Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Лише протягом 1944-1953 років за участь у визвольному русі чи його підтримку було репресовано близько пів мільйона українців. З них 153 тисячі вбито, 134 тисячі ув’язнено і понад 200 тисяч депортовано до віддалених регіонів СРСР.
Київ, Золотоворітська, 7. Тут розташований Державний галузевий архів СБУ. Про таємниці, які там зберігаються і як з ними ознайомитись, кореспонденту АрміяInform розповів директор Андрій Когут.
– Історія радянських каральних органів починається зі створення ВЧК. Чи збереглися документи, що проливають світло на діяльність «залізного Фелікса» та його емісарів на теренах України?
– Не всі, звісно, але є. Їх достатньо, щоб переконатись у злочинах ВЧК. Чимало кримінальних справ на українців було заведено вже у 1919 році – після чергової окупації України більшовиками. Згодом широкими повноваженнями – аж до розстрілу – були наділені так звані революційні трибунали Червоної армії, революційні трійки. Пізніше, за часів Сталіна, практика використання позасудових органів, наприклад, таких, як особливі трійки, ще більше поширилася.
Потрібно зазначити, що сто років тому окупація України комуністичною Росією проходила зовсім по іншому, ніж це пробує сьогодні подати Кремль. Наші документи яскраво свідчать про місцевий спротив більшовикам. Наприклад, за однією з кримінальних справ проходить мешканець Одещини Микита Обжелян та ще 6 селян. У грудні 1920-го їх засудили до розстрілу. Вони були обвинувачені у підготовці повстання з метою відновлення УНР. За подібними обвинувачуваннями судили і Петра Дізова, Георгія Віріха та багатьох інших. Наприклад, за вироком Одеського губернського суду від 15 червня 1924 року були засуджені десятки інших «контрреволюціонерів». Архів випустив навіть спеціальний анотований покажчик «Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917–1925 рр.)», де подано інформацію про інші схожі справи.
– Чому ці та інші документи, які неабияк компрометують всі каральні органи імперії, не знищили напередодні розпаду колишнього Радянського Союзу? Цікаво, хто тоді мав доступ до них?
– Доступ до архівів комуністичних спецслужб був суворо регламентованим і надавався відповідно до службових потреб. До деяких матеріалів доступ мали лише найвищі посадові особи КҐБ та ЦК. Загалом вся архівна робота була під пильним контролем і кожен рух архівних документів, а тим більше знищення таких архівних справ, обов’язково фіксувався. Навесні 1990-го вище керівництво Комітету видало 2 накази – №00111 та №00150, дозволивши знищення документів. Але насамперед тих, що стосувалися оперативних та агентурних справ 60 – 80-х років.
Та це не була перша чистка архівів. Одне з найбільших знищень справ відбулося по смерті Сталіна. Тоді компартія намагалася убезпечити себе перед майбутніми можливими репресіями і «очистити добре ім’я комуністів».
Поширеним міфом є те, що всіх «ворогів народу» арештовували нібито за доносами їхніх друзів, колег по роботі чи знайомих. Стукачі, як заведено називати авторів доносів, дійсно були. Але для «органів» визначальними були накази та розпорядження. Репресивна політика визначалася Кремлем і особисто «товаришем Сталіним». Саме у Москві визначали квоти та категорії «антирадянських елементів» і «буржуазних націоналістів», які підлягали арештам, розстрілам та депортаціям у віддалені райони СРСР. Кількість тих, кого мали репресувати, «спускали» в республіки у відповідних директивах, а місцеві чекісти виконували та перевиконували план.
На людину могло накопичитись десятки «сигналів» про те, що вона є ворогом радянської влади. Але, попри це, її могли не чіпати. А інколи вистачало і одного доносу, щоб людина опинилася у Сибіру чи взагалі була розстріляна. Репресії партійного керівництва або заслужених партійців відбувалися лише після погодження ЦК компартії.
– Багато документів радянських спецслужб вивезли до Росії?
– Цей міф є дуже популярним, та у нашому архіві ми поки не виявили його підтверджень. Документи справді вивозили з Балтійських республік, вважаючи, що вони рано чи пізно відновлять власну незалежність. А от щодо Києва, то у Москві не вірили, що Україна вийде з-під впливу Кремля.
– Що сьогодні архів, який ви очолюєте, може запропонувати відвідувачам? Маю на увазі кількість документів.
– Кожного, хто планує прийти до нашого архіву, ми насамперед просимо звернутися до нас із листом, вказавши інформацію, яка його цікавить. Адже лише у Києві зберігається більше ніж 224 тисячі одиниць зберігання, або майже 7 кілометрів архівних документів. Ще понад 730 тисяч – в обласних архівах СБУ.
Найчастіше шукають відомості про репресованих родичів. Як правило, звертаються вже не їхні діти, а онуки та правнуки, які шукають сліди своїх дідів і прадідів. Окрема категорія наших відвідувачів – це дослідники. Окрім українців, до нас приїжджають і з Польщі, Росії, Білорусі, Німеччини, Франції, Ізраїлю, Канади, США, Італії, Швеції й навіть з Австралії та Японії. Також, по можливості, якщо запитувані справи не надто об’ємні, ми надсилаємо оцифровані документи нашим запитувачам. Як правило, цю послугу ми надаємо родичам репресованих.
– До вас зверталися родичі репресованих із проханнями допомогти знайти тих, за чиєю волею їхні діди чи батьки «відпочивали» на Колимі?
-Таких дуже мало: менше ніж один відсоток від загальної кількості звернень.
– Росіяни-нащадки постраждалих можуть звернутися до вашого архіву із запитами щодо долі репресованих родичів, які проживали на теренах України?
– Звичайно. Якщо вони хочуть особисто ознайомитися зі справою на репресованих родичів, вони також можуть відвідати архів. Звісно, після отримання перепустки. До нас приїжджають і деякі російські історики — ті, які працюють з темою політичних репресій. В Росії говорити правду про комуністичні репресії наразі не популярно.
– Зважаючи на сьогоднішні відносини між Україною та Росією, про тісну співпрацю між архівами не йдеться?
– Після того, як Росія розпочала війну проти України, окупувала Крим та південні райони Донецької та Луганської областей, продовжує здійснювати теракти і вбивства наших співгромадян та колег, не може бути й мови про співпрацю.
– Щороку Україна вшановує пам’ять синів і доньок, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років. Досі не існує точної статистики, яка б відображала кількість загиблих.
– Питання про точну кількість жертв є надзвичайно складним. Це пов’язано насамперед із чистками в архівах, і не лише комуністичних спецслужб, але й інших радянських органів. Наприклад, не збереглися акти про смерть в більшості областей. Без них здійснити обрахунок надзвичайно важко. Скоріше за все ми будемо визначати кількість жертв між мінімальною та максимальною оцінками втрат.
– В архіві зберігається майже мільйон документів, що стосуються різних сфер діяльності спецслужб Української РСР. А яких найбільше?
– Найбільший масив становлять справи, сформовані за персоналізованим принципом, наприклад, такі як архівно-кримінальні. У нас вони зберігаються у двох фондах, один із документами про реабілітованих, а інший – про нереабілітованих осіб. Окрім того, є особові справи працівників радянських спецслужб, а також «справи-формуляри» — на тих, за ким велося спостереження.
Є окремий фонд із літературою для навчання чекістів щодо розшуку «контрреволюціонерів», «бандпособників», «петлюрівців» та інших «ворогів народу». За багатьма документами можна вивчати історію визвольного руху, оскільки МДБ-КДБ конфісковували величезний масив документів, які стосувалися історії та діяльності ОУН-УПА. Досить цікавим є фонд секретаріату «органів», де зосереджене листування між КҐБ й іншими установами, насамперед – ЦК КПУ. Воно показує, про що КҐБ інформував Компартію та містить дані про найважливіші події, що відбувалися в Радянській Україні. Хоча про більшість з цих подій ви навряд чи знайдете інформацію у комуністичній пресі.
– Методи, якими користуються сьогоднішні російські чекісти, не нагадують вам ті, до яких вдавались і радянські? Ви ж знайомі з документами, які проливають світло на їхню діяльність.
– Вони не просто нагадують, а фактично і є тими ж самими методами. Термін «гібридна війна» став популярним у 2014-му. Та для України це не було чимось новим. Ще на початку 20-х років минулого століття більшовицька Росія застосовувала ті ж методи проти України. Коли вже була проголошена Українська Народна Республіка, яка мала свої органи влади, російські більшовики створили у Харкові радянський уряд Української соціалістичної республіки, керований з Москви.
Тоді, як і тепер, Москва намагається переконати весь світ, що в Україні наче триває якийсь «внутрішній конфлікт», в той час, як насправді відбувається російське вторгнення та окупація. Нічого нового Путін не придумав, розпочавши неоголошену війну проти України, він просто повторює те, що, на жаль, спрацювало сто років тому.
– Не можу оминути і страшні 1937-1938 роки, які виявилися найбільш «щедрими» на «ворогів народу». Масив матеріалів, які проливають світло на них, напевно дуже великий?
– Найбільший з-поміж усіх інших періодів комуністичного терору. Але справа не у кількості матеріалів, а у тому, що з наказів, розпоряджень, інструкцій та звітних матеріалів видно, що масовий терор був спланованим і чітко контрольованим процесом. Про законність тут можна говорити дуже і дуже умовно, оскільки взагалі не йшлося про дотримання принципів правосуддя. Метою фактично була зачистка тих, хто підпадав під квоти «ворогів народу». Мало того, компартійний режим часто вигадував цілі категорії «ворогів».
Репресії відбувалися за квотним принципом. З Москви приходили плани, скільки людей треба розстріляти, а скільки відправити до таборів у заслання до віддалених районів імперії. Більшість було розстріляно, а правду про те, що рідні були вбиті, а не померли в тюрмах чи загинули в Сибіру стало можливим дізнатися тільки наприкінці 80-х років.
– А що «кажуть» документи МДБ-КДБ про боротьбу з «націоналістичним підпіллям Західної України», яка активно велася по закінченні Другої світової війни?
– Вони свідчать про те, що лише протягом 1944-1953 років за участь у визвольному русі чи його підтримку було репресовано близько пів мільйона осіб. З них 153 тисячі вбито, 134 тисячі ув’язнено і понад 200 тисяч депортовано до віддалених регіонів СРСР.
– Попри жорстокий терор проти українців, не всі мирились зі становищем рабів. Маю на увазі селянські повстання, що спалахували після поневолення України російсько-більшовицьким режимом.
-Так, якщо ми говоримо про 20-30-ті роки, то повстання охоплювали багато регіонів України: Дніпропетровщину, Запоріжжя, Донеччину, Луганщину та інші. Документальних підтверджень про всіх учасників спротиву немає. Наприклад, в архівній кримінальній справі на Євграфа Котишевського, Федора Крупу та інших повстанців села Макартятине Осинівського району Донецької області серед речових доказів – саморобні кулі та фото вилученої радянськими чекістами саморобної зброї, інші речові докази.
Фото часів Голодомору є справжніми раритетами, та все ж нам вдалося виявити у наших фондах такі світлини. Наприклад, про те, як восени 1932 року вилучали зерно та харч у селі Ново-Красне Арбузинського району Одеської області, а також фото засідання комітетів із вилучення продовольства у цьому ж селі.
– Якісь обмеження щодо отримання інформації з архіву існують? Наприклад, я можу сфотографувати особову справу родича, репресованого 40-50 років тому?
– Так, ви можете робити копії власними технічними засобами, але без спалаху і в такий спосіб, щоб не пошкодити оригінальні документи. Якщо ж справа у поганому стані, тоді ми спершу маємо її відреставрувати, і тоді ви зможете з нею ознайомитися.
– Коли пересічні українці отримали вільний доступ до архіву?
– Значна частина роботи щодо відкриття доступу була проведена за часів президента Віктора Ющенка, коли архів очолював Володимир В’ятрович. Але з приходом до влади Віктора Януковича вона була практично призупинена.
– Мабуть, на догоду Володимира Путіна – колишнього кадебіста, який боїться оприлюднення правди про злочини своїх колишніх колег?
– Зміни тоді зазнала вся гуманітарна політика, доступ до архівів КДБ не був виключенням, фактично у всьому ми стали копіювати російську. Це передбачало закриття доступу до справ радянських спецслужб.
У квітні 2015-го парламент ухвалив пакет декомунізаційних законів, один із яких власне і відкрив вільний доступ до практично усіх документів репресивних органів Радянського союзу.
