Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Присвячується матері бійця 90-го батальйону 81-ї бригади Наталії Ушаковій, – АрміяInform
«Синку, це мама!» Здається, зараз земля піде з-під її ніг. З лікарняного ліжка на неї дивиться син, а з його очей – сльози градом від болю. По дорозі в госпіталь у нього зупинилося дихання, що призвело до ускладнень. Вадим не міг ні самостійно пересуватися, ні говорити.
Вона трималася щосили, а так хотілось кричати від горя. Лікар, побачивши її в такому жахливому стані, попросив негайно вийти. За дверима реанімації вона повільно, ледь дихаючи, сповзла по стіні й заревіла так голосно, що, здавалося, її в ту мить почув увесь світ…»
Вона п’є ранкову каву й дивиться у вікно – наче в минуле. Перед очима – її маленька Настя та Вадимко… Чомусь згадалось, як одного разу вони вирішили навести лад у серванті: дістали сервіз, келихи з кришталю. Настя подає, а брат б’є й обережно складає до купки. Перебили весь посуд. Ось то було щастя! Жінка пригадує минуле, а на очах сльози. Доньці нині 28 років, сину 30 буде у вересні. Настя на заробітках за кордоном. Коли брат чує її голос телефоном – усміхається… мовчки. Не тому, що не має, що сказати. Ні. Просто не може. В родині сталася справжня біда…
«Я не буду ховатися за маму й піду на війну»
Цими словами у 2015-му Вадим Ушаков, тримаючи повістку у руках, приголомшить родину. Мама Наталія не знатиме про його плани до останнього. Діти жаліли її. Жінка хворіла – хворе материнське серце наче відчувало біду.
Вадим не так давно відслужив строкову й тоді працював на заводі. Захопився спортом, щодня тренувався. Відбуде зміну до часу ночі й уже о п’ятій ранку встає на ранкову пробіжку. Вона боялася за сина й він про це знав, адже напередодні загинув односелець, забрали на війну рідного брата, похресника, сусідських хлопців.
Перед своїм відправленням на Схід, на день народження матері, влаштував їй справжнє свято. Втомлена після важкого робочого дня, вона не вірила своїм очам, побачивши святкову вечерю, яку син сам приготував. Ось то було щастя!
А потім почалася «його війна». Спочатку навчання на полігонах. Приїздила Наталя до нього до Рівного, згодом – до Житомира. Просив пампушки привезти, але не прості, а спечені за старовинним бабусиним рецептом. Не хотів припиняти тренування навіть на війні, тому привезла йому й гантелі.
Змінилося життя 12 квітня 2016 року… У той день Вадим тримав бій на Авдіївській промзоні кулеметником 90-го батальйону 81-ї бригади. Поранення в щелепу, плече наче по дотичній прошило наскрізь його тіло…
«Очі твої, сльози, скільки болю й горя, сину мій»
…Одеса. Палата реанімації.
– Синку, це мама, – говорить заплакана жінка й, здається, зараз земля піде з-під її ніг. З лікарняного ліжка на неї дивиться син, а з його очей – сльози градом від болю. Він був під’єднаний до апарата штучної вентиляції легень. По дорозі в госпіталь у нього зупинилося дихання, що призвело до ускладнень. Вадим не міг ні самостійно пересуватися, ні говорити.
Вона трималася щосили, а так хотілось кричати від горя. Лікар, побачивши її в такому жахливому стані, попросив негайно вийти. За дверима реанімації вона повільно, ледь дихаючи, сповзла по стіні й заревіла так голосно, що, здавалось, її в ту мить почув увесь світ. «Очі твої, сльози, скільки болю й горя, сину мій…»
Тут до неї підійшла волонтерка зі словами:
– Я вдарю тебе, чуєш? – Наталя від подиву перелякано подивилася на жінку. – Не смій. Він не повинен бачити тебе такою. Він живий, і тепер це головне!
Понад пів мільйона гривень коштував шанс на повноцінне життя її дитини
Спливав дорогоцінний час. Лікарі не давали жодних прогнозів. Вадим повільно згасав, організм хлопця працював на знос. Роки безперервної реабілітації, справжньої боротьби. Вона бачила його страждання й невтомно повторювала: «Я вимолю в Бога повноцінне життя для тебе, синку!»
Одна з жінок, що допомагала в лікарні, згодом, побачивши в парку Наталію з сином на інвалідному візку, тихо промовила у слід: «Ти ба, він вижив…» Ці слова на стільки закарбувалися в пам’яті матері, а наче лезом по серцю залишили відбиток на все життя. Вона усміхнулася щосили й відповіла: «Інакше й бути не могло!»
У лікарні Наталія із захопленням читала йому книжки. А якою щасливою була, коли побратими витягли її хлопчика із задушливої палати, взявши із собою на військовий парад 18-го року. Стільки гордості за сина й радості – він не забутий, він справжній Герой!
Хлопці з бригади взагалі ніколи їх не полишали. Зробили ремонт у палаті, купили телевізор, аби не сумував. Одного разу, побачивши, як вона пере руками речі, вони мовчки переглянулись, і вже наступного дня на Наталію чекав подарунок.
– Треба берегти мамині руки. Ця пральна машина для вас, – усміхаючись, вони обійняли жінку. І то було також щастя!
Небеса почули її молитви! Лікарі запропонували провести Вадимові унікальну операцію, яку ніхто до цього не робив в Україні – вживити під шкіру помпу, що вприскує препарат для зняття спазмів м’язів. Нарешті з’явилася надія! Вперше за стільки років їй стало легше на душі!
Понад пів мільйона гривень коштував шанс на повноцінне життя її дитини. Здавалось, це вирок. Таких коштів їй не зібрати ніколи. Їй одній – ні. Проте спільними зусиллями небайдужих з усієї України – так! І знайти необхідну суму вдалося! Як вона раділа, як плакала від щастя! Ще більше тішилося материнське серце, коли після операції поліпшення стало дуже помітним. Нарешті відкрилося друге дихання… У них обох!
…Сьогодні в Наталії Ушакової новий день, нова сторінка життя. Вона п’є ранкову каву й з усмішкою дивиться, тепер вже у майбутнє. Майже щодня телефонує й підтримує її донька. Дівчина сумує, адже рідна душа відчуває біль брата. Каже, що чує його смішний дитячий голос уві сні, в якому він співає їй пісеньку про ведмедика, як у дитинстві.
Раптом протяжними звуками десь із кімнати лунає стогін. Це кличе маму Вадим… «І тобі доброго ранку, синку!» – відповідає Наталія. Снідають разом. Уже дві пігулки замість жмені! І знов, і знов тренування! Й мовчазне дякую в його очах. І це вже щастя!
– Ти тільки живи, мій любий, не здавайся, борись, а я буду завжди поруч, – каже мама. Проте він це знає й так: ніколи не покине його в біді самого, не перестане любити таким, який він є. Вадим її береже й, попри свій нестерпний біль, дивиться тільки усміхненими очима, щоб зберегти її безмежне від любові й ніжності велике материнське хворе серце…
P.S: На сьогодні у Вадима поступово відновлюються функції організму. Після реанімації в нього одна нога була настільки скручена, що не діставала до підлоги. Тільки через рік уперше зумів він встати обома. Нині мама заново вчить ходити свою дитину. Лікарі кажуть, що він зможе відновитись, але для цього потрібно регулярно тренуватись. Головне, щоб м’язи не втратили тонус, бо потім нічого не вдасться зробити.
Для більшої результативності курсу реабілітації йому необхідно щодня тренуватися вдома на спеціальному тренажері. На прохання лікарів і рідних Вадима небайдужі українці почали збір коштів для закупівлі Thera-Trainer tigo 628, вартість якого близько 130 тисяч гривень.
Колектив Інформаційного агентства АрміяInform не лишився осторонь і долучився до марафону «Допоможи Вадиму Ушакову».
Усі ми віримо, що спільними зусиллями повернемо тебе до повноцінного життя, хлопче, і сльози твоєї матусі будуть тільки від радості. І то буде щастя!
Картковий рахунок ПриватБанку
Наталії Григорівни Ушакової 5168 7422 3942 3696!
