ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Як спецназівці зірвали плани бойовиків захопити Попасну

17 Квітня 2020
Як спецназівці зірвали плани бойовиків захопити Попасну

…У пам’ять про «Ворона», «Чіріка», «Рекрута» й «Актьора». Спочивайте з миром, побратими!

Мій співрозмовник — офіцер-спецпризначенець з позивним «Техас». Він переповість одну з операцій зведеного підрозділу, яким керував. Саме завдяки цій операції 24 липня 2014 року було зірвано спробу російських найманців захопити місто Попасна.

Тоді загинули четверо героїв-захисників. Ця розповідь присвячується їхній пам’яті.

Поіменно: «Ворон» — Андрій Чабан (Тернопільщина), «Чірік» — Володя Черкасов (Вінниччина), «Рекрут» — Василь Кобернюк (Хмельниччина), «Актьор» — Тарас Якимчук (Рівненщина).

Аби перейти до суті операції, яка у фіналі стала класичним прикладом успішно реалізованого нальоту, «Техас» розпочав з подій, що відбувалися напередодні 24 липня 2014-го:

«Липень 2014 року. Війна. Донецька область. Досягнення-здобутки в Українського війська значні. Ми визволили Слов’янськ, Краматорськ. Штаб АТО з Довгенького перебазувався на Краматорський аеродром. У війську та й серед населення України, де про війну лише говорять з екранів телевізора, панує своєрідна ейфорія.

У Слов’янськ ми зайшли першими

Щодо визволення Слов’янська, то завдання було досить складним. Ми зайшли першими. Наш командир доповідав особисто тоді міністру оборони Гелетею, після чого він зробив дзвінок Президенту: «Слов’янськ взято, місто наше!» Зайшли ми, взяли площу перед міською радою, поставили по периметру наших хлопців, підняли над міськрадою Український прапор, прочесали всі її приміщення з підвалами, а також навколишні будівлі. Там були жінки з дітьми, перелякані до смерті. Прознавши, що ми — українські солдати, обнімали нас, цілували, не відпускали і раділи. Чого не скажеш про переважну більшість бабусь з дідусями, які дивились на нас злими очима.

Наступним нашим завданням було взяття Дзержинська. Це були важкі бої у складних міських умовах. Ми мали поранених різного ступеня важкості. Та, дякувати Богові, безповоротних втрат тоді не було.

…Як там у Первомайську?

За кілька днів ми отримали завдання розвідати Первомайськ. Мене призначили командиром зведеного загону. Ситуація навколо цього міста, скажу відверто, була непростою. Ворог мав там потужні сили і засоби.

Попасна була під нами, Первомайськ поки що їхній. Розвідка доповідала, що сьогодні-завтра противник планує захоплення Попасної. Тож зволікати не можна.

До зведеного загону входили дві групи спецпризначення, а це трохи більше ніж 40 осіб, яких підсилили приданою бронегрупою військового інституту танкових військ з Харкова — у складі одного БТР. Екіпаж привіз у район АТО шоломи з бронежилетами для своїх, планували, що затримаються там буквально на день, а залишилися майже на два роки.

Ми висунулись у район запланованої операції, неподалік Первомайська. Вступили у взаємодію з командуванням добровольчого батальйону «Донбас». Нинішній командир 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» полковник Віталій Власенко, він же «Філін», був тоді начальником штабу.

Хлопці-добровольці зустріли нас із певною пересторогою. Ми носили форму закордонного зразка без знаків розрізнення. Та й деякі зразки зброї в нас були інші.

«Донбасівці» стояли в Попасній, за кілометри 4 від Первомайська. Вони допомогли нам зорієнтуватися на місцевості. Ми домовилися про підтримку, обмінялися позивними, перевірили роботу зв’язку, налаштували радіостанції. Я вийшов на точку для проведення розвідки: що, де, як!

У ніч на 24 липня…

Ми приступили до реалізації нашого плану в ніч на 24 липня.

Дорозвідка — необхідність для успішного виконання завдання — найголовніше, про що я тоді думав. Так само думав і про те, як наявними силами і засобами успішно виконати завдання без втрат!

Ми зайшли від Попасної з боку села Катеринівка двома машинами, розмістилися, причаїлися, спостерігаємо.

Дуже приблизно, дуже все в загальних рисах. Дорозвідка — супер. Лиш сьогодні я розумію, що варто було б застосувати безпілотник, підготувати удар артилерії… Та де там, тоді про такі засоби ми і не мріяли.

Я відправив дві групи для спостереження в район ворожого блокпоста. Ми знали, що він там є, знали, що він не є постійним, тобто противник там чергує не завжди.

Напередодні ми знайшли таксі. Розпитали у водія про те, про се. Він був не надто говіркий. Попросили, чемно, підвезти нас максимально близько до блокпоста. Водій відмовився: «Хлопці, я вас нікуди не повезу. Ось вам авто, ось ключі. Хочете їхати — будь ласка. Я вас тут почекаю».

Ми під’їхали. За метрів 100 зупинилися, оглянули.

У чому була суть операції. Я з невеличкою групою підкріплення, двома машинами залишився на підході. Обидві групи відправив на спостереження до блокпоста, що на в’їзді в Первомайськ. Перед відправкою налаштували радіозв’язок, обговорили деталі, домовились про контрольну точку збору на випадок раптових проблем чи непередбачуваного розвитку ситуації або можливої евакуації.

«Пішла жара»

Вийшли рано-вранці 24 липня. Підійшли, залягли, почали спостереження. За три-чотири години почався рух. Найімовірніше, там хтось прокинувся, щоб сходити до вітру. Здавалося б, можна вже накривати, лупити. Та я вирішую: будемо спостерігати далі. Доповідають: приїхав мікроавтобус, автобус, іще кілька машин. Кажу командирам груп, щоб пильнували, вичікували, аналізували, вирішували.

Просто взяти і рознести блокпост, при цьому знищивши десяток живої сили, — одне, та більш важливо — зрозуміти, що за рух і що далі буде.

За деякий час я почув стрільбу. Пішла жара. Виходжу на зв’язок. Розумію, що почався серйозний заміс.

Минає кілька хвилин, я заводжу техніку і виходжу на евакуацію. Дальній зв’язок переривається. Розумію, що треба вже хлопців витягувати. Ми ж довго не воюємо. Висовуємось до них. Я в БТРі йду першим. За мною «Урал» з ДШК. Підтягуємося до пункту збору. І тут на мене виходить командир першої групи, каже, щоб ми відходили, мовляв, у нас усе норм, ми вже відійшли.

Ворог за ці 10 хвилин бою зумів підтягнути резерви з Первомайська.

Ми розвертаємось. Починаємо відходити, лупимо зі всіх стволів по противнику. Я в головному БТРі, що попав під шквальний обстріл — три колеса були на шматки розірвані, багаторазово прострелений корпус. Дивно, але екіпаж не постраждав. Оператора-навідника врятувало диво — бронебійна куля розбила триплекс, у який він дивився, він пригнувся, опустив голову, і в цей момент у вежу влетіла граната з РПГ і кумулятивний струмінь пропалив башту наскрізь. Але «Уралу» дісталося набагато більше. Офіцер, який вів машину, доповів, що в неї також прострілені всі колеса, паливний бак. Вантажівка була наскрізь прошита кулями. Дивно, як вона не вибухнула. А ось хлопці в кузові..!

Кулеметник ДШК контужений, двоє поранених. Ми підчепили «Урал» почали його відтягувати БТРом. Відійшли на метрів 500, і цього вистачило, щоб вийти із сектора масованого обстрілу. Мені доповідають, що в нас один важкий. Я виходжу на «Донбас», прошу допомогти щодо евакуації пораненого. Вийшов на командира, паралельно і на нашого чергового в базовому таборі «Сармат», прошу в них підтримки артилерії і вертоліт для медевакуації.

З артою не вийшло, оскільки дивізіон у цей час проводив передислокацію і був поза районом можливого вогневого ураження.

Ми ще трохи пройшли. БТР вже практично роззувся, йшли на дисках, зчеплення згоріло. Тут ми нарешті зустріли свої обидві групи. Підлога кузова «Урала» була залита кров’ю побратимів. На той момент я мав двох поранених і двох загиблих. Важко й уявити, що вони пережили в тому кузові. Але достеменно відомо, що кожен із них — герой. Вони до останнього стояли плечем до плеча, падали від поранень, та підіймалися знову, відкриваючи вогонь по ворогу. ДШК не замовкав..!

Під’їхали хлопці з «Донбасу», медичка з відважними волонтерами. Дорогою до нашого блокпосту ми намагалися врятувати поранених — зупиняли кровотечі, тампували рани від куль.

Про ту нашу операцію можна сказати, що вона відбулася в тилу. Тобто за лінією розмежування. Хоча тоді, влітку 2014-го, такого поняття «як лінія розмежування» ще не було.

У тому бою загинули смертю хоробрих чудові воїни — Василь Кобернюк, Тарас Якимчук, Андрій Чабан, Володимир Черкасов. Я хочу, щоб їхні близькі та рідні знали про їхній подвиг, про те, що вони загинули смертю героїв, що ворог дорого заплатив за їх загибель.

Згодом прибула евакуаційна команда, яка зачепила БТР і «Урал», здається з 80-ки, на «Хаммерах». Вони нас привезли до блокпоста біля Артемівська. Там мене зустрів командир з нашими машинами. Уже після приїзду дізнались, що двоє поранених, яких ми відправили вертольотом, не вижили.

Класичний наліт, перший за війну…

Результат цього всього. Перший за війну успішний наліт. Класичний наліт — знайти об’єкт, вичекати, провести прямі дії. Це не засідка, не рейд — це наліт. Вперше і вдало — понад сотня 200-х у ворога, ракети ПЗРК, гранатомети, ПК, стрілецька зброя, важке озброєння і більше десятка одиниць техніки.

Суть у чому, коли вони на БП відновлювали свої сили, то планували їхати захоплювати Попасну. Це була десь 7–8 година.

Вже згодом, за доповідями командирів груп, наші пазли, так би мовити, зійшлися. Картина мала такий вигляд. Хлопці залягли за десять метрів від колони, спостерігали. Їх могли помітити будь-якої секунди. Дочекавшись моменту, вони за 3–4 хвилини шквалом вогню знищили все і всіх.

Якщо Слов’янськ і Краматорськ ми визволяли, не вичікуючи особливо, заходячи з боєм чи без бою, то Первомайськ був своєрідним ворожим форпостом.

Тоді, на початку війни, ми мали проблеми з бронетехнікою. Сьогодні для виконання подібних завдань у нас є легкі броньовані машини, безпілотники, ми вже чимало знаємо і багато чого розуміємо. Ми вже маємо власний багатий досвід, а не чужі історії подвигів з книжок чи навчальних методичок.

Тоді там було близько батальйону «апалчєнцев». Найімовірніше, це був батальйон «Восток». І то, це вже за фактом, ми з’ясовували згодом, після операції.

Скоро 6 років від тих подій, проте…

Скоро 6 років, і, певно, немає такого дня, аби я подумки це все заново не прокручував, не переварював. Але ж, нічого вже не повернути. А тим більше не повернути чотирьох загиблих побратимів. Наразі ми маємо дуже дорогий, але свій власний бойовий досвід.

Перший — «Ворон», сержант Андрій Чабан. Інструктор відділення радіозв’язку, родом з Тернопільської області, село Залісці під Почаєвом.

Другий — «Чірік», сержант Володимир Черкасов з Вінницької області. Служив до війни у Гавришівці, а сам з Теплика. Потім 8-й полк, після нього до нас прийшов.

Третій — «Рекрут», сержант Василь Кобернюк з Ізяслава. Він до нас прибув за кілька тижнів до тієї операції, це було його перше бойове завдання.

Четвертий — «Актьор», солдат Тарас Якимчук із Мізоча Здолбунівського району Рівненської області.

Указом Президента України від 08.08.2014 № 640/2014, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, усі четверо спецпризначенців нагороджені орденом «За мужність» III ступеня, посмертно.

Відтоді ми провели не одну успішну операцію. Але 24 липня 2014-го досі не дає мені спокою. Тепер уже багато знаю і розумію, і шкодую, що час не можна повернути назад. Сьогодні планування тієї операції було б зовсім іншим. Для порівняння, ми проводили у 2018 році операцію зі встановлення контролю над одним із населених пунктів у районі Світлодарської дуги. Ми мали завдання зайти в село, підняти прапор, одно слово, просунути лінію фронту на 2 км. Я знав, що тут стоїть 72-га, там Дебальцеве, там сепари. Завдання, здавалося б, із розряду нереальних. Але мені дали час і можливість добре підготуватися. Я п’ять разів виїжджав на рекогносцировку. Вибрав собі місця спостереження, облітав усе безпілотником, побачив усі ворожі опорники, мав у консультантах хорошого інженера з Центру розмінування. Тобто, на момент управління операцією я в бінокль бачу своїх, бачу чужих, бачу населений пункт, маю безпілотник, мінімальну 120-мм підтримку. Пів дня, півтори пачки цигарок — і завдання виконано, все — за планом, без сюрпризів. Зайшли, встановили прапор, замінували там все, отже, виконали завдання, передали все піхоті і вийшли.

Тоді і тепер — небо і земля.

Про наліт від Дана Колесника

А ось фрагмент з інтерв’ю для «Цензор.НЕТ» капітана Дана Колісника, Героя України (посмертно), який був тоді командиром однієї з груп, що безпосередньо проводила наліт на ворожий блокпост.

«…Ми спостерігали за обстановкою понад півтори години. Без змін, все тихо. Я прийняв рішення просуватися вперед, оскільки наш загін був зобов’язаний виконати бойове завдання і виявити противника. Ми підійшли до мікроавтобуса, що стояв на блокпосту. Він був порожній. Але всередині ми виявили бронежилет російського виробництва, перепустку «ДНР», і дев’ять переносних зенітно-ракетних комплексів. Це були терористи, і залишати мікроавтобус було не можна. Я вирішив почекати господарів машини. Ми розосередилися — моя група навколо мікроавтобуса, а група прикриття була за нами в лісопосадці. Бронегрупа для евакуації перебувала від нас за кілька кілометрів.

Минуло ще півтори години. Ознак ворожої активності не спостерігалося. Повз нас пройшло дві людини і проїжджали машини, але нашу групу, яка лежала в 10 метрах від них, вони не виявили. Я подумав, що час забирати машину, залишати небезпечну зону. І в цей момент все почало розвиватися стрімко.

З боку Первомайська під міст під’їхала автомобільна колона — дві машини «жигулі», потім два автобуси «ПАЗ», мікроавтобус «Газель» і джип. Вони зупинилися від нас за 15 метрів, і звідти почали розвантажуватися озброєні терористи у формі «ДНР» і з «георгіївськими стрічками».

Вони були добре екіпіровані. Ми бачили, що кожен мікроавтобус і машина були заповнені озброєними людьми — їх було не менше 70–80 осіб. Один із терористів вийшов з передової машини і зі зброєю напоготові попрямував до мікроавтобуса. Він повинен був нас побачити за мить. Як тільки вони зупинилися і почали розвантажуватися, стало зрозуміло, що нас виявлять у наступну секунду, тому що ми були на відкритій місцевості, без укриттів. Противник перебував у невигідній тактичній обстановці — вони стояли на дорозі, вивантажувалися з машин, причому в кожному автобусі були відчинені лише одні двері, але за дві хвилини вони б вивантажилися, розосередилися, і тоді в невигідній обстановці виявилися б ми — нас було набагато менше. Я прийняв рішення — дати бій, подавити спротив і відірватися від противника.

Дистанція була пістолетною, у приціл було видно очі

Я дав команду, і дві наші групи відкрили вогонь в упор. Ми розподілили цілі і накрили всі автобуси. Бронебійно-запальні кулі з такої дистанції прошивали машини наскрізь. Противник був приголомшений. Вони стріляли у відповідь, але неорганізовано, встигали тільки вийти на дорогу, і їх гасили одного за одним. Ми били прицільно, одиночними, кидали гранати, застосовували ВОГи, РПГ. Я відстріляв три повних магазини. Дистанція була пістолетною, у приціл було видно очі. За 10 хвилин все було закінчено. Всі машини палали, в них рвалися боєприпаси, щось свистіло над головою, але прицільний вогонь по нас вести було вже нікому. Більшість терористів залишилися в автобусах, а ті, хто встиг вискочити, не вижили. Однак з лісу, у який в’їжджали машини, почали висуватися нові групи озброєних людей. Вони рухалися до місця бою. Ми почали швидкий відхід практично без перешкод. У нас не було втрат. Але коли ми відійшли в найближчу лісопосадку, сталося непоправне.

З якихось невідомих причин вийшов з ладу наш дальній радіозв’язок, і я не міг повідомити про обстановку. З бронегрупою для евакуації я не мав контакту. Проте командир виразно чув звуки бою і припустив, що ми потрапили у важку ситуацію. Він вирішив їхати до нас на допомогу, надати підтримку в евакуації з місця бою. Це було абсолютно правильне рішення, враховуючи вихід з ладу зв’язку…

26-го жовтня, під час операції із прориву оточення російських найманців навколо 32-го блокпосту, у бою із ворогом капітан Дан Колесник загинув смертю хоробрих. Він загинув як герой.

Як підсумок…

Аналізуючи цей бойовий епізод, «Техас» каже, що застосовувати підрозділи спецпризначення, завдання яких — операції в глибокому тилу противника, як військову розвідку переднього краю оборони противника — невиправдано.

«Такі операції слід здійснювати тільки з проведенням агентурної розвідки, за обов’язкової підтримки бронетехніки і артилерії, здатної працювати негайно за викликом. Ми маємо воювати вогнем і маневром, щоб було менше необхідності жертвувати собою».

Фото з архіву «Техаса»

16

Кореспондент АрміяInform
Стежте за нами в Instagram
Life story, Публікації