Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Тоді ще не стріляли гармати, не було бойових утрат. Водночас бій вже тривав – у інфопросторі. Майдан, Революція Гідності, втеча злочинця-Януковича та його прибічників… Вир доленосних змін та подій хвилею підхопив та поніс у невідомість усіх нас! А на шляху вже були розставлені капкани, міни та пастки: інформаційні, віртуальні. Втім, від цього не менш небезпечні. Відверто кажучи, весь наш медіапростір того часу був абсолютно не готовим відповідати на провокації, що були заздалегідь розроблені та вкинуті у наше суспільство підрозділами російських служб інформаційних операцій.
Ми, військові журналісти, тоді ще Західного регіонального медіа-центру МОУ (нині це Львівське відділення Інформагентства АміяInform. – Авт.) зіштовхнулися з потужною інформаційною атакою на все українське суспільство.
У лютому-березні 2014-го приміщення медіа-центру у Львові не зачинялося. Ми перейшли в режим цілодобового чергування. Ще не оговтались від подій майдану і спроб втягнути армію у криваву бійню з власним народом. Аж тут… «зелені чоловічки», Крим, блокада наших підрозділів на суші та кораблів у гаванях Севастополя та Донузлава: терміново потрібно було комунікувати з колегами, які були в епіцентрі подій, і насичувати інфопростір України перевіреною інформацією. На стіні в медіа-центрі висіли папірці з телефонами командирів частин, капітанів кораблів, та контактними особами, з якими військкори зв’язувались кожного ранку, а коли було потрібно – то і вночі.
Саме через військові засоби масової інформації і значною мірою через військових журналістів «ТРК БРИЗ» ми отримували як коментарі, так і відеоряд про те, як наші частини – в облозі, без світла, води, боєпостачання – піднімають Українські прапори, співають Гімн, та протидіють російській окупаційній машині. Так було розвінчано чи не найголовніший міф того часу, створений російськими спецслужбами, про те, що Збройні Сили України зрадили Військовій Присязі й народу та перейшли на бік окупанта.
Ворог випробовував різні сценарії, посилював медіатиск на Україну та українців. У цей період військовим журналістам довелося зіштовхнутися з медіа-бомбою у вигляді загонів фейкових «солдатських матерів». У місцях дислокації військових підрозділів групки таких «жіночок» блокували військові частини. Як правило, під супровід телекамер, з гучними істериками і повним набором штампів «ми за мір». Згодом з’ясувалося, що «занепокоєними солдатськими матерями», як правило, виявлялись актриси з аматорських театрів, яких, за їхніми словами, нібито найняли зіграти шарж-розіграш перед військовими. Таким чином було викрито намагання ворога показати, що українське суспільство категорично проти виведення військ на прикриття наших східних кордонів.
І таких глобальних провокацій було багато. До прикладу, у квітні 2014-го російськими медіа-платформами в Україні було розповсюджено брехливу новину про значне пограбування військових складів боєприпасів. Завдяки оперативному втручанню військових ЗМІ було організовано низку матеріалів і розвіяно цю брехню. Минуло кілька років і стало відомо, що роблячи такий інформаційний «вкид» російські «спєци» намагались створити підґрунтя для проведення широкомасштабних терористичних актів із масовими вбивствами мирного населення у низці обласних центрів. Адже «родзинкою» новин про загибель людей мало стати те, що вони були вбиті нібито українською зброєю. У такий спосіб росіяни мали на меті підбурити громаду України проти свого війська. Також військкори першими показали роботу російських диверсантів, які намагались у березні 2014 року підпалити військовий аеродром у Івано-Франківську, та стали на перешкоді закидам про приниження російськомовних військових у лавах Збройних Сил України.
Водночас була й не лише кабінетно-аналітична робота. Армійські журналісти були в одній лаві з військовими частинами, що планомірно готувалися до виходу для прикриття східних кордонів. А ще доводилось спростовувати чимало відвертої брехні, що точилась навколо боєздатності та неспроможності наших військ виконати поставлені завдання з оборони України.
Як приклад – низка матеріалів із Сумщини, які підготували в квітні-травні 2014 року військкори, що були в цьому регіоні разом із 24-ю окремою механізованою бригадою.
Воїни 24-ки на той час здійснили не показовий, але дуже вагомий подвиг. За півтора місяця піхотинці зробили те, що багато провідних експертів уважали просто неможливим. Наприклад, «поставити на колеса» всю техніку. В умовах браку пального та ресурсів – провели злагодження і здійснили тисячокілометровий марш до місця призначення без жодного ДТП. Бійці «Залізної» організували буквально в чистому полі повноцінний табір. А головне – взяли під контроль основні автошляхи сполучення в регіоні та почали організовувати повноцінні лінії оборони навпроти Курської області РФ.
…Військовий однострій тут найкраща перепустка і захист. До військових тут ставляться, як до братів та захисників. Як до останньої надії та гарантів життя у вільній незалежній Україні. Напевно, найяскравішою присутністю солдатів та офіцерів Збройних Сил України є блокпости, на яких цілодобово несуть службу воїни окремої механізованої бригади. Укріплений невеличкий табір, вкопана бойова техніка, зброя якої повернута в бік висування ймовірного ворога, захисні споруди, що змушують автомобілі пригальмовувати та їхати «змійкою». А ще… Ще прості хлопці в касках та бронежилетах, що зупиняють підозрілі машини, уважно слідкують за транспортним потоком. Таких спостережних постів у регіоні кілька. Розташовані вони так, що захищають всі основні автомобільні магістралі області.
Капітан Андрій Ф. та його хлопці й в день і в ночі прискіпливо слідкують за дорожнім трафіком. Зупиняють здебільшого вантажні «фури» або ж авто з російськими номерами, яких на території області повно. Кордони ж бо не закриті…
Тактично позиція вибрана дуже зручно: з горбка усе продивляється напрочуд добре, а лісочок дає прихисток наметам та техніці. За місяць часу, що піхотинці висунулись у вказаний район, бійці змогли влаштувати тут майже фортецю. Бронетехніка вкопана у землю, «пристріляні» сектори ведення вогню, район несення служби прикритий від незваних гостей з повітря. На дорозі – бетонні бруствери та блоки. На кожному місці несення служби окоп або більш складне в інженерному плані укриття для особового складу. Та й маленький табір укріплено, наскільки це можливо у польових умовах, – кожен намет додатково обкладено мішками з піском. «Від раптового обстрілу», – пояснюють у таборі.
– Це тільки здається, що несення служби на блокпосту нагадує «день бабака». Буцімто із ранку до вечора одне і теж, – говорить один із бійців. – Насправді ми в постійному напруженні. Просто так ніхто не стоїть і без діла не сидить також. Командир про це дбає. Треба і табір укріплювати, і стан позицій підтримувати у належному вигляді. Зброю чистити, техніку обслуговувати. Та багато чого можна придумати, щоб солдат не нудьгував. Але навіть якби командир нам цього не наказував, то робили б самі – це наша робота, бути в постійній готовності захистити нашу землю.
Потрібно сказати, що переважна більшість місцевого населення з розумінням ставиться до того, що озброєні військовослужбовці тепер знаходяться тут.
– Ми – Сумчани! Ми – це Україна! Ми не ділимо нашу державу на схід чи захід! Ми – єдині! Єдині й у час розквіту, і коли на нас напав ворог, – власне такі слова сказав нам місцевий мешканець Сергій, який проїжджав повз блокпост. – Те, що тут знаходяться наші хлопці – це добре! Адже вони піднімають нам бойовий дух. Показують, що на ворожу силу у нас найдеться своя сила. І скажу більше, нехай знають ті, хто прагне приєднати наші землі до своєї імперії – у разі чого, то ми, прості люди, всі вийдемо до цих пацанів у касках, що стоять тут тепер. Вириймо окопи, а зброю… Зброю ми заберемо з рук убитих ворогів…
Отже, коли наша піхота висунулась під північно-східні кордони, не без допомоги російських фейкометів, у медіа почалася нова хвиля ґвалту. Мовляв, українські вояки лише збиткують та пиячать. Довелося розвінчувати й цей міф. Тоді ми ще не знали, хто такі СІМІС (підрозділи цивільно-військового співробітництва) і для чого вони. Але мали достатньо прикладів того, як військові від щирого серця помагали людям там, куди їх закинула служба.
До прикладу – реальний випадок, описаний військкорами:
…На практиці дуже корисними виявились військові медики. Річ у тім, що медична реформа уряду Азарова була «вдалою». Сільська медицина практично була знищена їхніми стараннями. Люди залишились без професійної медичної допомоги: один фельдшерський пункт обслуговує декілька сіл. І якщо один фаховий медик, який залишився у штаті, був відправлений в район на курси чи пішов у відпустку, то рятуйся, як хочеш.
– Людина військова – людина, апріорі, здорова, – каже старший зведеного медичного пункту підполковник медичної служби Тарас Кльофа. – За весь час перебування тут ми вилікували декілька випадків респіраторних захворювань, різноманітних подряпин та забоїв. Іншими словами, медична практика мінімальна, хоча ми готові до дій у широкому спектрі випадків, які передбачає військово-польова медицина. Тому вирішили власні знання та вміння спрямувати на допомогу місцевим мешканцям.
Напевно, найскладніший клінічний випадок, який трапився у цій бригаді військових лікарів – жорстокий напад астми у літньої жінки. І якби поруч не було кваліфікованих медпрацівників, то фінал цієї ситуації був би летальним. Однак, минулось… Зрештою, про перебіг пригоди змогла розповісти сама постраждала.
Знайти будинок пані Ганни було не складно. У селі про перипетії цієї події знає ледь не кожен. Місцеві залюбки провели до садиби.
– Мене не треба фотографувати… – шаріється незвикла до журналістської уваги літня селянка. – Ви краще тим дівчатам, військовим лікаркам, що мене врятували, гарні фото зробіть. Якби не вони, то відійшла би баба.
Хоча самі медики нічого гіпернадзвичайного у своїй роботі не вбачають.
– Випадок із пані Ганною – класичний. У неї астма. Тож потрібна постійна медикаментозна підтримка, – говорить лікар-реаніматолог старший лейтенант медслужби Мар’яна Гаман. – На щастя, коли в неї стався черговий криз, ми трапились поруч. У нас були необхідні ліки і транспорт, щоби після ургентних процедур доправити її до районної лікарні. Там, до слова, діагноз підтвердили наші цивільні колеги. Але діяти потрібно було у перші ж хвилини. Інакше – майже стовідсоткова вірогідність сумного розвитку ситуації.
Відзначимо, що до будівлі, над якою військові медики підняли прапор із червоним хрестом, місцеві селяни ходять, як до поліклініки. Буває, що й навпаки – хтось з докторів вирушає в село. Наприклад, одна родина з п’яти осіб ураз захворіла на важку форму простуди. У всіх, зокрема і у малих дітей, температура піднялась до 38,7 градуса. Отже, військові лікарі на прохання сусідів завітали до родини, після обстеження призначили курс лікування. За словами медиків, пересічні селяни дуже довго не вірили, що їхні послуги насправді безкоштовні. Часто пропонували гроші, продукти і дивувались, коли лікарі в погонах відмовлялись від цього. Як розповіли у місцевому «центрі інформації» (магазині. – Авт.), селяни району готують звернення до військових керівників із проханням залишити медиків у них назавжди. Харчування та розміщення вони беруть на себе. І це – не жарт!..
У паперових записах, світлинах, відеозаписах ще багато інформації, яка не увійшла до публікацій. Про місцевих волонтерів, які возили нашим піхотинцям домашню їжу, шкарпетки та різні побутові дрібнички. Тоді це ще не було, як тепер кажуть, «мейнстрімом». Абсолютно чужі люди бачили у хлопцях в затертому «дубку» синів, братів… єдину надію на мирне існування. Або про те, як лейтенанти першого «воєнного» випуску вдень командували щойно прийнятим взводом. А вночі… дочитували та довивчали те, що не встигли. Дві-три години сну, а то й менше – і знову до техніки, до людей. Бо завтра, можливо, у бій…
Щоправда, тоді ми ще не вірили у те, що скоро на Донбасі убивчо заговорять гармати… Ми ще сподівалися, що все обійдеться і завершиться «навчаннями». Хоча в Слов’янську і Краматорську вже бігали бородаті послідовники «руського міра» під орудою злочинця Гіркіна-Стрєлкова. І було ясно – ми перебували за п’ять хвилин до початку бурі. Шторму, що почався з артилерійських обстрілів наших базових таборів із території РФ, їхніх диверсійних груп, атак на прикордонні загони на Донбасі та Луганщині. Далі почалась справжня війна. Війна проти України, яку з самого початку показували українцям і світу військові кореспонденти. Потім були операції наших сил зі звільнення Краматорська, підняття прапора над Слов’янськом та Лисичанськом, ранкові та вечірні зведення пресцентру АТО та багато іншого. Усе це було і є нашою війною. Вона триває, хоча комусь кортить її просто не помічати, викреслити зі свого життя та зі свідомості цілої нації. Цього не буде, адже ми, військкори, досі тут, в епіцентрі інформаційного бою…
Фото та відео авторів
На Запорізькому фортифікації напрямку будують у три зміни. Зокрема, держава виділила 1,3 млрд з бюджету на зведення укріплень.
В одній із громад Дніпропетровської області ворожий дрон атакував автівку, є загиблий та поранений.
Ще трьох дітей з Херсонщини вдалося повернути на підконтрольну Україні територію. Це хлопчики віком 5, 11 та 14 років.
Президент України Володимир Зеленський розповів про необхідність посилення протиповітряної оборони України, контрнаступальні дії росії та про те, чому підтримка Сполучених Штатів важлива для нас.
Ворожий ракетний удар у ніч на п’ятницю був спрямований здебільшого по енергетичній інфраструктурі в західних областях України.
Систему DELTA розробили за стандартами НАТО. За потреби в ній вже можна обмінюватись даними з партнерами в режимі реального часу.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…