Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
У Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів Армія Inform пропонує ознайомитися з мало кому відомим повстанням у німецькому концтаборі «Собібор». Це було єдине в історії Другої світової війни успішне повстання, коли бранцям удалося вирватися на волю. 14 жовтня 1943 року його очолили колишні вихідці з України – Олександр Печерський та Аркадій Вайспапір.
Відбувалося воно в Собіборі – невеликому селі на теренах Польщі. Окупувавши цю країну, нацисти в рамках програми «Рейнхард», спрямованої на «розв’язання єврейського питання», створили неподалік нього концтабір. Протягом кількох років тут у газових камерах умертвили близько 250 тисяч євреїв – здебільшого жителів Нідерландів, Польщі, України. Цікавим у цій історії є і те, як нині цю подію використовують у Російській Федерації в сучасній гібридній війні. Про все це читайте в матеріалі нашого кореспондента.
«Вирвемося на волю й сповна відплатимо нелюдам…»
У червні 1941-го Олександра Печерського призвали до лав Червоної армії. Воював у складі 19-го артилерійського полку. Під Вязьмою дістав важке поранення й, виносячи з поля бою тяжкопораненого командира, потрапив у німецький полон. Поневірявшись по кількох таборах, де перехворів на тиф, не лише вижив, а й спробував вирватись з неволі. Та невдало. Коли ж німці з’ясували, що за національністю він єврей, то відправили до «Собібору», де конвеєр смерті працював цілодобово й усі, хто сюди потрапляв, знали: зворотної дороги немає. Для ознайомлення з цим процесом приїздив навіть сам Гітлер. І коли на його очах у газовій камері умертвили більш як 300 осіб, він наказав «адміністраціям інших таборів перейняти передовий досвід колег».
За трагічним збігом обставин у цьому ж таборі опинився також Аркадій Вайспапір – уродженець села Бобровий Кут, що на Херсонщині, який теж з перших днів війни пішов на фронт. Обороняючи Київ, у вересні 1941-го потрапив до рук гітлерівців. І теж із часом опинився у «Собіборі».
Печерський, як він потім зізнавався, з перших днів свого перебування у таборі замислив утечу. І почав шукати однодумців, готових заради волі ризикнути життями. Адже знав: у випадку невдачі – газова душогубка або розстріл. Шукав соратників насамперед серед колишніх червоноармійців. Так і познайомився з Аркадієм. Через кілька днів, ознайомивши його та інших бранців зі своїм планом, сказав:
– Смерть у газовій камері – це не для нас. Ми повинні вирватися на волю та відплатити за наших товаришів.
«Вбивати сокирою – це зовсім по-іншому», або Як понад 300 невільників опинилися на волі
У в’язнів не було навіть холодної зброї, а табір, обнесений колючим дротом і мінними загородженнями, охороняли понад сотню озброєних до зубів есесівців і поліцаїв. Ускладнювало реалізацію плану втечі й те, що серед бранців поводитися зі зброєю вміли лише колишні радянські солдати й офіцери. Решта – мирні люди, які ніколи не тримали її в руках. До того ж не всі ув’язнені погоджувались із планом Печерського та Вайспапіра, не вірячи в реальність втечі. Були й такі, хто сподівався вижити, завоювавши добре ставлення гітлерівців…
Але ініціатори все ж зуміли заручитись підтримкою незначної частини бранців. Вайспапір разом із 17-річним варшавським євреєм Єгудієм Лернером отримав завдання – заманити у швейну майстерню начальника варти шарфюрера СС Зігфріда Грейтфуса, який контролював несення служби табірною охороною. Час вибрали досить вдалий – надвечір’я, коли багато охоронців виїхали з табору для відпочинку. Коли Грейтфус зайшов у майстерню, 22-річний Вайспапір підійшов до нього та вдарив лезом сокири в голову.
Ось як згадував через багато років ті події сам Аркадій Мойсейович:
– Німець закричав. Тоді підбіг мій товариш і другим ударом добив його. Щойно ми відтягли труп, як двері відчинились і зайшов інший німець, відразу поцікавившись, що відбувається. Не встигли відповісти, як він помітив лежачого й нагнувся над ним. Це була його фатальна помилка, яка коштувала життя: сокира пройшлася і по його голові. Мене всього трясло. Це дуже страшно. Я ж до цього декілька місяців воював, стріляв, і в рукопашному ми близько сам на сам билися, я в нього стріляв, а він в мене. А ось сокирою вбити – це по-іншому, це страшно…
Заволодівши зброєю вбитих, відчайдухам удалося знищити ще кількох німців і заволодіти автоматами. До них приєдналися нові сміливці. І вже разом вони продовжили у такий же спосіб захоплювати зброю, вбиваючи гітлерівців. Бранці, які не були учасниками цих подій, через «сарафанне радіо» і постріли дізнались, що відбувається, і почали готуватися до втечі, шикуючись у колони. Уцілілі охоронці відкрили по них шквальний вогонь, отримавши відповідь. Після цього група полонених пішла на прорив, знісши ворота та загородження. Під час прориву загинуло близько 80 осіб, а ще близько 150 в’язнів не приєдналися до втікачів. За свою нерішучість вони жорстоко поплатились: наступного дня їх розстріляли. А понад 300 невільників опинилися на волі. Гітлерівці, звичайно, не змирились із цим і почали активний розшук втікачів. Більшість з них були знайдені й убиті.
Але майже десятьом сміливцям разом з Олександром Печерським удалося вирватися з кільця, у яке їх намагались узяти німці. А згодом і влитися до лав партизанського загону, що діяв у тих місцях. Там Печерський провоював більше ніж рік. Незабаром партизани поповнили лави Червоної армії, що наступала.
Замість ордена – штрафбат…
Як повинно було вчинити з новоприбулими командування? Нагородити, зважаючи на мужність і героїзм, проявлені під час утечі з концтабору. Але… Сталін ставився до тих, хто побував у полоні, як до зрадників. Зі всіма зумовленими цим наслідками. Тож офіцери СМЕРШ запідозрили їх і передусім Печерського у зраді й відправили до штрафного батальйону. Але й там були люди, які вирізнялися людяністю до штрафників, намагалися розібратися у їхній провині. Комбат Андрєєв якраз був саме з таких: вислухавши «зрадника», настільки був вражений почутим, що допоміг йому поїхати в Москву й зустрітись з членами Комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників.
Чи повірили йому там – невідомо, але Печерський знову повернувся до частини й навіть дослужився до капітана. До речі, під час перебування в Москві його розповідь записали письменники Павло Антокольський і Веніамін Каверін, надрукувавши згодом нарис «Повстання в Собіборі». Після війни він увійшов до збірки «Чорна книга», але у 1947-му, коли в СРСР почалася антиєврейська кампанія, її заборонили. Коли в німецькому місті Нюрнберзі розпочався судовий процес над верхівкою Третього рейху, Олександра Ароновича запросили на нього як свідка нацистських злодіянь.
– Олександр був дуже зворушений цим запрошенням, – згадував його товариш Анатолій Шкульов. – Ретельно готувався до виступу, а розповісти було що. Але, зважаючи на так звану п’яту графу, тобто національність, МДБ не випустило його за межі СРСР. Коли ж судили колишніх охоронців «Собібору», то дозволили свідчити проти них: суд проходив на теренах Радянського Союзу…
Олександру Печерському пощастило: він лише втратив роботу, коли почалася «боротьба з космополітами», що мала чітко виражений антиєврейський характер. Але зі смертю господаря Кремля чекісти його не чіпали аж до самої смерті. Вже після розпаду СРСР на будинку, де жив Печерський, встановили пам’ятну дошку. Пощастило й Аркадію Мойсейовичу Вайспапіру: його нагородили медаллю «За відвагу», орденом Вітчизняної війни III ступеня.
Як цю сторінку історії використовує російська пропаганда
За часів колишнього СРСР про повстання у «Собіборі» знали здебільшого на Заході. Причина банальна – Олександр Печерський та Аркадій Вайспапір були євреями. А товариш Сталін, як відомо, не вирізнявся толерантністю до цієї нації, хоча в лавах Радянської армії воювали десятки тисяч її представників, чимало з яких були нагороджені орденами й медалями. Після його смерті ставлення компартійного режиму не зазнало суттєвих змін.
І лише з розпадом СРСР повстання у цьому концтаборі набуло широкого розголосу – про нього почали знімати фільми, писати мас-медіа. Зокрема й російські. Проте росіяни не були б росіянами, якби не намагалися викривити цю подію у вигідному для себе світлі. І тому «записали» Олександра Ароновича до числа «героїчних руських людей, які й у неволі боролися з фашизмом». Це цитата з виступу одного з «істориків-дослідників Великої Вітчизняної війни» під час ток-шоу на російському ТБ. А щоб його «аргументи» були переконливішими, «вчений муж» заявив, що народився майбутній ватажок повстанців у Ростові-на-Дону, «забувши», що там він опинився лише у 1915 році, з’явившись на світ Божий у місті Кременчуці.
Цей факт, можливо, комусь здасться дріб’язковим, на якому не варто загострювати увагу. Але, перефразовуючи відоме українське прислів’я, скажу так: фальсифікуючи факт за фактом, приписуючи собі те, чого не було, росіяни й формують суспільну думку, переконуючи, що з нацизмом під час Другої світової боролися лише самі росіяни. Це чудово демонструє нещодавно відзнятий і випущений на великі екрани у 2018 році фільм російського виробництва «Собібор». Нині РФ дуже ефективно використовує його під час різних міжнародних заходів у російських посольствах різних країн, демонструючи дипломатичним колам кіносюжет з необхідними їй акцентами.
«Історики-дослідники» «забули» й іншого активного учасника повстання – Аркадія Вайспапіра, його спогади про своє довоєнне життя. І зрозуміло чому: батька Аркадія у 1938-му рішенням «трійки» засудили до 10 років заслання, де він і помер. А звернення сина про реабілітацію тата залишилось без уваги, через що герой війни не надто схвально відгукувався про радянську владу. А в сьогоднішній Росії так не заведено.
