Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Доля Володимира Вознюка неначе ілюструє біблійне речення: доки ти борешся, ти – переможець
Із військкомату в Яготині у 2014-му Володимира Петровича якийсь тамтешній офіцер випроводив із неприхованим сарказмом. «Ну, скажи на милість, кому ти, пілот стратегічного бомбардувальника, здався у піхоті? Йди собі, шоферуй і далі».
Однак час показав, що цей колишній військовий льотчик зумів стати одночасно і класним мінометником, і професійним фронтовим психологом, відомим волонтером та депутатом міськради від спільноти ветеранів бойових дій…
Яка хата — такий тин, який батько…
… Того разу Володимир повернувся додому з-під Дебальцевого, куди відвозив велику чергову партію «гуманітарки» для наших вояків. Як завжди, насамперед поспілкувався із колегами-волонтерами. Потім подався до родини, обійняв дружину, неповнолітніх доньок Альбіну та Аню. Втім, враження від подій останнього рейсу були настільки глибокими, що його буквально розривала потреба перед кимось виговоритися.
Своїх дівчат він свято оберігав від будь-яких жахів війни. Тому пішов до старшого сина Сашка, який жив окремо, але був повністю обізнаний у татових справах та пригодах. Син, до речі, якраз збирався на заробітки у Чехію — мав вигідне замовлення.
За годину розмови з татом Олександр рішення про закордоння різко змінив.
— Людей, кажеш, у бригадах там гостро не вистачає? — Перепитав. — От що, тату, завтра вранці йду у військкомат…
Пішли разом. Із Сашком усе вирішилося просто й швидко. А от старший Вознюк комісаріат буквально шокував. Він у різкій формі заявив, що також призиватиметься й служитиме в одному підрозділі з сином. І повторення історії 14-го року не буде.
Гуманітарну допомогу для фронту Вознюку звозив увесь Яготин
Присутні промовчали. Не тому, що у 15-му році Володимир уже мав у місті надпотужну репутацію, й допомогу для фронту йому звозив увесь Яготин. Відомий на всю країну місцевий маслозавод, приміром, виділяв йому щомісяця не менше чим пів тонни своєї продукції. А люди приносили все: від теплих речей і консервації, до… живих поросят.
Після неприємної відмови у призові в 14-му Володимир рук не склав. Офіцерська честь не дозволила. А ще — абсолютно не пафосна любов до нашої вільнолюбної країни.
Капітан запасу хутко зібрав команду з шести волонтерів, кинув клич про намір допомагати фронту по усьому місту. І вже через місяць орендований ним склад люди цілодобово ущент забивали «гуманітаркою». Чоловіки ледве встигали вивозити її вантажівками у район бойових дій.
Серед більшості обивателів побутує думка, начебто у волонтерстві все просто. Тобто, набрав краму, доставив у ближній фронтовий тил, і — додому. Насправді ж…
4 роки на фронті разом із сином
…Чонгар, Дебальцеве. Після доставки допомоги Володимир тиждень під обстрілами вивозить із передових позицій поранених й загиблих. Однієї ночі бійці на прохання волонтера дають йому автомат загиблого побратима, і він йде з ними на бойове завдання. Під ранок підрозділ знищив два ворожих танки та кілька десятків бойовиків.
Від вибухів двох танкових снарядів Володимира врятувало тільки те, що він на той момент випадково опинився за нашим бронетранспортером у кількох метрах від розривів
За деякий час подібна ситуація для Вознюка повторюється на шахті «Бутівка». У нічному боєзіткненні він разом із хлопцями відбив у ворога кілька сотень метрів нашої землі.
…Водяне під Донецьким летовищем. Українські позиції ювелірно нищать російський танк. Під його вогонь потрапляє і наш герой. Російський танкіст за кілька секунд із кілометрової дистанції двома пострілами унівець руйнує хатинку, яку прийняв за штаб українського батальйону.
Володимира рятує тільки те, що він на той момент стояв за бронетранспортером у кількох метрах від будиночка. Броня прикрила його від уламків снарядів та розльоту каміння будівлі. Утім контузію від вибухових хвиль він дістав. До речі, за добу він став свідком того, як наш вояка за позивним «Дід» спалив того «ювеліра», завчасно вирахувавши його маршрути.
… Новогнатівка. Вознюк, знову ж таки вночі, без світла фар мчить у чистому полі на мікроавтобусі, щоби доставити в один із наших підрозділів боєзапас та продукти. Його зупиняє телефонний дзвінок комбата Валерія Гудзя (нині він командир бригади). Гудзь якимось чином визнав, що Володимир збився із маршруту. Волонтер вийшов із авто й отетерів: він автоматично зупинив «бусика»… в метрі від підбитого танка. Вважай — у метрі від власної загибелі…
Через таке бойове хрещення та потужне волонтерство він став дуже відомим та шанованим у більшості фронтових частин. Тож призов Вознюка та спільна служба з сином у мінометній батареї стали питаннями чисто риторичним. Разом батько та син провоювали чотири роки.
«Деяких бійців після бою виводив із шоку тижнями»
За другою, цивільною, вищою освітою Володимир Петрович — психолог. Тому в районі бойових дій, окрім виконання своїх безпосередніх посадових обов`язків командира взводу мінометної батареї, він працював ще й психологом.
— Володю, — запитую, — що було для тебе як для психолога найважчим?
— Не здатися, не відступитися від людини з серйозною психологічною травмою. Знаєш, дуже важко тижнями перепускати через себе душевний біль побратимів. Наприклад, якось ми гуртом під обстрілами пролежали на пузі у рідкій грязюці чотири години. Укрить не було, голови, без ризику бути вбитим на місці — не підняти. Після того я працював зі всіма, бо шок перенесли всі.
Найважче у роботі фронтового психолога — не здатися, не відступитися від людини з серйозною психологічною травмою. Бо дуже важко тижнями перепускати через себе душевний біль побратимів
Одного з хлопців, Віктора, приводив до тями аж десять діб. Він просто лежав у бліндажі, тупо дивлячись у стелю, нічого не їв. Ледве достукався до його свідомості. Виявилося, що недавня бойова психологічна травма в нього наклалася на сімейну драму.
Навіть у відпустках такі проблеми мене не відпускають. То мамця якась подзвонить — у сина «дах поїхав», буянить, на людей кидається. То інша людина б`є тривогу: побратим напився, пішов на кладовище, ліг у сніг на могилу батька, і його не можуть звідти витягти вже кілька годин.
Війна ні для кого не минає без наслідків…
