Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
…8 травня 2019 року поблизу селища Лебединське почався ворожий обстріл із великокаліберних кулеметів, стрілецької зброї та гранатометів. Російські найманці спробували провести розвідку боєм оборонних позицій десантників. Розвідник-далекомірник Владислав Перевитий та його бойові побратими помітили групу противника, що висувалась у їхній бік, та відкрили вогонь. Найманці поспішно відступили.
− Прикриваючи свою групу, бойовики посилили обстріл. Поруч пролунав вибух і я дістав осколкове поранення в ногу, — згадує Владислав й додає, що перші секунди після вибуху навіть не зрозумів, що відбулося. — До мене підбігли та наклали турнікет на ногу, що вже стікала кров’ю. Все відбувалось, ніби в тумані, ніби не зі мною. Потім на одній нозі, опираючись на товариша, відскакав у безпечне місце.
Згодом була складна операція в Харкові. Попри всі намагання медиків, ногу врятувати не вдалося, ампутували. Десантник згадує, як проходив реабілітацію в Ірпіні, як довго звикав до протезу, як було непросто змиритися з думкою, що ти тепер не такий, як всі.
— Спочату було дуже непросто, проте нині протез став, мов рідний, — сміється Перевитй. Незважаючи на всі труднощі, він не втрачає життєвого оптимізму та… продовжує й далі служити в бойовій частині! На запитання, чи не було думок залишити все та піти з армії, не замислюючись відповідає, що служив і буде служити.
— Про те, аби залишити свою частину, в мене навіть не виникало думки. Я маю показати, що, попри все, я − найкращий, — наголошує Влад.
І справді, хлопець здаватися не збирається, продовжує активно жити, займається боксом та бігом. Каже, що протез − не причина, аби падати духом. Й додає, що нині понад усе хотів би мати ще й спеціальний біговий протез, аби займатися спортом ще інтенсивніше.
Вдадислав зустрічається з дівчиною, яка всіляко підтримує його та надихає на нові звершення. Із Ганною він познайомився вже після того, як втратив ногу, тому надзвичайно цінує її відданість, розуміння та любов.
На запитання, що б він побажав тим, хто має таку ж травму, як у нього, та опустив руки і зневірився в собі, Владислав відповідає: «Важливо не розчаровуватися, не шукати винних, рухатися тільки вперед, як би це не було важко. А ще потрібно знайти себе в чомусь. Скажімо, я знайшов себе в спорті, і це мені дуже допомагає».
Побажаємо нашому мужньому розвідникові й надалі не здаватися, ставити перед собою нові цілі й з гордістю та легкістю їх долати. Нехай небесний покровитель десантників Архістратиг Михаїл завжди і повсюди оберігає Владислава під своїм крилом.
За матеріалами пресслужби 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України
