Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
«Вони воювали не гірше чоловіків». Так відгукувався про жінок, які у складі Червоної армії воювали на фронтах Другої світової війни, американський генерал Дуайт Ейзенхауер. Такого висновку він дійшов, поспілкувавшись з радянськими маршалами та самими жінками-фронтовичками.
Жодне військове протистояння впродовж століть не обходилося без участі в них жінок. На фронтах тієї ж Другої світової війни, за висновками істориків-дослідників, зокрема Лариси Кобченко, у складі Червоної армії воювали щонайменше 800 тисяч жінок. А скільки їх було в партизанських загонах, підпіллі, де теж загрожувала смертельна небезпека?.. Були представниці прекрасної статі і в арміях антигітлерівської коаліції, правда, не в такій кількості. Про це повідомляє АрміяInform.
Тож згадаймо у День перемоги над нацизмом у найстрашнішій в історії людства війні Марій, Валентин, Наталь, які разом з чоловіками тримали в руках штурвал літака, автомат чи снайперську гвинтівку, наближаючи Перемогу, часто і ціною власних життів…
«Візьміть хоч санітаркою…»
Марія Боровиченко – одна з таких жінок. Народилася 1925 року в передмісті Києва, селі Мишоловка. У робітничій родині. У 1941-му, коли їй ледь виповнилося 16 років, закінчила курси медсестер і планувала працювати в одній зі столичних лікарень. Та цим планам не судилося здійснитись: усі карти сплутав напад Німеччини…
У серпні 1941-го дівчина прийшла до військової частини, що тримала оборону Києва. І заявила командиру, що «хоче допомагати нашим бійцям». Той, дізнавшись про фах дівчини, призначив її санітаркою. Марія обороняла Сталінград, воювала на Курській дузі. У липні 1943-го ворожа куля обірвала життя дівчини. Похована вона в Бєлгородській області.
За героїзм під час боїв у Сталінграді, де вона була санінструктором, нагороджена медаллю «За бойові заслуги», а 6 травня 1965 року їй було присвоєно звання Герой Радянського Союзу. Посмертно.
У рідній Мишоловці на честь Марії Боровиченко названо вулицю. На фасаді школи, де вона навчалася, встановлено меморіальну дошку, а біля школи відкрито погруддя.
Жінки були і серед авіаторів
Лариса Литвинова – корінна киянка. Після закінчення десятирічки працювала закрійницею на взуттєвій фабриці, але дитяча мрія підкорити п’ятий океан привела її до Херсонської льотної школи, яку успішно закінчила у 1940 році. Працювала льотчиком-інструктором у Феодосійському, а потім Кіровському аероклубі Москви.
У 1942 році закінчила курси штурманів при Енгельскій авіашколі, після чого її призначили стрільцем-бомбардиром 46-го жіночого нічного бомбардувального авіаполку. Воювала на Південному, Закавказькому, Північно-Кавказькому, 2-му Білоруському фронтах. Пройшла бойовий шлях від стрільця-бомбардира до штурмана, здійснивши 816 бойових вильотів на переобладнаному в бомбардувальник біплані По-2. У грудні 1945 року Герой Радянського Союзу гвардії капітан Лариса Литвинова звільнилася з армії. До 1979 року працювала старшим інженером Всесоюзного науково-дослідницького інституту джерел струму. Мешкала в Москві, де й померла 5 жовтня 1997 року. Похована на Ніколо-Архангельському кладовищі.
Розвідниця Ніна Гнилицька
Народилася Ніна на Луганщині в сім’ї робітника. Працювала на шахті. З листопада 1941 року стала розвідницею 465-ї окремої розвідувальної роти 383-ї стрілецької дивізії (18 армія, Південний фронт). У ніч на 5 листопада 1941 року провела групу розвідників у захоплене ворогом рідне село Княгинівка, вбила вартового, знищила гранатами в одному з будинків 10 гітлерівців. Після цього розвідники захопили цінні документи, зброю та взяли в полон «язика». Потрапивши в оточення з групою розвідників, Ніна Гнилицька загинула 10 грудня 1941 року. Похована в місті Вахрушеве Краснолуцького району Луганської області у братській могилі.
За зразкове виконання завдань командування та проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками мужність і героїзм червоноармійцеві Ніні Тимофіївні Гнилицькій присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. У місті Красний Луч встановлено пам’ятник відважній розвідниці. Її ім’ям названо вулиці у містах Донецьк і Красний Луч.
Підпільниця Ляля
Лариса Ратушна народилася на Поділлі – у місті Тиврові. В родинному колі її любо називали Лялею. Дівчинка підросла, закінчила середню школу та подалася до Москви вступати до Московського державного університету імені М. Ломоносова. Та почалася війна й дівчина, прийшовши до військкомату, попросилася на фронт. Але їй відмовили. Тоді вона приєдналася до москвичів, які зводили на околицях міста оборонні рубежі.
Водночас навчалась і на курсах медсестер, після закінчення яких пішла в народне ополчення. Нарешті 6 вересня 1941 року Лариса вступила в Московське ополчення, яке складалося здебільшого зі студентів, аспірантів та професорів університету.
Там Ляля була санінструктором. Але воювати їй довелося недовго. Вже в першому бою поблизу Наро-Фомінська дівчина потрапила в полон. Після декількох невдалих спроб їй все ж таки вдалося вибратись на волю. І вона вирішила пробиратися на рідну подільську землю. Вінниці дісталася через два місяці. Та відносно спокійне життя було не для цієї дівчини: буквально за кілька тижнів вона зуміла налагодити зв’язок з Вінницьким підпіллям. Після кількох перевірок на благонадійність Лялю прийняли у свої ряди.
Уже навесні 1942-го підпільники організували втечу кількох десятків військовополонених, що працювали на місцевому м’ясокомбінаті, вивели з ладу станції водопостачання, спалили продовольчі склади та млин, знищили офіцера СС і поранили гебітскомісара Нольтинга. А також, організувавши «експропріацію» у гітлерівців зброї, відправили партизанам кілька сотень автоматів і гвинтівок, три кулемети.
Юна підпільниця була також розвідницею, доставляла партизанам зброю, шрифти, документи та листівки. Партизани звали її «зіронькою». Вона намагалась зробити все, аби виправдати це ім’я. Знання німецької мови дало можливість Ларисі ходити в табір радянських військовополонених.
За її допомогою вдалося звільнити кількох людей. 17 липня 1942 року під час одного з важких моментів у житті вінницького підпілля (низка арештів і розстрілів) Ляля потрапила в полон. Прямо із заводу з виготовлення свічок, де працювала, її кинули до в’язниці, де жорстоко допитували. Проте дівчина нікого не видала. Звільнитись удалося лише в квітні 1943-го за допомогою підкупу німецького чиновника. І знову конспіративна квартира, де вона проживала під псевдонімом Лукія Степко. Підпільний комітет доручив їй роздобути типографський шрифт. Ляля впоралась із завданням. Це дало змогу обладнати підпільну друкарню «Україна», яка діяла аж до повного звільнення Вінниці. За цей час було надруковано й поширено близько 70 тисяч листівок.
19 березня 1944 року, коли радянські танки були вже на околицях Вінниці, підла рука зрадника обірвала життя Лариси Ратушної. Поховали її на Вінницькому кладовищі. Згодом останки Лялі Ратушної були перенесені до Парку Слави у сквері Козицького в центрі міста.
