Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Інформагентство АрміяInform продовжує літературний інтернет-марафон до Дня піхоти. І сьогодні ми хочемо познайомити вас із автором із Полтави – бійцем-добровольцем Віталієм Запекою, який до війни був фотохудожником, причому рейтинговим: за версією сайта Fotografers, входив до сотні кращих в Україні.
На фронті, де Віталій Запека провів три роки свого життя, він відкрив у собі нову грань творчого таланту — письменницького. Його короткі, глибокі та ємкі оповідки про нинішню російсько-українську війну, що поламала тисячі доль та душ, вражають усе більшу кількість людей.
На запитання, чому все покинув і пішов добровольцем у район бойових дій, відповідає так: «У спілкуванні з приятелями, знайомими нікого не тягну за язик. Але люди, які бачать мене у військовій формі, самі мимоволі починають виправдовуватися, чому не пішли на війну. Так от, загалом нарахував 30 відмовок. Остання звучала так: «Не можу піти воювати, бо я барабанщик». Вона найоригінальніша з тих, що я почув. Але існує одна причина, чому потрібно йти воювати: наша країна в небезпеці, маємо її захищати, оскільки на нас напали недоброзичливі сусіди».
Разом зі зброєю завжди тягав із собою фотоапарат
…Віталій був бійцем батальйону спецпризначення «Полтава». Загалом побував у трьох секторах АТО із чотирьох. Спершу на відрізку від Волновахи до Маріуполя Донецької області, зокрема й на Широкинському плацдармі. Потім батальйон «Полтава» перекинули в сектор «А» на Луганщину. Побував у Трьохізбенці, Кримському, Станиці Луганській. Був і на «нулівці»…
Разом зі зброєю завжди тягав, за його словами, фотоапарат і знімав усе, свідком чого ставав. Передусім — бойових побратимів, які чи не щодня дивилися в лице смерті. Загалом зробив понад 10 тисяч знімків. Двічі фотоапарат полтавця виходив із ладу — просто не витримував. Його воєнні знімки тепер зберігаються як у Полтавському, так і в Центральному державному історичному архіві України з приміткою «Зберігати довічно».
Втім, на фронті чоловік примудрявся не лише фотографувати, а й писати. Навіть перебуваючи на опорному пункті й ведучи спостереження за територією, постійно занотовував на маленькому ноутбуці все, що найбільше вразило, що здавалося вартим уваги. Потім не міг заснути, аж поки не народжувалася оповідка. Ось так на ранок мав черговий написаний твір.
Із фотохудожника в письменники
— Писати мене змусила фейсбуківська спільнота, — зізнається фотохудожник. — Коли викладав на своїй сторінці в соцмережі воєнні знімки, у мене вимагали пояснень, що на них зображено. Коли ж усе описував, спочатку було навіть образливо, що кількість «лайків» під моїми світлинами була значно меншою, ніж під оповідками. Непомітно для мене самого почали з’являтися тексти без фотографій. Далі — більше. Отак урешті-решт і назбирався матеріал на книгу «Батальйон «Полтава». Роки війни (фото та розповіді)». Звісно, всі оповідки в книзі не помістилися — сюди ввійшли лише 17 бувальщин, а загалом їх уже зібралося понад сто.
Сталося так, що його розповіді зовсім випадково потрапили до рук Василя Піддубного — редактора-розпорядника вже легендарної збірки оповідань із перших уст про конфлікт на Сході України «Слово про війну». На ту пору читачі вимагали від нього продовження, тож він готував до друку чергову збірку «Слово про війну 2».
— Ознайомившись із моєю творчістю, попросив надати 8-10 оповідок, аби мати змогу відібрати 2-3, — розповідає Віталій. — Я надіслав йому 8, і він надрукував усі. Тож моїх оповідок у цій збірці вийшло найбільше за всіх інших авторів.
У творчому доробку Віталія Запеки декілька книг: окрім збірок «Слово про війну» та «Слово про війну 2», є книга про батальйон «Полтава». Роман «Цуцик» присвячений українським дітям, які стали жертвами російської агресії на Донбасі. Там, зокрема, є посвята Юлії Угнівенко, котра разом із батьками й бабусею загинула 11 січня 2015-го року в Трьохізбенці під час обстрілу населеного пункту незаконними збройними формуваннями.
Один із останніх творів – військово-сатиричний роман «Герої, херої та не дуже». Про цю книгу автор говорить наступне: «Основа роману писалася безпосередньо на війні в 2016−2017 роках. Описані події реальні, більшість відбувалися на моїх очах або зі мною.
«Я намагався передати ДУХ, АТМОСФЕРУ 2014−2015-х років, коли вчорашні бухгалтери… ставали «спецпризначенцями»
– Чи можна сміятися з війни? Тим паче з війни, котра ще не закінчилася? Я думав над цим, коли писав роман. Вагався. Але щоразу після чергового «чогось» вперто записував побачене та пережите. І знову вагався. Певно тому рукопис доволі довго «валявся» в «шухляді» мого комп’ютера. Довести рукопис «до розуму» змусила реакція глядачів на виставу Дніпровського національного театру «Пригоди Небравого вояка Шрамка» поставлену по моїй п’єсі на основі цього роману. Глядач сміявся. Глядачу сподобалося. Я бачив, як ветерани, волонтери та небайдужі сприймали текст! Вони зрозуміли про ЩО я хотів їм розповісти. Схоже, що більшості «атошників», описане мною було до болю знайомим та пережитим особисто.
У жодному разі я не висміюю добровольців і нашу армію. НІ! Я намагався передати ДУХ, АТМОСФЕРУ 2014−2015-х років, коли вчорашні бухгалтери після «учебки» ставали «спецпризначенцями». Із тягарем цих знань та навичок добровольці змогли зупинити ворога.
Сміх – то зброя! А сатира – для того, щоб стали кращими!» − розповідає Віталій Запека.
Книга вийшла у видавництві «Бук-Друк», і кожен охочий може ознайомитись із повною версією цього сатиричного роману.
Фото з мережі Інтернет
