогу вступати в університет на лікаря. Для цього я поїхала до дядька в Маріуполь з Казахстану, де народилася. Але вступу в університет завадили події 90-х років. Розвал країни, розруха, фінансова непевність. Тож мусила йти працювати, а не навчатися. Та й дядько виїхав назад у Казахстан, − розповідає Ольга Іванівна.
Тоді, опинившись сам на сам у чужому місті, ще зовсім юною дівчиною Ольга Ващенко вперше мусила самотужки дбати про себе. Влаштувалась у лікарню. Розпочинала свій медичний шлях з неврології. Потім за здібність і старання її перевели в більш складне відділення − нейрохірургію. Тут пропрацювала 24 роки. І хай як було складно, каже, жодного дня не пожалкувала, що обрала саме цю професію.
Зовні привітна та весела жінка знає, як це, коли треба відкинути емоції і з залізним обличчям робити свою справу, хоча сльози душать горло від жалю і скорботи. Як це, коли вдома чекають діти, (а їх у жінки троє), а вона не може піти з роботи, бо привезли нового важкого, або в її пацієнта напад…
− Старша донька Дарія з року практично виросла в мене в маніпуляційній, − говорить жінка.
Тому, каже, і не дивується, чому її донька обрала той самий шлях. Нині її Даша − також медсестра в тому ж 61-му військовому мобільному госпіталі, що і пані Ольга. Працює в реанімаційному відділенні. Вона − справжня гордість для матері. Адже жінка з власного досвіду знає, будь-кого на таку відповідальну роботу не беруть.
А потім, за прикладом матері, Даша також стала військовою − підписала контракт зі Збройними Силами України. Нині також − молодший сержант ЗСУ. Та хоча донька працює з мамою в одному госпіталі та й живуть вони неподалік служби, Ольга розповідає − її донька ніколи не користується навіть найменшими привілеями та авторитетом матері. Нарівні з іншими залишається на чергування, відгукується на будь-яке прохання про допомогу, понаднормово, посеред ночі, байдуже чия це зміна…І дуже радіє, коли вдається витягувати пацієнтів із найкритичніших станів, коли вони видужують.
Нині Ольга уже забула, що починала своє самостійне життя колись у зовсім чужому і незнайомому місті, бо наразі її знає і поважає ледь не пів Маріуполя. ЇЇ пацієнти та їхні рідні давно стали для жінки хорошими друзями. А на свята вітають та приходять у гості навіть ті, кого рятувала 20 років тому.
