Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Історія досвідченого сапера, в минулому начальника відділу підготовки в Центрі розмінування, Віталія Галіцина, який, перебуваючи вже в запасі, добровольцем пішов на фронт і дістав важке поранення, внаслідок якого втратив зір, відома багатьом українцям. Ще більше людей дізналися про Віталія після виходу документальної стрічки «Вдивляючись у темряву», в якій він – один з головних героїв.
Наше ж знайомство відбулося наприкінці 2014 року в Київському військовому госпіталі, де Галіцин проходив черговий етап лікування. Цей медичний заклад надовго став для Віталія та його матері Людмили Владиславівни, яка його доглядала й усюди супроводжувала, другим домом. На превеликий жаль, лікарі констатували, що одне око безповоротно втрачене. Але Галіцин не впав у відчай. Він мужньо сприйняв вирок долі й разом з мамою мужньо вів тривалу боротьбу, щоб відновити можливість бачити на друге око. Бій йшов за мізерну надію.
«Втрата можливості бачити робила мене якоюсь мірою безпомічним, і величезну силу, оптимізм я отримував саме від мами»
– Важке поранення 2014 року повернуло мене в дитинство, коли я не міг обходитися без матері, – розповідає Віталій. – Так склалося, що я виріс без батька і все те, з чим я входив у доросле життя, дала мені мати. Сьогодні, як кажуть, з висоти прожитих літ і неймовірних викликів долі починаєш ще більше цінувати найдорожчу у світі людину. Втрата можливості бачити робила мене якоюсь мірою безпомічним, і величезну силу, оптимізм я отримував саме від мами.
Друзі, однокурсники та колеги по службі Галіцина, з якими довелося спілкуватися, майже в один голос відзначають його небайдужість, доброту та щирість – риси, що виховують батьки змалечку.
– У пам’яті закарбувався один епізод маминого виховання з далекого дитинства, який, я впевнений, протягом всієї армійської служби та й подальшого цивільного життя керував моїми вчинками, – пригадує Віталій. – Якось мама забрала мене з дитячого садка й ми проходили повз автомати з газованкою. Мама пошукала в гаманці й знайшла лише одну 3-копійчану монету. Я кинув її в автомат, склянку наповнила шипуча вода і я її сам випив. «А чому ти не поділився зі мною, можливо, я теж хотіла пити?» – запитала мама, коли я повернув склянку до автомата. Той сором дитинства наче чіп засів на все життя. А я часто-густо вимірював свої вчинки по матері – «а що сказала б мама?»
– Ставити інтереси служби, колективу вище за власні – це притаманно Віталію, – розповів колишній начальник Центру розмінування Сергій Зубаревський, який багато років знає Галіцина по спільній службі. – Це було видно, коли він на шкоду своїм інтересам удень і вночі готував саперів до Лівану, коли у складі української місії займався розмінуванням в Іраку, та й хіба в його характері було відмовитися від поїздки на Донбас?
«Багато хто думає, що моя мама працює в школі. Вона інженер-економіст. Учителька вона лише для мене»
І нехай Людмила Владиславівна була, м’яко кажучи, не в захваті від рішень сина щодо поїздок в Ірак і в 14-му році під Новоазовськ, але ж це вона навчила Віталія самостійності й десь всередині розуміла його вчинки.
– Хоч і намагався вберегти її від зайвих переживань, але це не завжди в мене виходило, – каже Віталій. – Близькі й рідні сапера, на жаль, приречені жити з тривогою в серці. Не винятком є і моя мама. Ну що з того, що я утаємничував свою поїздку в Ірак. Вона полегшено зітхнула лише, коли я звідти повернувся неушкодженим. У чотирнадцятому році вийшло інакше. Вона, до речі, й не знала, куди та навіщо я поїхав.
Те, які випробування довелося пережити Людмилі Владиславівні після важкого поранення сина, досконально знає лише вона й Віталій. Госпітальні палати, де ліжко поруч із сином, десятки оперативних втручань, спілкування з лікарями, безліч консультацій, пошук рятівних спеціалістів, закордонні поїздки сина на лікування – все це наче у величезному калейдоскопі змінювалось усі ці останні роки. І віра. Людмила Владиславівна з нею прокидалася, з нею лягала спати. А на обличчі – жодного натяку на те, що робиться в душі цієї, без перебільшення, мужньої жінки.
– Віталію, мама твоя справляє враження мудрої, досвідченої та виваженої вчительки, – ділюся своїми думками після знайомства з Людмилою Владиславівною.
– Ні, вона інженер-економіст, усе життя пропрацювала на приладобудівному заводі, – відповідає мій співрозмовник. – Але ви не перший, хто так вирішив. Багато хто теж думає, що мама працює в школі. Проте вчителька вона лише для мене.
І не лише вчителька, а й проникливий психолог, здатна не лише розгледіти в поведінці сина сховану десь у тенетах душі хандру та розпач, а й вчасно зреагувати.
Коли Віталію Галіцину запропонували навчати молодих саперів у Центрі розмінування в рідному Кам’янець-Подільському, першою підтримала сина мати. За словами Людмили Владиславівни, для Віталія це не лише можливість передати свій багатий досвід молодим колегам, а й один зі способів душевної реабілітації.
– Знаєте, я ніколи не висловлював публічно свої почуття до моєї дорогої матусі, – сказав щиро наприкінці нашої розмови Галіцин. – А сьогодні в День матері хочу через ваше видання це зробити: «Мамо, я люблю тебе. Ти в мене найкраща!»
