Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Історія кожної людини, яка пережила Голодомор, є унікальною. Та всі вони, як частинки складені у великий пазл, розповідають правду про найбільші злочини радянської влади. Відтепер кожний мешканець України може скласти цей пазл, ознайомившись із розповідями очевидців Голодомору 1932-1933 років та масових штучних голодів 1921-1923 та 1946-1947 років на сторінці «Свідчення»
Онлайн-ресурс, який презентував Національний музей Голодомору-геноциду, сьогодні налічує 250 історій. Усні свідчення дають змогу відчути, як пережили ті жахливі роки окремі люди. Найбільш наповненим є розділ «Голодомор-геноцид 1932-1933 рр.». У його основі – матеріали, зібрані командою музею у різних куточках України в рамках проєкту «Усна історія Голодомору». На сайті також є історії очевидців із фондів музею, передані краєзнавцями, студентами, школярами, різними установами та організаціями. Про це повідомляє АрміяInform.
Кожен користувач зможе відшукати свідчення за місцем, часом або хештегом. Автори проєкту пропонують дослідити історію Голодомору-геноциду та масових штучних голодів через спогади очевидців з міста або села, району чи області, які цікавлять того, хто шукає інформацію.
Щомісяця сторінку наповнюватимуть новими свідченнями й позначками на карті. До цього може долучитися кожен, передавши в музей родинні історії, фото, контакти свідків Голодомору та масових штучних голодів через пошту memoholodpress@gmail.com.
До уваги читачів АрміяInform – свідчення Фросини Іллінічни Олексієнко, яка під час Голодомору проживала в селі Юрківці Немирівського району Вінницької області, представлені на новому онлайн-ресурсі. Рік запису – 2009.
«Я, Олексієнко Фросина Іллінічна, 1929 року народження. Проживаю в с. Юрківцях.
Хоч я була ще й мала, але добре пам’ятаю голодовку 1932-1933 рр. Сім’я складалася з 6 осіб, 4 дітей. Тато був молящий. Тато не хотів у колгосп, то нас розкуркулили. Забирали зерно, худобу, бараболю. Нас четверо сиділи на ліжку на соломі, бо геть рядно забрали. А коли забирала та бригада бараболю, то хтось з них висипав у солому мисочку бараболі, то ми й тому були раді. Потім ще поклав мені в пясну чвертку хлібини і сказав: “На, не плач і не будь така дурна, як твоя мама…” А я й досі не знаю: чом це моя мама дурна, певно тому, що тато не хотів писатись у колгосп, хотів сам хазяйнувати. Мав пасіку, коні, займався баштаном. Але потім забрали батька, засудили на 1 рік, потім на два роки, а вже в 1937 році — репресували. Люди були дуже голодні: самі і ніхто нічим не міг допомогти. А було й так, що рідний дядько (по татові) навіть від нас ще забирав, що мама встигла сховати. І нас “врагами народа” і “боголильними”.
Мама як могла нас виходжувала, бо вдягнутись не було, ні їсти. То якось мама знайшла роботу в Чагарах на пекарні. Пекли хліб, то там вже були добрі люди й коли-не-коли давали якийсь кусень хліба.
І так ми переживали Голодомор».
