Спікери та спікерки семінару зосередилися на тому, щоби вкотре пропрацювати складні питання та розглянути реальні кейси щодо ролі жінок в армії. Обговорили також табуйовані…
Важкопоранений боєць Анатолій Сенищ повернувся в Україну з лікування в США на власних двох. У його живучість вірили не всі… Навіть сам, інколи згадуючи обставини поранення, Анатолій Сенищ усміхнеться – просто пощастило. Ще б пак, підірватися на невідомому мінно-вибуховому пристрої, отримати сотні уламків металу по всьому тілу та вижити – потрібно мати неабияке везіння.
– 1 листопада 2018-го під Кримським був звичний, як і безліч днів до цього, день на війні. Жодних передчуттів, віщих снів чи гадань, – усміхається Анатолій. – Усе відбулося занадто швидко, щоб писати довгі спогади. Ось ми з побратимом ідемо на завдання, мить – і нас відкидає вибухом… Усе, реанімація.
47-річний Анатолій Сенищ – кулеметник 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Родом із Чернівецької області. На контракт пішов незадовго до ротації підрозділу на Схід країни. І так уже склалося, що за якихось кілька тижнів на передовій мінно-вибуховий пристрій поклав кінець усім планам.
– Я більше можу розповісти про життя після поранення, бо пам’ятаю майже кожен день тривалого лікування та реабілітації… Як рятували у Харкові, потім – літаком на Київ. Як спершу, коли мені дуже боліли ноги, запевняли: врятуємо, ходитимеш, ампутувати не потрібно. А потім – навпаки: потрібна ампутація… Загалом – більше ніж 30 операцій. Як усе витримав фізично і морально, досі не знаю.
Частину уламків лікарі вийняли відразу, частину – під час подальшого лікування, деякі поступово виходять самі. А є й такі, що залишаться з чоловіком назавжди.
– Мене відразу запевнили, більшість уламків взагалі не можна чіпати. В занадто критичних місцях вони знаходяться, – говорить Анатолій. – Тож я «порушник» кругом: і в магазині, і в аеропорту, словом – там, де є металодетектори. Аби уникнути непорозумінь, видали довідку з поясненням про поранення.
Тривале лікування не принесло позитивних результатів і постало питання про ампутацію найбільш ураженої ноги.
– Тут під’єдналася діаспора українців у США, фонд Revived Soldiers Ukraine, і почалися пошуки лікарів, які можуть урятувати мої ноги. Вже в листопаді минулого року я вирушив за кордон. Навіть не думав тоді, що на мене чекають 5 місяців лікування і реабілітації в одному з найкращих світових шпиталів – Hospital For Special Surgery у Нью-Йорку.
Усе перебування та лікування Анатолія Сенища за кордоном здійснювалося за кошти української діаспори у США та фонду Revived Soldiers Ukraine. Лікарі довго переносили операцію, адже трапилося зараження крові й чоловік приймав антибіотики. Прооперували аж у січні.
– Коли зняли гіпс, я відразу не міг наважитися ступити без милиць. Але мені допомагав досвідчений реабілітолог, який до цього працював із військовими в Ізраїлі. Зустрічалися тричі на тиждень, розробляли ногу. Окрім цього, я й сам намагався не підкачати і потихеньку шкутильгав квартирою. І що ви думаєте? Я повернувся додому на власних двох! Так, ще не бігаю, але вже можу нормально ходити, їздити на велосипеді й навіть танцювати, – сміється чоловік. – А ще планую повернутися на війну. Знаю: там я потрібний!
